Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана

(повне найменування вищого навчального закладу)

 

Економіки АПК

(повна назва факультету)

 

Економіки агропромислових формувань

(повна назва кафедри)

 

 

 

 

 

 

 

Пояснювальна записка

до дипломної роботи

магістра

(освітньо-кваліфікаційний рівень)

 

на тему: «ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ВИКОРИСТАННЯ ЗЕМЕЛЬ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВ»

 

 

 

 

Виконав: студент спеціальності  8.03050401   «Економіка підприємства»

Грицишин Ярослав Михайлович

 

 

Керівник: д.е.н., проф.

Дем’яненко С.І.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Київ – 2015

ЗМІСТ

	Стор.
Вступ	4
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДИЧНІ ЗАСАДИ ЕФЕКТИВНОГО використання  СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ В УМОВАХ СТАЛОГО РОЗВИТКУ	11
1.1.          Теоретичні основи та принципи ефективного землекористування	11
1.2.          Сталий розвиток як фактор формування аграрних трансформацій	31
1.3.          Трансформації земельних відносин аграрних підприємств	46
Висновки до розділу 1	59
РОЗДІЛ 2. СТАН ТА ТЕНДЕНЦІЇ ВИКОРИСТАННЯ ЗЕМЕЛЬ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВ	61
2.1.          Структурні трансформації сільськогосподарських земель аграрних підприємств	61
2.2.          Інтенсивність використання сільськогосподарських земель	78
2.3.          Тенденції ефективності використання сільськогосподарських земель аграрних підприємств	91
Висновки до розділу 2	111
РОЗДІЛ 3. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ВИКОРИСТАННЯ ЗЕМЕЛЬ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВ В УМОВАХ СТАЛОГО РОЗВИТКУ	114
3.1.          Диверсифікація виробництва як фактор підвищення економічної сталості та ефективності  використання сільськогосподарських земель	114
3.2.          Формування соціальних факторів землекористування в сільськогосподарських підприємствах.	133
3.3.          Підвищення ефективності використання земель сільськогосподарських підприємств з урахуванням екологічної складової	144
Висновки до розділу 3	155
Висновки	158
Список використаних джерел	162

ВСТУП

Актуальність теми. Земля є головним національним багатством народу України. В сільському господарстві земля також виступає в якості основного засобу виробництва. Від того, як  і яким чином використовується сільськогосподарські угіддя багато в чому залежить рівень добробуту не тільки нині живущих поколінь, а і майбутніх. Саме тому держава повинна створити такі умови для використання сільськогосподарських земель, які б забезпечували не тільки ефективне їх  використання, а  і підтримку природних властивостей, соціальну справедливість та добробут  сільських мешканців. При подібній поставці питання мова фактично їх про формування сталого розвитку в використанні сільськогосподарських земель.

Проблема сталого розвитку, охорони земель та соціальних відносин на селі підіймались в роботах : В.А. Борисової, О.І. Гуторова,  І.І Лукінова, М.Й. Маліка, Л.Г. Мельника, В.Я. Меселя-Веселяка, Л.І. Михайлової, О.В. Ульянченко, О.Л. Попової,  П.Т. Саблука, О.В. Олійника, Т.І. Олійник, Б.Й. Пасхавера,  О.В. Шубравської, М.А. Хвесика, В.В. Юрчишина, К.І. Якуби.  Серед вітчизняних  учених-аграрників дослідженню питань формування та підвищення ефективності використання земель сільськогосподарських підприємств присвячені праці: В. Будзяк,  Г. Гуцуляка, Б. Данилишина, Д. Добряка, С. Кваши, І.М. Кошкалда, А. Мартина, А.Москаленка, Л. Новаковського, Б. Пасхавера, СА. Третяка, М. Федорова, М. Хвесика та інші. та ін.

Водночас недостатньо опрацьованими залишаються питання щодо розробки механізмів формування ефективності використання сільськогосподарських угідь за умов формування сталого розвитку сільськогосподарських підприємств, розробці державного механізму впливу на збереження родючості грнутів, факторам соціального розвитку сільських територій.  Усе зазначене обумовило вибір теми, формулювання мети і завдань дослідження.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є обґрунтування теоретико-методичних засад та формування практичних рекомендацій з підвищення ефективності використання земель сільськогосподарських підприємств в умовах сталого розвитку.

Об’єктом дослідження є ефективність використання земель сільськогосподарських підприємств за умов сталого розвитку.

Предметом дослідження є сукупність теоретичних, методичних та практичних засад підвищення ефективності  використання земель сільськогосподарських підприємств в умовах сталого розвитку.

Методи дослідження. Теоретичною і методологічною основою дослідження є діалектичний метод пізнання економічних явищ і процесів, базові положення економічної теорії, праці вітчизняних і зарубіжних учених з питань сталого розвитку, землекористування  аграрних підприємства, законодавчі та нормативні акти.

 

 

1. 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДИЧНІ ЗАСАДИ ЕФЕКТИВНОГО ВИКОРИСТАННЯ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ В УМОВАХ СТАЛОГО РОЗВИТКУ

1.1.Теоретичні основи та принципи ефективного землекористування

 

В сьогоднішніх умовах ефективність діяльності підприємства є запорукою його стратегічного виживання в ринковій економіці. Тому нами було вирішено розпочати розгляд проблеми ефективності використання земель сільськогосподарського виробництва саме з питання поняття категорії «економічна ефективність».

Слід відмітити, що поняття «ефекту» та «ефективності» є центральним елементом економічної науки. Проблемам оцінки ефективності сільськогосподарського виробництва присвячені наукові праці В.Г. Андрійчука, О.І. Гуторова, М.В. Калінчика, І.І. Лукінова, М.Й. Маліка,   В.Я. Месель-Веселяка, О.В. Олійника, П.Т. Саблука,  О.В. Ульянченка, В.Й. Шияна, та інших вчених аграрників [[1],[2], [3], [4],[5], [6], [7], [8],[9],[10],].

При визначенні суті ефективності виробництва є необхідним розрізняти терміни «ефект» і «ефективність». Ефект (від лат. effectus – результат, дія) у буквальному розумінні означає результат будь-якого процесу. Тому дуже часто категорію «ефективність» трактують як «результативність». Зокрема такий підхід простежується у визначеннях В.І. Мацибори [[11], с. 137], В.П. Мертенса [[12],с. 102], П.П. Руснака [[13], с. 175, 210].

В зазначених роботах, як правило,  підкреслюється, що  ефективність – це узагальнююча економічна категорія, якісна характеристика якої відображена у високій результативності використання живої й уречевленої праці. Під ефективністю виробництва, при цьому розуміють результат, що вимірюється співвідношенням між отриманим результатом і витраченими на його досягнення ресурсами. В якості ресурсів можуть виступати як поточні витрати, так і залучені активи та капітал.

На думку відомих авторів підручника  «Економікс»  К. Макконнелла та С. Брю економічна ефективність охоплює співвідношення "витрати – випуск", характеризуючи зв'язок між кількістю обмежених ресурсів виробництва та отриманим у процесі нього кількісно вимірюваним результатом – продуктом [[14], с. 45].

Загального визнання набула «формула економічної ефективності», згідно з якою «чисельником» є результат (ефект) виробництва, а «знаменником» – ресурси (витрати) для його одержання. При цьому відсутня єдность серед економістів відносно того, що прийняти за «чисельник», тобто який саме показник може найкращим чином характеризувати цю ефективність [[15], с. 5].

Розгляд поняття "ефективність" в значенні результативності є характерним для більшості зарубіжних вчених, проте частина авторів розглядає ефективність як внутрішній параметр функціонування підприємства, а частина як зовнішнє поняття, прив’язане до ринку ресурсів, товарів і т. ін. Так, колектив зарубіжних авторів М. Х. Мескон, М. Альберт, Ф. Хедоурі вважають, що ефективність характеризується співвідношенням між обсягом виробництва продукції і необхідними для її виготовлення ресурсами, тобто визначається як внутрішній параметр функціонування підприємства, віддзеркалюючи ефективність використання ресурсів [[16]]. В той час як Х. Лібенштайн, С. Фішер, Р. Дорнбуш, Р. Шмалензі оцінюють ефективність, як зовнішнє поняття. Американський економіст Х. Лібенштайн ввів X-ефективність в економіці – концепція ефективності функціонування підприємства. Функціонування підприємства вважають Х-ефективним, якщо воно виробляє (реалізує) за наявних ресурсів і найкращою з доступних технологій максимально можливий об’єм продукції [[17]].

Подальший розвиток підходу до розгляду ефективності з точки зору досягнення мети отримав в ряді робіт зарубіжних авторів. Так, Хан Д. розглядає «ефективність» як вміння правильно робити намічене [[18]], Друкер П. вважає, що результативність є наслідком певних процесів, виконання функцій, завдань, досягнення цілей, а ефективність – наслідком правильності таких дій проте як перше поняття, так і друге є однаково важливими [[19]]. А.Д. Виварец, Л.В. Дістергефт стверджують, що у найбільш загальному сенсі, ефективність будь-якого процесу, будь-якого виду діяльності характеризує ступінь досягнення поставленої мети [[20]]. Е. Долан визначає «ефективність» як вибір вірних цілей, на яких фокусується вся енергія підприємства [[21]]. Також з позиції досягнення мети «ефективність» розглядає Ю.П. Сурмін, який визначає ефективність як показник успішності функціонування системи для досягнення встановлених цілей [[22]].

Важлива роль у вивченні питання ефективності належить В. Паретто [[23], [24]]. Згідно із запропонованою ним теорією граничної межі виробничих можливостей сільськогосподарське підприємство буде ефективне за таких умов: по-перше, виробництво будь-якої продукції не може зростати без збільшення одного чи кількох факторів виробництва або зменшення виробництва інших продуктів; по-друге, жоден із факторів виробництва не може зменшитися без зменшення обсягу виробництва одного або кількох продуктів, або збільшення інших факторів.

С. Мочерний [[25], с. 507] визначає ефективність як здатність приносити ефект, характеристику результативності процесу або проекту. Для оцінювання ефективності розраховують співвідношення результату до витрат, які було здійснено для отримання результату. Для визначення поняття ефективність, важливим є твердження про те, що ефективність виступає в якості категорії, яка характеризує причино-наслідкові зв’язки у системі, а тому може виступати в якості параметру, що описує здатність системи приносити очікуваний результат. В цьому разі результат ототожнюється з ефектом, а витрати характеризують «ціну» результату [[26]]. Такого визначення ефективності дотримується А. Шеремет [[27]], визначаючи ефективність економічних процесів через порівняння результатів та витрат. Подібну думку мають і вчені Б. Жнякін та В. Краснова [[28]], які розглядають ефективність як співвідношення результату (ефекту) та витрат, що викликали цей ефект. Однак, це є тільки одним із способів розрахунку ефективності, який не враховує її економічної сутності. І. Бланк представляє ефективність як співвідношення показників результату (ефекту) і витрат (суми ресурсів, які використані для його досягнення) [[29], с. 383].

Якщо звернутись до більш детального розгляду самої категорії «ефективність», то в першу чергу необхідно послатись на думку академіка НААН Андрійчука В.Г. В підручнику «Економіка підприємств агропромислового комплексу» він додає наступне її визначення: «…результативність певного процесу, дії, що вимірюється співвідношенням між отриманим результатом і витратами (ресурсами), що його спричинили. [[30], с.440]. При цьому підкреслюється багатогранність вияву даної категорії, що пов’язано  з існуванням багатьох видів ефекту та різноманітністю витрат (ресурсів), що їх спричинили. Далі автор наводить визначення саме економічної ефективності як зіставлення ефекту, отриманого саме від економічної діяльності з  витраченими на його одержання економічними ресурсами, що є обмеженими  і вимагають постійного відновлення.

Також Андрійчук В. Г. пропонує виділяти наступні види ефективності:

1. технологічна;
2. економічна;
3. соціальна;
4. екологічна [Там само, с.441].

Технологічна ефективність при цьому трактується як є результатом взаємодії факторів виробництва з живими організмами, які використовуються в сільськогосподарському виробництві. Кількісно вона виражається через урожайність сільськогосподарських культур і продуктивність тварин.

Теремець Л.А. визначає технологічну ефективність як рівень використання земель в процесі виробництва, головним критерієм якого є науково-обґрунтована система ведення сільського господарства. Іншими словами, критерій ефективності оцінюється: 1) через максимізацію виробництва при певному об’єму земельних ресурсів; 2) через мінімізацію кількості земельних ресурсів, що забезпечують за- даний об’єм виробництва[[31]]. Соціальну ефективність використання земель, з її точки зору,  слід розглядати як відношення отриманих позитивних соціальних результатів до витрат, що використовувалися на досягнення стратегічних цілей соціально-політичної системи та реалізації загальнодержавних, галузевих та індивідуальних інтересів. Показники цього виду ефективності враховують соціально-економічні наслідки з реформування земельних відносин, прийнятих законів і норм, управлінських рішень різного рівня. При неможливості виконання кількісної оцінки ефекту потрібно проводити якісну оцінку їх впливу..

Соціальна ефективність відповідно знаходить своє відображення у таких соціальних пріоритетах:

• рівень заробітної плати та динаміка її підвищення;
• соціальні виплати на відпочинок, оздоровлення, організацію дозвілля;
• покращення умов праці і скорочення тривалості робочого дня без зменшення заробітної плати;
• ліквідація важкої і непрестижної ручної праці, підвищення рівня безпеки  працівників, запобігання професійним захворюванням;
• створення умов для підвищення освіти і професійного зростання працівників,  поліпшення професійної підготовки персоналу;
• поліпшення побутових умов трудового колективу [30, с.442].

Необхідно також враховувати, що земля в сільському господарстві виступає і як засіб виробництва, і як природне середовище, а з урахуванням соціальної її значимості – і як базис для життя людей. Тобто одночасно може бути і об’єктом, і суб’єктом забруднення [[32]].

Нарешті, третій вид ефективності – екологічну ефективність Андрійчук В.Г. трактує,  як результат здійснення додаткових вкладень екологічного спрямування, джерелами яких виступає, за аналогією з соціальною ефективністю, економічний ефект, створений у ході економічної діяльності підприємств.

На думку Хвесика М.А.  еколого-економічна криза, що є характерною ознакою сучасності, викликана рядом причин [[33], с.120]:

• застарілою технологією виробництва та матеріально-технічної бази;
• відсутністю економічно-правового механізму стимулювання розвитку раціональних, еколого-безпечних технологій ресурсокористування;
• домінуванням підходу отримання максимального ефекту при мінімальних затратах, з неврахуванням вимог екологічної безпеки.

В сучасних умовах вважається, що основними чинниками підвищення ефективності використання землі у сільському господарстві є: продуктивність сільськогосподарського виробництва; система землеробства; родючість землі. Погіршення якісних характеристик землекористування негативно позначилось й на показниках його ефективності, зокрема спостерігається стала тенденція до зниження обсягів сільськогосподарської продукції, отриманої з оброблюваних земель у вартісному і натуральному виразі [[34]].

Ще у XVII столітті англійський філософ епохи Просвітництва Джон Локк  відмічав, що “Якщо держава багата родючими землями, то інша держава, яка не має таких переваг, не зможе конкурувати з нею щодо розвитку сільського господарства. Але для того, аби використати ці переваги, необхідно усунути причини, через які сільське населення покидає село ... Бо ставка на торгівлю помилкова: – вона не сприяє багатству нації., в результаті  після виграшу одних і програшу інших, загальна сума грошей остається такою ж, як і до гри” [[35], с.118].

Серед заходів, які можуть покращити екологічний стан земельних ресурсів, можна назвати: розробка проектів будівництва та рекультивації протиерозійних споруд; створення лісосмуг та заліснення еродованих та деградованих земель; проведення рекультивації порушених земель; моніторинг сільськогосподарських угідь щодо забруднення важкими металами та пестицидами; вилучення малопродуктивних земель з переведенням у природні кормові угіддя і заліснення тощо. Ці та багато інших заходів щодо підвищення ефективності використання земельних ресурсів можуть бути впроваджені за умов вивчення їх якості, регіональних особливостей сільськогосподарського виробництва, економічних і правових умов господарювання [[36]]. Поняття екологічної ефективності також включає в себе збереження та підвищення рівня родючості земель, що використовуються в виробництві [[37]].

Слід відмітити, що контролювати і регулювати проблеми земельної екологічної ефективності повинна держава, через проведення відповідної політики. Державна земельна політика – це діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування у сфері земельних відносин, спрямована на раціональне використання та охорону землі, гарантування продовольчої безпеки країни і створення екологічно безпечних умов для господарської діяльності і проживання громадян держави. Державна земельна політика формується у сфері регулювання земельних відносин, використання та охорони земель, землеустрою, ведення державного земельного кадастру, плати за землю, здійснення моніторингу земель і державного контролю за використанням та охороною земель. Земельна політика держави в конкретний період її розвитку багато в чому формується під впливом загальної соціально-економічної політики і виражається в правилах розподілу й використання земельного фонду, обмеженнях і стимулах у цій галузі [[38]].

На державному рівні прийнята постанова КМУ від 11 лютого 2010 р. № 164 “Про затвердження нормативів оптимального співвідношення культур у сівозмінах у різних природно-сільськогосподарських регіонах”. Це дає змогу упорядкувати структуру посівних площ, обмежити вирощування у сівозмінах соняшнику, ріпаку, кукурудзи на зерно, які виснажують ґрунти [[39]]. Практика показує, що в ряді господарств землі не використовуються і не передаються в оренду. Держава практично самоусунулася від найважливішої своєї функції – землеустрою, яке є головним механізмом у наведенні порядку на землі, вирішенні екологічних, правових, соціально-економічних, організаційно- територіальних завдань. Фінансування проектних робіт із землеустрою практично припинилося, зупинена розробка генеральних схем використання і охорони земельних ресурсів, регіональних прогнозів раціонального використання сільськогосподарських земель [[40]]. Такий стан у землевпорядкуванні змусив на рівні держави прийняти постанову КМУ від 2 листопада 2011 р. №1134 “Про затвердження порядку розроблення проектів землеустрою”, що забезпечують еколого-економічне обґрунтування сівозміни та впорядкування угідь. Згідно цього законодавчого документу з 01.01.2013 р. господарства, які мають у користуванні більше 100 га землі і в яких не виготовлений такий проект, лишаються права виробничої діяльності на землі. За порушення законодавства встановлені штрафні санкції. Однак за суб’єктивних та об’єктивних причин не врегульовано законодавчо бази роботи по виготовленню проектів землеустрою стримуються, чим завдається великої шкоди сільськогосподарському виробництву та розвитку сільських територій

Незважаючи на прийняті державні акти,  основа національного багатства України – високопродуктивні сільськогосподарські землі – використовуються вкрай неефективно. Основна причина низької продуктивності сільськогосподарських угідь полягає в недостатньому технологічному й організаційному рівні землеробства. Розпочата в 1991 р. земельна реформа не доведена до кінця. Не створено систему ефективного земельного законодавства. Інфраструктура землекористування поступово погіршується і відстає від потреб реальної економіки; посівні площі сільськогосподарських культур виводяться з господарського обороту, що справляє значний вплив на скорочення валової продукції рослинництва; фізичний взаємозв’язок між виробництвом сільськогосподарської продукції і сільськогосподарськими землями свідчить, що ефективність використання сільськогосподарської землі за останні десять років є вищою в особистих підсобних господарствах населення. Однак значне розширення площ сільськогосподарської землі в особистих підсобних господарствах населення не відповідає темпам збільшення сільськогосподарської продукції; особисті підсобні господарства населення без фінансових, матеріальних, технічних та наукових ресурсів не зможуть забезпечити відповідний рівень використання аграрного земельно ресурсного потенціалу земель; реформування аграрного сектору поки що не створило кращих умов для його розвитку. Більше того, за останні десять років економічний і соціальний стан сільських товаровиробників помітно погіршився, скоротилось виробництво сільськогосподарської продукції; слід відмітити, що трансформація аграрного сектора економіки на базі зміни земельних відносин, яка проходила в умовах постійного спаду виробництва, загострення як внутрішніх, так і зовнішніх протиріч економічного і політичного характеру, не дає бажаних наслідків, що свідчить про недостатню ефективність трансформації в сільському господарстві [[41]].

Надійним напрямом підвищення економічної ефективності використання земель у ринкових умовах є перехід на принципи їх екологобезпечного використання. Безумовно, він спричинить структурну перебудову всієї системи землеробства та вимагатиме здійснення цілого комплексу заходів на національному рівні, проте ці зусилля будуть, перш за все, екологічно та соціально виправданими, а також виявлять позитивний економічний ефект і при цьому будуть сприяти підвищенню продуктивності землеробства.

На думку Добряка Д.С., основу економічного механізму екологобезпечного землекористування доцільно формувати, базуючись на:

• відповідальності за екологічну безпеку землекористування;
• стимулюванні екологобезпечного землекористування;
• фінансовому забезпеченні екологобезпечного землекористування;
• страхуванні земель під час реалізації їх екологобезпечного користування [[42]].

У ряді випадків має місце експлуатація ґрунтів без проведення заходів з охорони та відтворення їх родючості. У багатьох господарствах землеробство ведеться з повним ігноруванням закону про повернення у ґрунт поживних речовин, які винесені з урожаєм сільськогосподарських культур. Внаслідок цього, як свідчать дані агрохімічної паспортизації земель сільськогосподарського призначення, кожні п’ять років ґрунти України втрачають 0,04% гумусу та по 6 мг/кг ґрунту рухомих сполук фосфору і калію [[43]].

Поряд з проблемами екологічної ефективності водночас постають питання раціонального використання земель. У нормативних документах термін «раціональне використання земель» визначене як забезпечення всіма землекористувачами в процесі виробництва максимального ефекту в здійсненні цілей землекористування з урахуванням охорони земель та оптимальної взаємодії з природними чинниками [[44]].

Г.В. Черевко та М.І. Яцків раціональне використання й охорону земель розглядають як два взаємопов’язані процеси, спрямовані на підвищення продуктивних сил землі, які передбачають:

• оптимізацію розподілу земельного фонду між галузями народного господарства і якомога ефективніше його використання в кожній із них;
• оптимізацію структури окремих видів земельних угідь (ріллі, багаторічних насаджень, сіножатей, пасовищ, лісів, земель під водою тощо) відповідно до природно-економічних зон і районів;
• розробку і впровадження раціональної системи землеробства, яка охоплює ґрунтозахисний обробіток, удобрення, вапнування кислих та гіпсування засолених і солонцюватих ґрунтів, технологію вирощування сільськогосподарських культур, систему сівозмін тощо;
• осушення заболочених і перезволожених земель та зрошення й обводнення посушливих;
• запобігання затопленню, підтопленню, заболоченню земель, погіршенню їх фізико-хімічних властивостей;
• широке використання ґрунтових мікроорганізмів для створення високородючих і стійких до ерозії ґрунтів;
• розробку і впровадження науково обґрунтованої системи луківництва;
• розробку й впровадження раціональної системи розселення, забудови сільських та міських населених пунктів, розміщення каналів для перекидання води з багатоводних у маловодні райони, великих водосховищ, шляхів сполучення, ліній електропередач, нафтогазопроводів;
• розробку і впровадження еколого-економічної оцінки земель та використання її для планування розміщення й спеціалізації сільськогосподарського виробництва, визначення обсягу державних закупівель рослинницької і тваринницької продукції, витрат на виробництво і дохідності сільськогосподарських підприємств, встановлення правильних, науково обґрунтованих цін [[45]].

Л.І. Дідковська також розглядає раціональне використання та охорону земельних ресурсів як два взаємозалежні між собою поняття. Вона вказує на те, що раціональне використання та охорона земельних ресурсів – це багатоаспектне поняття, яке уособлює в собі складну систему екологічних, економічних та соціальних  заходів з оптимізації організації використання земельних ресурсів, які спрямовані на підвищення економічної ефективності та екологобезпечності землекористування за рахунок вирішення питань природоохоронного, ресурсозберігаючого, відтворювального характеру, тобто всебічної охорони грунтів і відтворення їх родючості [[46]].

Основним завданням охорони і раціонального використання земельних ресурсів є збереження і відтворення ґрунтів, їх екологічної цінності та природної якості. Вирішення цього завдання має бути здійснене за рахунок реалізації таких заходів: поетапне забезпечення відновлення екологічно збалансованого співвідношення земельних угідь за рахунок зменшення розораності земельного фонду та збільшення лісистості території; розроблення науково обґрунтованих проектів, що забезпечують еколого-економічне обґрунтування сівозміни та впорядкування угідь; створення контурно-меліоративної системи території, яка передбачає диференційоване використання земель залежно від рельєфу, грунтовоекологічних і водоутворювальних умов; здійснення агротехнічних протиерозійних заходів із запобігання замулюванню водних джерел продуктами ерозії. Тільки планомірне і науково обґрунтоване виконання природоохоронних заходів надасть можливість відновити деградовані землі і зберегти родючі ґрунти, що сприятиме розвитку галузі [[47]].

З точки зору А.М. Третяка потрібно також звернути увагу ще на один аспект, який стосується сільськогосподарських земель. Зокрема їх використання технологічно є найбільш складним. Цей процес на практиці передбачає постійну підтримку родючості земель і функціонування відповідної землевпорядкованості (облаштованості) території [[48]].

Раціональне та ефективне використання землі означає не тільки отримання максимуму необхідної сільськогосподарської продукції, а й підвищення її родючості. У разі неправильного використання землі, порушення правил агротехніки якість земель знижується, а родючість зменшується, тому сільськогосподарські підприємства повинні вживати певні організаційно-господарські, агротехнічні, меліоративні та гідротехнічні заходи щодо стану земельних ресурсів [[49]].

Радикальна екологізація і дієва інтенсифікація агропромислового комплексу неможливі без оптимізації співвідношення земельних угідь. Слід вважати оптимальним, коли відношення нестабільних факторів (рілля, сади) до стабільних (природні кормові угіддя, ліси, лісосмуги) не перевищує одиниці. До цього співвідношення не входять урбанізовані і техногенно змінені території. Це означає, що розораність земель області не може перевищувати 40 %, а частка ріллі від площі сільськогосподарських угідь 50 % [[50]].

Р.В. Ліпський зазначає, що економічний ефект від раціонального використання ресурсного потенціалу реалізується на двох основних рівнях: – на мікрорівні – агроформування мають можливість знизити собівартість продукції, отримати відповідно вищий прибуток і за рахунок нього збільшити обсяги виробництва, вдосконалити асортимент, покращити показники якості; – на макрорівні – ефективне використання ресурсного потенціалу забезпечить підвищення конкурентоспроможності продукції, що послабить ціновий тиск на таких виробників з боку вітчизняних та іноземних конкурентів, вплине на цінове регулювання та утвердження ринкових засад функціонування сільськогосподарського виробництва [[51]].

Наведемо ще кілько підходів до визначення економічної ефективності виробництва. За думкою В. Л. Анічина економічна ефективність виражає відносну результативність і може бути визначена через корисний ефект, тобто коли абсолютний результат перевищує сукупні витрати на виробництво. Формою прояву цього ефекту є виражений в грошовому еквіваленті чистий дохід і прибуток, які й виступають головними критеріями ефективності [[52], с. 31].

Як зазначає О. Г. Шпикуляк економічна ефективність виробництва виражається через результативні показники, які свідчать про кількісне та якісне співвідношення між затратами й отриманими результатами (ефектом, що визначається витратами виробництва, які в сукупності у вартісному вимірі складають ефективність) [[53], с. 6].

З точки зору О. В. Олійника, В. Й. Шияна, В. В. Олійник, які розрізняють різні види ефективності, але вважать економічну ефективність найбільш взаємопов’язаною із конкурентоспроможністю, категорія ефективності свідчить про повне задоволення суспільних та особистих потреб за найбільш раціонального використання наявних ресурсів [[54], с. 33]. Цю думку також доповнюють О. В. Ульянченко, Л. А. Євчук, І. В. Гуторова, які вважають, що ефективність – це результат, оцінений в статиці, тому за різних умов господарювання вона буде різною [[55], с. 16]. У той же час, основним показником конкурентоспроможності Д. Г. Легеза вважає показник норми прибутку [[56], с. 362], який, як зазначалося вище, багато дослідників відносять до показників економічної ефективності виробництва.

На думку професора Й.С. Завадського, ефективність аграрного сектора економіки лише на третину зумовлюється вкладеннями в техніку й устаткування, а усе інше залежить від людського чинника, інтелектуального потенціалу, кваліфікаційного рівня, здібностей керівників і спеціалістів [[57]].

О.В. Гунченко  трактування економічну ефективність розглядає як процес отримання результатів від затрачених ресурсів, що характеризується окрім економічних, показниками соціальної і екологічної ефективності та перебуває під впливом дій внутрішніх та зовнішніх факторів [[58]].

Виходячи з вищевикладеного можна виділити кілько важливих позицій які обумовлюють поняття економічної ефективності. По-перше, це витрати ресурсів або капіталу. При цьому важливим є не просто понесенні витрати, а витрати які дають позивний ефект. В протилежному випадку немає сенсу говорити про ефективність діяльності. З свого боку фактори, які формують ефективність землекористування різні та чисельні. Це рівень науково-технічного прогресу, державна підтримка, економічний механізм в галуззі.  Для сільського господарства важливим чинником є також дія закону спадної віддачи. Першим економістом, який фактично є автором відкриття даного закону був А. Тюрго. Він відмічав, що додатків вкладання капіталу призводять не до зростання., а до падіння рівня віддачи.  Дослідження сучасних авторів також підтверджують дію даного закону в сьогоднішніх умовах в Україні [[59]].

Виходячи з цього поняття економічної ефективність використання земель слід трактувати результат приєднання до землі капіталу у різні формі з метою отримання доходу в умовах  дії закону спадної віддачи та інших лімітуючих факторів зовнішнього середовища.

Економічна ефективність виражається через критерії та показники. Під критеріями розуміється ознака, на основі якого проводиться оцінка ефективності (рівень прибутку, частка ринку, рівень продажів, конкурентоспроможність і т.д.). Показники використовуються для кількісного виміру ефективності [[60]].

Сутність економічної ефективності виражається через її критерій та показники. Критерій – це головна відмінна ознака й визначальна міра вірогідності пізнання сутності ефективності виробництва (діяльності), згідно з яким здійснюється кількісна оцінка рівня цієї ефективності [[61]].

Одним з основних критеріїв ефективного використання земельних ресурсів є продуктивність угідь, яка визначається урожайністю культур у сівозмінах та продуктивністю тварин, рівень технологічного оснащення сільського господарства та система ведення виробництва [[62], c.87].

На думку О.І. Зінченка, під час визначення економічної ефективності використання земельних ресурсів для потреб рослинництва визначають показники, що характеризують використання господарської території: співвідношення сільськогосподарських угідь до загальної площі підприємства (характеризує структуру земельних угідь); рівень розораності (характеризує структуру сільськогосподарських угідь); співвідношення посівної площі окремих видів культур до загальної площі посіву (характеризує структуру посівних площ) [[63]].

Топіха І.Н. також відмічає, що про  економічну ефективність використання землі судять на основі системи натуральних і вартісних показників. До натуральних показників він відносить: урожайність сільськогосподарських культур; виробництво окремих видів тваринницької продукції на 100 га відповідних земельних угідь (продукцію скотарства і вівчарства розраховують на 100 га сільськогосподарських угідь, свинарства - на ріллю, птахівництва - на площу зернових). До вартісних показників відносить: виробництво валової продукції в порівнянних цінах, товарної продукції в поточних цінах реалізації, чистої продукції і прибутку [[64]]

Для оцінки на рівні аграрного підприємства ефективності використання природно ресурсного потенціалу Кузьменко О.Б. пропонує коефіцієнт як відношення ресурсу родючості поля за еколого-агрохімічним паспортом земельної ділянки до фактичної урожайності зернових земельної ділянки. Ефективність використання потенціалу аграрного підприємства визначається як середнє зважене за площею від суми добутків коефіцієнтів ефективності використання земельно-ресурсних потенціалів кожної земельної ділянки на її площу [[65]].

А.М. Тертяк також пропанує здійснювати характеристику використання земельного фонду в цілому і окремих угідь через розрахунок низки коефіцієнтів:

1)    коефіцієнт використання земельного фонду для сільськогосподарського виробництва − відношення площі сільськогосподарських угідь до площі земельного фонду;

2)    коефіцієнт використання сільськогосподарських угідь (коефіцієнт розораності) − відношення площі ріллі до площі сільськогосподарських угідь. Цей показник також непрямо характеризує якість землі;

коефіцієнт використання орних земель − відношення площі ріллі до площі орних земель;

коефіцієнт використання ріллі − відношення посівної площі до площі ріллі тощо [[66]].

Як вважає Г.О. Волошин важливим критерієм ефективного використання земельних ресурсів є продуктивність угідь, яка визначається урожайністю сільськогосподарських культур. Урожайність сільськогосподарських культур, як натуральний показник дає можливість простежити ефективність використання земельних угідь у динаміці протягом значного періоду часу.  Крім того, на урожайність сільськогосподарських культур впливають ряд таких факторів: родючість ґрунтів, агротехнічні заходи, якість насіннєвого матеріалу, форми господарювання. Провідна роль у системі заходів, спрямованих на підвищення урожайності сільськогосподарських культур та ефективності використання земельних ресурсів, належить застосуванню мінеральних і органічних добрив. Проведені дослідження засвідчують, що сучасне застосування мінеральних і органічних добрив у Київській області різко зменшилось у порівнянні з 2000 роком і не відповідає науково обґрунтованим нормам [[67], с. 40-41].

Нами пропонується власний коефіцієнт ефективності використання землі, який отримав умовну назву  коефіцієнт відносної ефективності використання землі за продуктивністю праці. Його формула має наступний вид:

(1.1.)

де:

К - коефіцієнт відносної ефективності використання землі за продуктивністю праці;

Пв – питома вага продукції даної культури в структурі товарної продукції отриманої з посівних площ підприємства;

Пз – питома вага витрат на заробітну плату по продукції даної культури в структурі витрат по заробітної плати;

Пз – питома вага посівної площі по даній культурі  в структурі посівних площ підприємства.

Економічний зміст даного показника буде полягати в тому, що чим вище значення даного коефіцієнта тим більш ефективно використовується земля під даною культурою.

Стратегічним завданням подальшого розвитку земельних відносин є законодавче врегулювання рентних відносин, за яких суттєва частина створюваної у сільському господарстві земельної ренти має використовуватися на розширене відтворення цієї галузі. Створення таких умов забезпечуватиметься за допомогою цінового і податкового механізмів, побудованих на врахуванні грошової оцінки земель, обчисленої на  основі земельної ренти [[68]].

Таким чином, поліпшення ефективності використання земельних угідь в ринкових умовах обумовлює спочатку створити певні передумови (паспортизація, оцінка, ціна тощо) для трансформації земельних відносин, прийняти відповідні нормативно-законодавчі акти із посиленням відповідальності власників за використання земельних угідь, можливість продажу землі сільськими радами для громадян, які бажають проживати у даній місцевості та використовувати ділянки для виробництва і продажу сільськогосподарської продукції [[69]]..

Підсумовуючи проблеми оцінки ефективності використання  земель в на сучасному етапі В.В. Юрчишин зазначає: «Слід набратися сміливості і вказати причини того, чому маємо те, що маємо. Відслідковуємо те, що є, а повинні відслідковувати причинно-наслідкові зв’язки і відносини. Іван Іларіонович Лукінов говорив: «критерієм успіху має бути приріст ефекту». Якщо оцінювати за критерієм економічного і соціального приросту те, що маємо сьогодні, то слід визнати, що задум реформувань аграрних відносин не вдався» [[70], С.33].

Стратегічним напрямом розвитку земельних відносин в Україні в період до 2020 року є організаційне, нормативно-правове та економічне удосконалення орендних земельних відносин. Метою стратегії є: забезпечення сталого землекористування; збереження, відтворення та підвищення родючості ґрунтів; трансформація земельних відносин в аграрній сфері відповідно до вимог ринкової економіки; екологізація землекористування на засадах його сталого розвитку

Для досягнення мети стратегії розвитку земельних відносин в аграрній сфері та підвищення ефективності використання сільськогосподарських земель передбачається:

• формування ефективного механізму функціонування прозорого, регульованого державою ринкового обігу земель сільськогосподарського призначення, що передбачає створення належної інфраструктури, захист прав суб’єктів ринку, запобігання спекулятивним операціям із землею;
• законодавче врегулювання розмірів сільськогосподарських угідь, які орендуються інтегрованими агроструктурами, зокрема, агрохолдингами, та реєстрація їх за місцем розташування земельної ділянки;
• удосконалення організаційно-економічного механізму регулювання земельних відносин, удосконалення методики і оновлення показників нормативної грошової оцінки сільськогосподарських угідь на новій інформаційній основі, запровадження автоматизованої системи обліку платників земельного податку та плати за оренду землі;
• сприяння розвитку органічного виробництва через формування відповідної нормативної бази та створення національного органу сертифікації; проведення хімічної і водної меліорації земель; розроблення цільової програми відтворення родючості ґрунтів та її послідовна реалізація;
• формування інституту обмежень у використанні земель, пов’язаних з охороною земель, та забезпечення екологічної збалансованості землекористування; вжиття заходів щодо вилучення з інтенсивного використання деградованих, малопродуктивних та техногенно забруднених земель сільськогосподарського призначення, передбачивши фінансування цих робіт окремою статтею державного бюджету;
• забезпечення контролю за раціональним використанням земель шляхом запровадження науково обґрунтованих сівозмін, переведенням малопродуктивної і деградованої ріллі в інші види сільськогосподарських угідь та під залісення [[71]].

Узагальнюючи сказане вище, можна приєднатись до пропозиції Ж. А. Петренко по організації ефективного використання та охорони земельних ресурсів сільськогосподарського призначення, відтворення і підвищення їх родючості:

1) необхідно підготувати та впровадити галузеві схеми збереження і відтворення земельних ресурсів від деградації і забруднення з поступовим перенесенням центру ваги на відповідальність за вирішення цих питань у землекористуванні на місцеві органи влади;

2) розробити і реалізувати короткострокові, середньострокові і перспективні програми удосконалення землекористування, відновлення і збереження корисних властивостей земель різного цільового призначення та функціонування;

3) створити систему спостереження за станом земельних ресурсів та спрогнозувати соціально-економічні наслідки її змін. Зараз як ніколи раніше загострилася необхідність здійснення на національному рівні комплексу невідкладних заходів щодо структурної перебудови землекористування, створення ефективної системи охорони земель, перш за все продуктивного призначення, на основі виваженої програми дій держави, яка спиралася б на узагальнені результати наукових досліджень у галузях економіки, екології, права та землеустрою[[72]].

Ефективне використання земельних ресурсів та підвищення їх родючості можливе тільки за умов високого рівня знань і навичок. Зростання кількості господарів на землі, які не мають навіть середньої агрономічної освіти, сприяє непрофесійному використанню сільськогосподарських угідь. Тому підвищення кваліфікації власників землі – одне з найважливіших завдань, спрямованих на раціональне і ефективне використання ґрунтів. Висока культура землеробства передбачає оптимізацію земельних відносин. Лише за таких умов може бути посилена відповідальність господаря землі за її стан.

 

 

 

 

 

1.2.Сталий розвиток як фактор формування аграрних трасформацій

 

У статті 4 Конституції України зазначено, що земля є основним національним багатством і перебуває під особливою охороною держави [[73]]. Жодний природний ресурс, крім землі, не наділений такими можливостями, які дають змогу використовувати його практично в усіх галузях народного господарства. Тільки земля поєднує в собі такі особливості, як територіальний базис для розміщення продуктивних сил, властивість природного ресурсу й основного засобу виробництва. В аграрному секторі земля є ще й предметом праці. Дуже популярне і в наші дні переконання, що праця – це батько і основний принцип багатства, а земля – його мати, висловив У. Петті [16].

Зокрема, термін «розвиток», часто науковці вживають у таких поєднаннях, як: економічний розвиток, соціально-економічний розвиток, розвиток економіки України (або іншої країни), розвиток регіону та міста, розвиток окремого підприємства. Як наголошує Лексин В.Н. та Швецов А.Н., під розвитком зазвичай, мається на увазі, будь-яка прогресивна зміна перш за все в економічній сфері. Якщо ж розглядається як кількісна зміна, то аналізується передусім економічне зростання. Водночас, за твердженням дослідників, при якісній зміні мова може йти про структурні зміни або про зміну змісту розвитку, або про придбання економічною системою нових характеристик [[74], с.112].

Серед українських дослідників, аргументовано поняття «економічного розвитку» трактує С.В. Мочерний [[75];]. На думку першого дослідника, «економічний розвиток – це збільшення обсягів суспільного виробництва і розширення можливостей економіки задовольняти зростаючі потреби населення в товарах та послугах, а також критерій економіки. В політико-економічному аспекті економічний розвиток означає кількісне і якісне вдосконалення процесу суспільного відтворення в органічній єдності складових елементів (ВВП, відносин економічної власності тощо), зростання національного багатства, спрямоване на реалізацію поставленої мети» [Там само, с.454].

Однак сьогодні все частіше науковці вживають термін не просто «розвиток», а «сталий розвиток». Концепція «сталого розвитку» розроблялася міжнародним співівтовариством поступово, визначаючи принаймні три принципові обов’язкові її складові: економічне зростання, соціальний прогрес та захист навколишнього середовища. Стійкий (сталий) розвиток виражає достатньо просту ідею: досягнення гармонії між людьми і між суспільствами та природою, розв’язання протиріч, що існують у наш час (протиріччя між природою і суспільством, між екологією і економікою, між розвинутими країнами і тими, що розвиваються, між багатими і бідними, між уже сформованими потребами людей і розум- ними потребами, між теперішніми та майбутніми покоління- ми тощо). Взаємозв’язок та баланс економічних, соціальних, екологічних, інституційних та інноваційно-технологічних компонентів з метою максимізації добробуту людини без ускладнення можливостей для майбутніх поколінь задовольняти свої потреби визначаються сучасними науковцями як «сталий роз- виток» [[76]].

Концепція сталого розвитку ґрунтується на п’яти головних принципах:

1. Людство дійсно може надати розвитку сталого і довготривалого характеру, для того щоб він відповідав потребам людей, що живуть зараз, не втрачаючи при цьому можливості майбутнім поколінням задовольняти свої потреби.

2. Обмеження, які існують в галузі експлуатації природних ресурсів, відносні. Вони пов’язані з сучасним рівнем техніки і соціальної організації, а також із здатністю біосфери до самовідновлення.

3. Необхідно задовольнити елементарні потреби всіх людей і всім надати можливість реалізувати свої надії на благополучніше життя. Без цього сталий і довготривалий розвиток просто неможливий. Одна з головних причин виникнення екологічних та інших катастроф – злидні, які стали у світі звичайним явищем.

4. Необхідно налагодити стан життя тих, хто користується надмірними засобами (грошовими і матеріальними), з екологічними можливостями планети, зокрема відносно використання енергії.

5. Розміри і темпи росту населення повинні бути погоджені з виробничим потенціалом глобальної екосистеми Землі, що змінюється [[77]].

На думку П. Самуельсона, поняття сталого розвитку передбачає зрівноважений розвиток. Рівновага – це такий стан економіки країни, при якому зберігається здатність її до саморегулювання. У разі відхилення економічної системи від збалансованого стану в дію вступають сили, що спрямовують свої зусилля на відновлення порушених структурних зв’язків [[78]].

Серед вітчизняних дослідників значну увагу проблемам сталого розвитку приділяють О.В. Шубравської [[79]], О.Л. Попова [[80]],М. А. Хвесик [[81]], Б.М. Данилишин [[82]], О.І. Гуторов [[83]].

С.М. Кваша відмічає, що саме три функції, - виробничо-технологічна, соціально-демографічна, еколого-рекреаційна, для нас визначають принципи збалансованого розвитку, як закладені ще в РІО 1992 року і продовжені в положеннях і висновках РІО +20. Ми маємо для себе визначити модель розвитку аграрного сектору, яка визначатиметься не лише питаннями збільшення обсягу виробництва продукції, ми намагаємося нашою стратегією вибудувати збалансований, комплексний підхід або, власне, сталий підхід до розвитку аграрного сектору економіки України [[84]]

Висловлюються дуже різні погляди щодо трактовки самого поняття «сталий розвиток». З одного боку, можна зустрітися з твердженням, що авторам концепції вдалося досить вдало вирішити проблему вибору центрального символу доктрини і його базового визначення. З іншого боку, керуючись трактовкою поняття сталого (підтримуючого) розвитку запропоновано десятки його визначень: рівновісний, збалансований, амортизований, контрольований, невичерпний, розвиток за рахунок відсотків з природного капіталу і т. ін [[85]].

Вказується, зокрема, що словосполучення «сталий розвиток» не можна вважати вдалим, бо відносно терміну «розвиток» уже сформувалося уявлення, згідно з яким він означає закономірну якісну зміну матеріальних та ідеальних об'єктів, яка характеризується як незворотна і спрямована. Цим розвиток відрізняють від функціонування, якому притаманні зворотні зміни, в тому числі циклічного характеру, а також відсутність спрямованості змін [[86], с. 400]. А, як відомо, для економічної динаміки якраз і притаманна циклічність тому вживання словосполучення «економічний розвиток» є доцільним. За аналогією можна вважати допустимим вживання поняття «сталий розвиток», із зосередженням уваги на вирішенні не стільки проблем термінологічної чіткості (хоча це взагалі дуже важливо), скільки реальних змістових проблем такого розвитку. У контексті такої постановки проблеми важливого значення набуває вирішення питання про можливість оцінки спрямованості розвитку через визначення змін величини сукупного капіталу.

Замість сталого розвитку всіх складових аграрної сфери сьогодні в Україні відбувається майже одновекторна спрямованість на реалізацію інтересів капіталу, з метою одержання «ефекту масштабу», деформацію структури сільськогосподарського виробництва внаслідок скорочення тваринництва, скорочення працівників, монокультуризацію тощо. Щодо екологічної ситуації, характерним є катастрофічний стан ґрунтів (еродована майже третина орних земель), виснаження земельних ресурсів нинішніми орендарями. Порушуючи вимоги плодозміни, раціональної структури посівів, вони з року в рік вирощують найприбутковіші культури – пшеницю, ячмінь, соняшник і ріпак, кукурудзу. Унаслідок незбалансованого внесення поживних речовин із мінеральними та органічними добривами, недотримання науково обґрунтованих сівозмін, високої розораності угідь вміст гумусу в ґрунтах порівняно з 1990 роком знизився до 0,2% [[87]].

Проблема раціоналізації використання земель сільськогосподарського призначення в Україні дедалі більше ускладняються у зв’язку з наростаючою комплексністю її характеру. На сьогодні це має різні аспекти, основними з яких є технологічний, економічний, організаційний та екологічний. Рівень використання земель в Україні зараз настільки критичний, що подальша деградація потенціалу земельних ресурсів у сільському господарстві може мати катастрофічні наслідки, котрі відповідним чином, безперечно, позначаться на загальному рівні продовольчої безпеки країни, здоров’ї нації тощо [[88]].

Особливе значення для розвитку сільських територій України мала розробка та реалізація Державної цільової програми розвитку українського села на період до 2015 року [[89]] та Державної цільової програми сталого розвитку сільських територій на період до 2020 року [[90]]. Метою Державної цільової програми сталого роз- витку сільських територій на період до 2020 року є забезпечення сталого розвитку сільських територій, підвищення рівня життя сільського населення, охорона навколишнього природного середовища, збереження природних, трудових і виробничих ресурсів, підвищення конкурентоспроможності сільськогосподарського виробництва. Планування і впровадження діяльності з сільського розвитку здійснюється з урахуванням Концепції Державної цільової програми сталого розвитку сільських територій на період до 2020 року [[91]].

Актуальність реалізації загальнодержавної Програми та розгляду питання про її виконання зумовлена значним занепадом, що спостерігається у соціальній сфері сільських населених пунктів протягом тривалого часу внаслідок обмеженості бюджетного фінансування, фізичної та моральної зношеності основних засобів у соціальній сфері, неналежній увазі до проблем підтримки відповідного рівня функціонування об’єктів соціальної сфери з боку органів місцевого самоврядування. Свідченням залишкового підходу до розвитку села є той факт, що частка витрат, передбачених «Державною цільовою програмою розвитку Українського села до 2015 р.» на розвиток соціальної сфери села та сільських територій становить лише 13 % від загального обсягу її фінансування [[92]].

На селі проживає значна кількість бідних людей і це багато в чому ускладнює завдання створення середнього класу серед них. За офіційними даними, в сільській місцевості склалася до теперішнього часу така соціально- економічна структура, яка викликає чималу тривогу. Розшарування за доходами серед сільського населення не піддається ніякому розумному поясненню і, тим більше, виправданню. Положення, в якому найбідніші верстви складають майже половину жителів українського села, говорить про серйозні проблеми в нашому суспільстві. Адже із загального числа сільських мешканців приблизно одна третина - взагалі мають доходи нижче прожиткового мінімуму [[93], с. 116-121].

Сільські території - це не тільки просторовий базис виробництва, а й природне середовище та місце життєдіяльності людей. Саме тому від людини, її культурно-освітнього рівня, професійної підготовки, навичок, вмотивованості, бажання та вміння працювати і господарювати залежить ефективність використання території. Але, на жаль, 0,5% українських селян не вміють писати і читати, біля 10% мають лише початкову освіту. Причому мало- грамотних знаходяться не пенсіонери, а молоді люди, які народилися в кінці 80-х – середині 90-х років ХХ ст. [[94]]. Таким чином, сільські території, по- перше, це фізична територія, в межах якої існують і розвиваються представники рослинного, тваринного світу і людина як біосоціальна істота. По- друге, руральна (від анг. rural — сільський) частина території, розміщена у просторі. Сільські території, з огляду на їх природу, наділені властивістю множинної додатковості [[95]].

Організаційно-економічний механізм функціонування соціальної сфери села, як вважає М. Ступень, охоплює такі основні групи механізмів:

1. Фінансово-кредитні механізми, які визначають джерела фінансування соціальної сфери села та фінансово-кредитні умови підвищення ефективності її діяльності;
2. Механізми планування, які передбачають планомірний розвиток соціальної сфери села як на рівні регіону, так і на рівні району, а також окремого сільського населеного пункту;
3. Організаційні механізми, які передбачають оптимізацію структури соціальної сфери залежно від демографічних, економічних, екологічних, соціально-психологічних тенденцій кожного населеного пункту;

Механізми управління соціальною сферою, які базуються на удосконаленні органів управління соціальним розвитком села та поєднанні способів і методів управління на різних ієрархічних рівнях сільського розвитку [[96]].

Узагальнення характеристик соціально-економічного стану села, процесів, що відбуваються в сільськогосподарському виробництві, а також на сільських територіях загалом, дає змогу стверджувати, що для диверсифікації сільської економіки в регіональному розрізі існують необхідні умови, а також вагомі причини, основними з яких є низький рівень зайнятості та матеріального добробуту сільських жителів. Прискорений розвиток несільськогосподарських видів діяльності зумовлений процесом деаграризації сільської економіки – зменшенням в її структурі частки (але не обсягів!) аграрного виробництва [[97], с. 49].

Окремо підіймається питання формування ментального простору сільських територій [[98]]. Проблема в даному випадку полягає в тому, що  для більшості сільського населення територія їх проживання не є привабливою. Відтак має місце його міграція до великих міст. Для того щоб змінити даний менталітет сільських мешканців, треба кардинально змінити умови життя та ведення бізнесу на сільських територіях. Сільські мешканці повинні бути впевнені в своєму майбутньому та майбутньому своїх дітей. Але в реальність, нажаль інша. Для того щоб змінити ситуація, як вважає О. Булавка необхідно соціальну політику держави спрямувати на підвищення трудової активності підприємницької ініціативи та ефективності праці [[99]]. Для цього необхідно створити спеціальний фонд підтримки підприємницької ініціативи та перейти від субсидування діяльності центрів зайнятості до безпосередньої професійно-технічної підготовки за принципом попиту і пропозиції.

Крім того, в сільській місцевості важливим елементом розвитку є нарощування «символічного капіталу» у вигляді підтримки місцевих громад [[100]].  Подібних підхід, як вважає В. Заяць перезентує більш складну, але й більш стійку, модель сільского розвитку.

Стратегію диверсифікації традиційно використовують як інструмент підвищення доходів господарюючих суб’єктів (як сільськогосподарських підприємств, так і домогосподарств), що характеризує потребу в доході як основну рушійну силу цього процесу. Процес ініціювання диверсифікації відбувається у двох випадках: по-перше, за умови, коли традиційний вид діяльності не забезпечує належного рівня доходів (диверсифікація потреби); по-друге, коли існуючий потенціал дає змогу розширювати сферу діяльності (диверсифікація можливості) [[101]]. Проте в кожному разі детермінантою диверсифікованої діяльності виступає саме наявний потенціал.

Формування державно-приватного партнерства в земельній сфері визначається як механізм взаємодії (середньо- та довгостроковий) держави та бізнесу в рамках реалізації проектів для вирішення суспільно значущих питань, які створюються з метою раціонального використання земельних ресурсів. При цьому державний сектор залишає за собою право власності на земельні ресурси, відповідальність за стан, контроль за діяльністю приватного сектору. У свою чергу останній забезпечує управлінський потенціал, інноваційні технології, капітал, високу економічну ефективність. Наводимо логістичну схему формування державно-приватного партнерства з метою відтворення територіальної економічної системи .

На думку Т. Зінченко, належне використання принципів партнерства сприятиме створенню умов для спільного гармонійного розвитку та підвищення конкуренто-спроможності загалом. До того ж забезпечення інституціонального середовища соціальних, економічних та екологічних програм територіальних громад належних їм земельних ресурсів підвищить якість життя населення, рівень інвестиційної привабливості, збільшить капіталізацію земельних ресурсів, забезпечить їх самовідновлення, що сприятиме сталому розвитку територій [[102]].

Екологія та економіка дедалі більше переплітаються між собою – на місцевому, регіональному, національному і глобальному рівнях, – формуючи складний комплекс причин та наслідків" [[103], с. 16-17]. Еколого орієнтований розвиток – це такий розвиток, що сприяє встановленню оптимальних параметрів еколого- економічної системи, які не загрожують її цілісності та створюють можливості для динамічного розвитку і встановлення рівноваги між потребами суспільства і обмеженнями природного середовища. Такий розвиток повинен забезпечувати збереження асиміляційного потенціалу навколишнього природного середовища для теперішнього і наступних поколінь людства [[104]].

Підкреслюється, що перехід до нового виду господарювання повинен здійснюватися при ретельному еколого-економічному обгрунтуванні, без нанесення шкоди економіці сільськогосподарських підприємств [[105]]. Основною умовою такого переходу повинні стати не тільки вимога обов'язкового збереження родючості грунтів, поліпшення екологічної ситуації, а й збалансований розвиток економіки сільського господарства.

Отже, екологізація є неминучою і для прискореного переходу до нової парадигми слід подолати три основні проблеми, а саме: розширити модернізацію підприємств з одиничних випадків до модернізації економіки в цілому, перейти від ситуаційного реагування у сільському господарстві до здійснення системних реформ і змінити традиційну модель мислення сільгоспвиробника й кожного чиновника на нову, гнучку і здатну приймати «стійкі» рішення, адже у довгостроковому періоді турбота про екологічну ефективність дасть високі економічні результати як на мікро-, так і на макрорівнях [[106]].

Сьогодні вже відомо, що завдання класичної аграрної (сільськогосподарської) політики суперечать основним принципам сталого сільського розвитку. Практика довела, що аграрна політика майже ніяк не позначається на економічних аспектах сільського розвитку, при цьому екологічні наслідки її реалізації для сільських територій є, як правило, негативними. Отже, виникає потреба в розробці політики, яка враховувала б соціально-економічні та екологічні аспекти сільського розвитку, підтримуючи рівень життя і доходів вітчизняних виробників, використовуючи при цьому екологічно орієнтовані виробничі методи, які забезпечують споживачів якісними продуктами, а сільські громади – якісним, диверсифікованим середовищем проживання.

Принципи екологічно чистого виробництва у виробництві передбачають раціональне використання сировини, матеріалів та енергоносіїв; мінімізацію застосування (або повне вилучення) токсичних матеріалів, зменшення обсягів усіх видів викидів і скидів, а також зменшення відходів на рівні джерела їх виникнення шляхом заміни сировини і технологій; покращення практики управління, адміністрування, введення економічних та інформаційних заходів; зменшення негатив- ного впливу виготовленої продукції на довкілля та умови життєдіяльності людини впродовж усього її життєвого циклу (від проектування до використання та утилізації або захоронення відходів) шляхом змін самої продукції та правил поводження з нею з метою зменшення кількості відходів, що утворюються в результаті її виробництва, використання та ліквідації [[107]].

Нині в Україні чи не найголовнішим гальмівним чинником розвитку органічного виробництва та вирощування екологічно чистої сільськогосподарської продукції є стан земельних ресурсів. Сільськогосподарські угіддя охоплюють дві третини усієї території України, в тому числі рілля – більше 55% (при екологічній нормі 40%). Порушення правил агротехніки, використання важких сільськогосподарських машин, непродумана меліорація, перевипас худоби, перехімізація та інші чинники спричинилися до втрати за останні 25 років майже 500 тис. га сільськогосподарських угідь та зниження вмісту гумусу у ґрунті на 9%[[108]].

Основними причинами погіршення екологічної ситуації є відсутність прогресивних технологій, недотримання науково обґрунтованих сівозмін, перевага монокультури в деяких агропідприємствах; низькі норми внесення органічних до- брив; порушення технології застосування мінеральних добрив і пестицидів; збільшення площ кислих, засолених, техногенно забруднених земель через призупинення робіт із вапнування та гіпсування ґрунтів [[109]].

Тому, у найближчій перспективі слід запровадити систему еколого-економічного обліку, метою якої було б врахування та включення екологічних факторів у проектному та інвестиційному аналізі на підприємствах, при стратегічному плануванні розвитку територій та обґрунтуванні пріоритетних напрямів розвитку економіки загалом. В умовах складної екологічної ситуації у державі, пов'язаної з нераціональним використанням природних ресурсів, екологічну політику України доцільно спрямовувати на збереження і розвиток природоохоронної бази, запровадження у практику нових економічних інструментів для вирішення економічних протиріч й екологічно безпечного управління виробництвом [[110]].

За родючістю ґрунтів і біологічною продуктивністю угідь Україна все ще є однією з найбагатших держав світу. Висока природна родючість ґрунтів визначає провідну роль земельного фонду як одного з найважливіших ресурсів економічного розвитку та найціннішої частини національного багатства України. За оцінками науковців, земельні ресурси України становлять понад 40% економічного потенціалу держави, на використанні земель формується понад 2/3 фонду споживання, виробляється 88% обсягу продуктів харчування [[111], [112]].

На думку О.А. Мамалюка при обґрунтуванні системи ринкових механізмів екологічного регулювання сільськогосподарського землекористування слід враховувати такі положення:

1) ринковим економічним інструментам притаманні певні властивості: економічна ефективність, стимулювання, гнучкість, прибутковість. збереження і передача ресурсів;

2) використання економічних інструментів характеризується положеннями: існування змішаних систем, велика різноманітність економічних (ринкових) інструментів і ситуацій;

3) застосування ринкових підходів у природоохоронній діяльності дозволяє вирішувати одночасно кілька екологічних проблем через їх взаємозалежність;

4) традиційні адміністративно-правові підходи мають право на існування, якщо вони дають позитивний ефект;

5) ринковий підхід дозволяє досягти більш високого рівня охорони природного середовища при тих же питомих витратах на боротьбу із забрудненням, стимулює ініціативу підприємств у відношенні зручних їм методів охорони природного середовища. У результаті підприємства будуть прагнути приймати рішення, пов’язані з меншими витратами, застосовувати нові технології боротьби із забрудненням навколишнього середовища [[113]].

Кількісною величиною виміру загроз слугують ризики, які включають два моменти: імовірність їх появи та розмір збитків. Нині найнебезпечнішим для земель України є порушення співвідношення між природними та антропогенними екосистемами, викликане надмірною діяльністю людини протягом останніх 200-300 років. Зокрема, якщо раніше 35% площі становили екосистеми степу, близько 34% — екосистеми лісу, а 31% — освоєні землі гірських систем Карпат і Криму [[114]], то на сьогодні природні степи практично повністю перетворилися на сільськогосподарські землі, у незначній кількості зберігшись у природному стані лише в заповідниках, заказниках і на схилах балок, тоді як лісів у їх первинному стані (стиглих і перестиглих) залишилося менше 11%. Решта — це штучні ліси, змінені діяльністю людини. Якщо в минулому середня лісистість екосистем становила 50%, до тепер вона утримується на рівні 18 % (від площі суші), до того ж більша частина (55,8%) — це ліси, зараховані до оздоровчо-охоронно-захисної (першої) групи [[115]].

Вдосконалення системи використання земельних ресурсів та їх охорони потребує запровадження комплексу заходів, спрямованих на: зменшення розораності земельного фонду, збільшення лісистості території, поетапне встановлення екологічно збалансованого співвідношення земельних угідь у зональних системах землекористування, дотримання екологічних вимог охорони земель під час землевпорядкування територій, заборону відведення особливо цінних сільськогосподарських угідь для несільськогосподарських потреб, запровадження економічних важелів впливу на суб'єкти землекористування [[116]].

З метою активізації відтворювальних процесів на засадах екологічної безпеки в системі національного господарського комплексу В.І. Мельник вважає необхідним:

• забезпечити прогнозованість, гарантованість і широкий доступ державної підтримки щодо товаровиробників на основі бюджетних програм;
• досягти збалансованого розвитку усіх галузей; здійснювати пропорційний розподіл доходів від реалізації продукції кінцевого споживання у системі: виробництво продукції – закупівля – переробка – реалізація;
• розвивати міжнародні та науково-виробничі зв’язки; сприяти розвитку ефективної взаємодії науки і техніки, інноваційної діяльності та впровадженню їх результатів; надавати допомогу і створювати умови товаровиробникам, що вкладають інвестиції у виробництво екологобезпечної продукції, дотримуючись світових екологічних стандартів у процесі виробництва [[117]].

У теоретичному напрямку О. Є. Новіков робить наступні висновки: а) економічний потенціал – це сукупність природних умов і ресурсів, можливостей, запасів і цінностей, а також компетенції, що можуть бути використані для досягнення певних цілей; б) економічний потенціал сільських територій це: 1) ресурси, що характерні для даної території, у ході використання яких задовольняються суспільні потреби її населення; 2) спроможність певної сільської території (як системи) забезпечувати постійне її функціонування, або ж здатність господарюючих суб’єктів (ураховуючи природно-кліматичні та культурологічні особливості, використовуючи наявні ресурси та можливості сільської території) забезпечувати довгострокове функціонування і досягати стратегічних цілей; 3) можливість розширення господарської діяльності на даній території та поліпшення її благоустрою шляхом використання наявних (або із залученням додаткових) ресурсів; в) нами розроблена модель структури та взаємозв’язку складових економічного потенціалу сільських територій, яка являє собою сукупний потенціал ресурсів і зусиль, ефективне використання яких забезпечує досягнення стратегічних цілей розвитку сільських територій [[118]].

Єдина багаторівнева стратегія раціонального природокористування в Україні має охоплювати макроекономічний, регіональний та мікроекономічний рівні господарювання і передбачати узгодження вищих (державних, регіональних) стратегій з нижчими (місцевими, локальними), своєчасне взаємне їх коригування у разі змін умов господарювання. Відповідно до такої системи стратегій мають бути розроблені детальніші програми розвитку та реалізації, тактичні плани з ранжируванням пріоритетів для кожного рівня господарювання. Реалізація конкретного проекту повинна максимально відповідати установленим пріоритетам нижчого та вищих рівнів. Сучасним інструментом державного впливу на процеси раціонального природокористування в регіонах є використання програмно-цільового методу управління.

Розроблення оптимальної системи багаторівневих стратегій природо-користування, на думку М. Ступеня,  має ґрунтуватися на низці концептуальних положень, зокрема:

• відповідність єдиної стратегії природокористування прогресивним змінам, що супроводжують процеси соціального, екологічного, економічного розвитку, забезпечення своєчасної реалізації' перспективних напрямів інноваційно-інформаційного розвитку;

• узгодження державних, регіональних стратегій з місцевими та локальними, гнучке коригування стратегічних і тактичних цілей стратегій різного рівня у разі необхідності;

• врахування системою стратегій багатоваріантності розвитку подій і придатність її до реалізації умов господарювання: забезпечення органами влади та економічними суб’єктами реальної можливості вживання ресурсоощадних заходів на певному рівні господарювання, фінансування цих заходів за рахунок різних джерел (власних коштів підприємств, фінансування з бюджетів різних рівнів, залучення коштів інших інвесторів), раціоналізації складу еколого-економічних мотиваційних важелів і джерел фінансування;

• отримання оптимальних економічних та інших результатів, передбачених цілями інноваційно-інформаційного розвитку держави та її регіонів, окремих суб’єктів господарювання, за найменших витрат;

• забезпеченість вживання ресурсоощадних заходів, передбачених системою стратегій, достатніми обсягами коштів із різних джерел фінансування;

• забезпечення системою стратегій стимулювання впровадження насамперед ресурсоощадних заходів, що мають більшу ефективність і менший ризик (у межах його прийнятного рівня), а також пріоритетного використання еколого-економічних важелів мотивації, яким притаманне аналогічне співвідношення ефективності й ризику [[119]].

Виходячи з вищевикладеного вважаємо наголосити на тому, що стале землекористування в Україні поки що залишається лише в якості перспективного напряму. Незважаючи на економічне зростання в аграрному секторі на протязі останнього десятиліття актуальність як екологічних, так і соціальних проблем лише поглибилась. Це обумовлено з одного боку, відірваністю сільських громад від економічних процесів, а з іншого дисбалансом в розвитку самого аграрного виробництва, обумовленими спрямованістю підприємств на обмеженої кількості видів продукції галузі рослинництва.

Викладений матеріал також дозволяє сформулювати власне бачення поняття сталого землекористування, як способу використання землі з метою отримання продукції, водночас з збереженням природних властивостей грунтів  та комплексним розвитком сільських територіальних громад.

Однак сьогодні, як підкреслює В.М. Онегіна  в аграрній політиці в Україні ще не сформовано механізмів забезпечення комплексності умов сталого розвитку, не знайдено оптимального сполучення ринкового та державного механізмів регулювання в умовах змін ресурсних обмежень, технологічних інновацій, стану відкритості країн, цінових тенденцій у світовому просторі. Подальшого опрацювання потребують як процедури розробки і прийняття політичних рішень, так і заходи державного впливу на розвиток агросфери. Удосконалення процедур розробки державних заходів потребують посилення їх наукового забезпечення, чому сприяло б введення процедури наукової експертизи законодавчо-нормативних актів. З урахуванням функціональної зумовленості аграрна політика в сфері реалізації має включати такі складові, як політику упорядкування, компенсаційну, політику розвитку та політику реформування (остання реалізується в економіці, в якій тривають системні перетворення). Заходи політики упорядкування мають передбачати створення державою законодавчої бази, якою визначаються права власності, правила здійснення ринкових трансакцій, стандарти якості, принципи та механізми державного регулювання агарного сектору [[120]].

 

 

1.3.Трасформації земельних відносин аграрних підприємств

 

Земельна реформа, яка фактично розпочалася разом зі здобуттям державної незалежності України, основною своєю метою ставила заміну неефективного, технологічно відсталого колгоспного ладу, що орієнтувався на екстенсивне використання сільськогосподарських земель, на систему землекористування європейського типу, ґрунтовану на міцних фермерських господарствах, в основі функціонування яких лежить приватна власність на землю. Квінтесенцією такої мети можна вважати тезу відомого українського вченого А. Гальчинського: «Ринок і тільки ринок із усією його атрибутикою, і насамперед із конкуренцією та диференціацією, є єдино можливою конкурентоспроможною формою розвитку сільського господарства. Це не придумав хтось із учених. Така природа аграрних відносин. Політики, які стверджують протилежне, або, граючи в політичні ігри, лукавлять, або просто неуки у своїх професіональних пізнаннях» [[121], с. 3–8].

Економічний розвиток держави залежить від форм власності на засоби виробництва і виготовлену продукцію, а відповідно, й форм господарювання. Тому проблеми реформування аграрного сектору економіки, розвитку різноукладності, ефективних організаційно-правових структур і розроблення механізмів їх реалізації постійно перебували і перебувають у полі зору економічної науки [[122]].

Історія трансформації земельних відносин в Україні була визнана ще на початку 90-х рр. Так, 18 грудня 1990 р. Верховна Рада Української РСР прийняла Постанову № 563-ХІІ "Про земельну реформу" [[123]], відповідно до якої всі землі республіки були оголошені об'єктом реформи. Завданням цієї реформи було визнано перерозподіл земель з одночасним наданням їх у довічне успадковане володіння громадянам, постійне володіння підприємствам, установам і організаціям, а також у користування з метою створення умов для рівноправного розвитку різних форм господарювання на землі, формування багатоукладної економіки, раціонального використання й охорони земель. У березні 1992 р. Верховна Рада вже незалежної України прийняла прогресивний на той час Земельний кодекс і Постанову № 2200-ХІІ "Про прискорення земельної реформи і приватизації землі" [[124]].

Указ Президента України від 10 листопада 1994 року № 666/94 „Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва" [[125]] прискорив завершення процесу роздержавлення землі. Логічним продовженням цього процесу став Указ Президента України від 8 серпня 1995 року № 720/95 "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" [[126]]. Ним передбачався розподіл земель (як правило, без виділення в натурі), переданих у колективну власність недержавних сільськогосподарських підприємств, на земельні частки (паї), і видача членам цих підприємств сертифікатів єдиного зразка, що гарантують право на земельну частку (пай) в земельному масиві, що знаходиться у колективній власності. Тобто володарі сертифікатів мали право вільного виходу з підприємства із своїми земельними частками (паями) та виділення їх в натурі (на місцевості). В основному до кінця 1999 р. початковий етап земельної реформи було завершено. Академік П.Т. Саблук відмічає, що на першому етапі земельної реформи було розроблено механізм її здійснення, який полягає в реалізації комплексу правових, технічних та організаційних заходів, а саме: роздержавлення земель із визначенням категорій земель, що залишається в державній власності; приватизацію земель шляхом передачі її у колективну власність сільськогосподарським підприємствам; паювання сільськогосподарських угідь; видачу сертифікатів на право на земельну частку (пай) громадянам членам колективних та інших недержавних сільськогосподарських підприємств [[127]]. Новий етап земельної реформи в Україні було започатковано Указом Президента України від 3 грудня 1999 року № 1529/99 "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки" [[128]]. Цим Указом було передбачено реформування колективних сільськогосподарських підприємств (КСП) як форми аграрного підприємництва, що не відповідає вимогам ринкової економіки, в господарські структури на засадах приватної власності. Указом було передбачено здійснення організаційних заходів щодо:

• забезпечення всім членам КСП вільного виходу з цих підприємств із земельними та майновими паями та створення на їх основі приватних підприємств, фермерських господарств, господарських товариств та інших суб'єктів господарювання;
• забезпечення встановлення плати за земельну частку (пай);
• виділення єдиним масивом земельних ділянок групі власників земельних часток, які звернулися з заявами про виділення земельних ділянок в натурі;
• надання громадянам можливості розширювати особисті підсобні господарства без створення юридичної особи за рахунок земельних ділянок, одержаних при виділенні земельної частки в натурі; Цей Указ стимулював процес виділення власникам земельних паїв земельних ділянок реформованих КСП в натурі та оформлення державних актів на право власності на землю.

З огляду на пройдений шлях реформування сільськогосподарських підприємств ринкового типу В.Я. Месель-Веселяк зазначає, що спираючись на оцінку його селянами, можна зробити такі висновки:

• аграрна реформа серед інших складових економічної реформи була науково обґрунтованою, теоретично дослідженою, нормативно забезпеченою і практично впровадженою;
• в Україні було відпрацьовано власну модель реформування аграрного сектора в цілому і земельних відносин зокрема;
• забезпечено багатоукладність виробництва на селі, де функціонують різні рівноправні форми господарювання, побудовані на приватній власності на землю у поєднанні з індивідуальною, сімейною і колективною формами організації праці;
• створено нові сільськогосподарські підприємства ринкового спрямування, які в організаційному плані, внаслідок підвищення мотивації праці, мають більші можливості й перспективи ефективного господарювання;
• особисті селянські господарства значною мірою забезпечили трудову зайнятість селян як буферний фактор при зменшенні потреби сільського господарства у трудових ресурсах і нерозвиненості інфраструктури на селі;
• відбулися позитивні соціальні зрушення. Збулися історичні прагнення селян: землю передано у їхню власність, якою можна вільно розпоряджатися, створювати власне господарство, передавати в оренду й одержувати орендну плату, передавати спадкоємцям. Земля належить селянам і збережена від процесу привласнення окремими групами підприємців, як це відбулося у промисловості [[129]].

В процесі реалізації даного Указу відбулися великі зміни соціально-економічного і організаційного характеру. Ці процеси стали обєктом дослідження багатьох вчених. Зокрема, Л.М.Бойко [[130]], Д.С.Добряка [[131]],  Л. В. Новаковського [[132]], А.М. Третяка [[133]], М.М. Федорова [[134]], О.І. Гуторова [[135]].

Сьогодні, з одного боку, площа земельних угідь сільськогосподарських підприємств скорочується, а громадян – зростає, з другого – стовідсоткове панування державної власності на землю змінилося на абсолютне домінування в сільському господарстві приватної земельної власності. Вагоме нарощування земельних угідь для товарного виробництва у громадян та значне збільшення площі сільськогосподарських угідь та ділянок для будівництва і обслуговування житлових будинків та господарських будівель в особистих селянських господарствах свідчать про усвідомлення громадянами країни суті глибинних змін в національній економіці та намагання здійснювати власну виробничу діяльність відповідно до вимог ринкового середовища. Вирішення сучасних проблем земельних відносин в аграрній сфері потребує проведення системної державної політики, спрямованої як на розвиток ринку земель сільськогосподарського призначення, так і на реформування правоохоронних інституцій, сприяння діяльності громадських організацій землевласників, формування багатоукладності на селі, поєднання приватних інтересів землевласників та землекористувачів з загальносуспільними інтересами [[136]].

Важливий крок зроблено у формуванні нової організаційної структури аграрного сектора, в якій тепер майже всі суб'єкти господарювання ґрунтуються на засадах приватної власності на землю та інші засоби виробництва – і господарські товариства, і сільськогосподарські виробничі кооперативи, і приватно-орендні підприємства. Трансформування КСП у названі структури супроводжувалося формуванням фермерських господарств. Але цей процес не відрізнявся активністю.

Разом з тим він характеризувався істотним розширенням землекористування цих господарств шляхом оренди земельних часток колишніх членів реорганізованих колективних господарств. Земельні ділянки значної маси ОПГ членів реорганізованих КСП розширено за рахунок приєднання земельних часток (або їх частин), виділених у натурі. У цілому великого поширення набула оренда земельних ділянок і земельних часток без виділення їх у натурі [[137]].

Мотиваційний вплив фактора володіння власністю у різних категорій працівників сільського господарства виявився неоднаковим і залежить не лише від рівня економічної культури, а й економічних, адміністративних можливостей потенційних власників. Це, як показала практика, суттєво ускладнило розвиток відносин власності як умови формування ефективних організаційно-економічних виробничих утворень в галузі.

Основна маса власників земельних паїв (майнові не варто брати до уваги через їх формальний зміст) на першому етапі була мотивована очікуванням змін, у результаті приватизації. Це спричинило руйнування цілісних продуктивних майнових комплексів і формування дрібнотоварних господарств населення [[138]].

Отже, з одного боку, економічна доцільність вимагає концентрації земельного капіталу, а з другого – існує необхідність супроводження земельного ринку заходами захисту інтересів власників земельних часток. Такими заходами повинні стати створення досконалого законодавства, прозорість та інформаційна підтримка земельного ринку і адміністративне втручання у процес ціноутворення на початковому етапі [[139]].

Розмір сільськогосподарського підприємства є одним з найважливіших факторів, що впливають на ефективність його господарювання. Тому підприємство повинно мати раціональні розміри, що в сучасних ринкових умовах сприяє підвищенню ефективності виробництва. Основним показником розміру сільськогосподарських підприємств та їх виробничих підрозділів є вартість валової продукції, оскільки вона визначає кінцевий результат виробництва. [[140]].

Фактично, сьогодні в агарному секторі продовжується концентрація виробництва, в першу чергу через укрупнення земель сільськогосподарських підприємств. Що в свою чергу призвело до виникнення так званих, агрохолдингів.  Під  вплив агрохолдингів на ринок оренди землі є безперечним. Загалом це позитивний вплив, адже агрохолдинги витісняючи фермерів з ринку оренди сільськогосподарської землі, змушують їх змінювати свою спеціалізацію, переходити від вирощування зернових і технічних культур до вирощування овочів, фруктів, ягід. Вони також забирають землю у неефективних аграрних підприємств, змушуючи їх виходити з аграрного бізнесу. Результатом цього є підвищення загальної ефективності сільськогосподарського виробництва, адже агрохолдинги завдяки використанню кращих технологій на значних земельних площах отримують більше дешевшої продукції, тоді як фермери заповнюють ринкову нішу трудомісткої продукції, виробництво якої в сучасних умовах вони забезпечують ефективніше [[141]].

В якості аргументів виникнення агрохолдингів потрібно відмітити, що інтеграція господарюючих суб’єктів в АПК сприяє подоланню багатьох структурних проблем вітчизняної перехідної економіки. Відсутність формальних інтегрованих структур призводить до здійснення вертикального контролю на ринках сільгосппродукції і продуктів її переробки засобами посередницьких структур. Інтеграція підприємств АПК дозволяє учасникам заповнити існуючі недоліки ринку за рахунок: створення внутрішнього ринку капіталу, спільної інфраструктури; підвищення якості використовуваної інформації для учасників об’єднання; зниження трансакційних витрат; підвищення якості управління; лобіювання спільних інтересів. Розвиток та зміцнення інтеграційних взаємодій дозволяє знизити можливість опортуністичної поведінки їх учасників, диктату цін з боку суміжників, сприяє фінансовому оздоровленню підприємств, що входять до аграрно-промислової структури, згладжує гостроту недостачі ліквідних засобів. Великі аграрно-промислові формування здатні підвищити ефективність реального сектора економіки, здійснювати позитивний вплив на розвиток регіонів, інфраструктури, створювати нові технології, сприяти зростанню зайнятості, тобто вирішувати комплекс гострих соціально- економічних проблем [[142], с. 254].

На сучасному етапі розвитку української економіки для багатьох підприємств стає актуальним питання підвищення ефективності своєї організаційної структури, розширення сфери діяльності, виходу на нові ринки. Як зазначає П.Т. Саблук [[143]]в умовах формування сучасного аграрного ринку все більше підвищується актуальність холдингових підприємств. Аналіз досвіду корпорації Заходу і розвинених країн Сходу, які мають холдингову форму організації [[144]], дають підстави стверджувати, що на чолі багаточисельних підприємств, заводів, підрозділів, які входять, наприклад, в концерн (та зберігають при цьому юридичну самостійність), стоїть холдинг, який концентрує контрольні пакети акцій даних підрозділів та придає всій структурі цілісність і керованість. Одним із кроків структурної перебудови підприємства, на наш погляд, може стати створення холдингу. Організація холдингу припускає наділення головної організації контрольними пакетами акцій інших підприємств, що відкриває можливості контролю і управління ними. В економічній практиці, а також в довідковій літературі немає єдиного визначення поняття “холдинг”, хоча в даний час і існує безліч його трактувань. Назва походить від англійського слова holding (володіння або держання) . Класичне визначення холдингових підприємств, зроблено американським вченим-економістом Г. Гутманном [[145]]: “У найбільш загальноприйня- тому вживанні цього терміна – холдингове підприємство є корпорація, яка володіє пакетом, що дає право голосу акцій іншої корпорації, достатнім для того, щоб мати над нею діловий контроль”. Німецький учений Т. Келлер дає наступне визначення холдингу: “Під холдингом або холдинговим підприємством слід розуміти підприємство, головною областю діяльності якого є розрахована на тривалий термін пайова участь в одному або кількох самостійних у правовому відношенні інших підприємствах” [129, с. 19].

На підставі проведеного дослідження В.К. Збарським  встановлено, що порівняно висока ефективність великих аграрних господарств досягається за рахунок дії наступних чинників: більше можливостей для впровадження нових видів техніки, технологій і ефективного їх використання; кращі можливості для зберігання, переробки і реалізації продукції. Однак переваги великого господарства необхідно розглядати в аспекті оптимальних розмірів. За певними їх межами вступають в дію чинники, що знижують ефект масштабу виробництва (збільшуються транспортні витрати, знижується ефективність управління тощо) Анкетні обстеження особистих селянських господарств Золотоніського і Шполянського районів Черкащини, проведені автором у 2006 p., свідчать, що фактор приватної власності в них діє ефективніше, ніж фактор концентрації виробництва, чим і пояснюється вища ефективність дрібних селянських господарств у порівнянні з великими [[146]].

А це не сприяло в подальшому формуванню системної земельної реформи. В своїй переважній більшості члени і керівники реорганізованих сільськогосподарських підприємств вважали, що поділ сільськогосподарських угідь з видачею державних актів на право власності на земельну ділянку врегульовує земельні відносини власності і практично завершує реформування земель. Але при цьому необхідно погодитися з думкою А.П. Вервейко, що з метою формування ефективних землекористувань та землеволодіння потрібно завершити роботи по оформленню власника землі та майна [[147]].

М.І. Подгребальна вважає, що концентрація земель в руках великих агровиробників є прямою загрозою подальшого розвитку середніх і малих сільськогосподарських підприємств. Звідси, одним з напрямків удосконалення організації діяльності великотоварних агроформувань повинно стати посилення їх соціальної спрямованості. Для цього держава повинна урегулювати антимонопольне законодавство відповідно до умов, що склалися на ринку оренди земель сільськогосподарського призначення, а також посилити свій контроль за діяльністю як великих агроформувань, так і менших за розмірами [[148]].

На підставі аналізу агарних реформ в сільському господарстві Т.І. Осташко відмічає аналіз інституційних умов реорганізації КСП у 1999-2000 рр. показав, що: реформування відбулося із запізненням принаймні на 10 років порівняно із країнами Центральної та Східної Європи, коли сільське господарство вже було доведене до кризового стану, а сільське населення до зубожіння; не була забезпечена інформаційна підтримка реформи, отже не всі власники земельних часток і майнових паїв змогли розпорядитися ними на свій розсуд; реорганізація не виправдала очікувань селян щодо виділення їм землі в натурі, що загальмувало розвиток фермерського руху; стислі строки і масовий характер процесу реорганізації КСП привели до простої “зміни вивіски”. Саме ці інституційні передумови привели в подальшому до формування переважно “бімодельної” організаційно-виробничої структури сільського господарства, у якій переважають дві моделі – “традиційна” на основі господарств населення та “індустріальна” на основі вертикально інтегрованих експортоорієнтованих структур. Натомість не були створені інституційні умови для масового поширення як “фермерської” (європейської) моделі сільського господарства, так і виробничих та обслуговуючих кооперативів [[149]].

Тенденція до концентрації земель також має місце в США. Так, основними виробниками товарної продукції сільського господарства в США є великі ферми, фермерські кооперативні об’єднання і корпорації, середній розмір яких – 400 га землі (в Канаді не менше 500 га); 28% таких підприємств виробляють 90% товарної продукції сільського господарства В країнах Європейського Союзу більш раціональним виявився тип фермерських господарств зернового напрямку з площею 100 га. В той же час аграрна політика провідних країн світу поряд із стимулюванням концентрації виробництва сприяє розвитку сімейних ферм, не допускаючи надмірної концентрації земель  [[150]].

Водночас, аграрна політика розвинених країн спрямована на підтримку і розвиток сімейної ферми як основної організаційної форми ринкового сільськогосподарського виробництва. Курс на розвиток сімейного фермерського господарства вимагає обмеження надмірного зосередження земельних угідь в руках окремих фізичних або юридичних осіб. Правова норма, згідно з якою земельна власність повинна бути місцем проживання і роботи її власника, - ефективний захід запобігання утворенню дуже великих землеволодінь (латифундій), що функціонують на найманій сільськогосподарській праці.

Одночасно прагнення до конкурентоспроможності сімейних ферм спонукають до оптимізації їх розмірів до рівня, відповідного можливостям сучасних технологій. Тому світовий досвід свідчить про необхідність обережного і поступового процесу концентрації сільськогосподарських угідь з метою збільшення землекористування середньої сімейної ферми.

Відтак, для підвищення конкурентоспроможності сільськогосподарських товаровиробників світова практика використовує організаційну форму фермерських об'єднань на кооперативних або корпоративних засадах, при яких підвищення рівня концентрації виробництва поєднується із збереженням фермерської земельної власності і фермерської трудової участі [[151]].

Як відмічає І. Кириленко та В. Івченко Польша, маючи на старті ринкових реформ маючи ті ж самі проблеми, що і Україна швидка запровадила передовий досвід та створила потужного фермера-виробника [[152]]. Виходячи з цього автори роблять висновок, що фундаментальною основою селозберегаючої моделі є розвиток фермерських господарств.

П.І. Юхименко вважає, що на основі узагальнень і аналізу конкретних статистичних даних та наукових досягнень вітчизняних дослідників, які більше уваги приділяли аналізу форм оренди, позитивних і негативних сторін кожної із них, обґрунтувати ефективніші важелі впливу на розвиток ринкових принципів агропідприємництва в Україні, що необхідно для практичного забезпечення ефективного використання земельних ресурсів країни  [[153]].

Слід зазначити, що  зміст поняття «агропромислова інтеграція» в широкому сенсі, мають на увазі розвиток виробничих і економічних зав’язків між галузями і підприємствами агропромислового комплексу, які пов’язані між собою, технологічно й об’єктивно орієнтовані на поєднання їх матеріальних інтересів у процесі виробництва і реалізації кінцевої продукції із сільськогосподарської сировини. Посилення таких зав’язків в останні роки є закономірним явищем. У процесі поглиблення суспільного поділу праці сільське господарство самостійно вже не може забезпечувати умови власного відтворення. Це зумовлено тим, що розвиток даної галузі все більшою мірою залежить від промисловості, що поставляє селу необхідні засоби виробництва. Їх питома вага в структурі спожитих матеріальних ресурсів знаходиться в межах 35 – 38 % [[154]].

Серед переваг агропромислової інтеграції можна виділити наступні [[155]]:

• забезпечується єдиний процес виробництва, закупівлі, зберігання, переробки продукції;
• створюються більш сприятливі умови для широкого впровадження досягнень науково-технічного прогресу;
• досягається скорочення управлінського апарату;
• створюються умови для поєднання інтересів усіх учасників АПК;
• виникає можливість організації виробництва на основі ефективної економії усіх ресурсів;
• забезпечується оптимальне поєднання територіального та галузевого управління.

П.М. Музика пропанує створити територіальні агротехнопарки, виходячи з природно-кліматичного, демографічного, підприємницького і т.п. середовища, метою яких буде інтеграція з наукою через інноваційні інкубатори для прискорення і поглиблення трансформаційних процесів у виробничих сферах регіону шляхом розширення ринкового середовища, активізація господарських взаємовідносин з вітчизняними та закордонними партнерами, мобілізації та ефективного використання ресурсів, в першу чергу, земельних [[156]].

З точки зору Н.М. Сіренко основними заходами щодо вдосконалення земельних відносин з метою підвищення конкурентоспроможності аграрного сектора економіки повинні стати: 1) покращення екологічного стану агроландшафтів через запровадження екологічно безпечних способів виробництва і оптимізацію структури земельних площ; 2) об’єднання сільськогосподарських товаровиробників та їх земельних масивів; 3) законодавчо-нормативне врегулювання орендних відносин в частині підвищення рівня відповідальності орендарів; 4) по переднє до зняття мораторію законодавчо-нормативне забезпечення ринку земель [[157]].

З нашої точки зору подальші трансформації в аграрній сфері України так чи інакше будуть пов’язані з саме з конвертацією виробництва. Так, по даним за  2014 р агрохолдинги забезпечили майже п'яту частину виробництва всієї валової продукції рослинництва України - 19,6% або 34,9 млрд грн. У порівнянні з 2013 р, навіть незважаючи на втрату частини активів, обсяги виробництва валової продукції рослинництва збільшилися на 3,6% [[158]]. Відтак держава повинна упорядкувати умови цього процесу. Вони можуть полягати в наступному. По-перше, в разі якщо площа контрольована агрохолдингом площа буде перевищувати 50000 тис. га, то повинна бути введена звичайна система оподаткування, або збільшено в 1,5 рази величину фіксованого податку. По-друге, в разі якщо площа контрольована агрохолдингом перевищує 100 тис. га землі, дане підприємство повинно виробляти не менше 30% продукції тваринництва.

 

 

Висновки до розділу 1 .

 

1 Поняття ефективності є однією з базових в економічній науці. Сьогодні існують різні погляди що його змісту та методики розрахунку. Відносно ефективності використання землі прийнято виділити показники економічної, технологічної, екологічної  та соціальної ефективності. З нашої точки зору поняття економічної ефективність використання земель слід трактувати як результат приєднання до землі капіталу у різні формі з метою отримання доходу в умовах дії закону спадної віддачи та інших лімітуючих факторів зовнішнього середовища.

2. З метою оцінки рівня ефективності використання землі пропонується розраховувати коефіцієнт відносної ефективності використання землі за продуктивністю праці, як відношення  питомої ваги продукції даної культури в структурі товарної продукції до множення  питомої ваги витрат на заробітну плату по продукції даної культури в структурі в структурі витрат на  питому вагу посівної площі по даній культурі  в структурі посівних площ підприємства. Економічний зміст запропонованого показника буде полягати в тому, що чим вище значення даного коефіцієнта тим більш ефективно використовується земля під даною культурою.

3. Концепція «сталого розвитку» сьогодні є провідною ідеологією в економічному розвитку всіх розвинутих країн. Вона базується на  поєднанні трьох обов’язкових складових: економічне зростання, соціальний прогрес та захист навколишнього середовища. В сьогоднішніх реаліях розвитку агарного сектору України, особливої гостроти набувають саме останні дві складових аграрного розвитку.

4. Аналіз існуючих підходів та проблем оцінки сталості в сільському господарстві дозволив сформулювати власне поняття категорії «сталого землекористування». Вона визначається як спосіб використання землі з метою отримання продукції, водночас з збереженням природних властивостей грунтів  та комплексним розвитком сільських територіальних громад.

5. Держава повинна упорядкувати умови процесу формування агрохолдигів. Вони можуть полягати в наступному. По-перше, в разі якщо площа контрольована агрохолдингом буде перевищувати 50000 тис. га, то повинна бути введена звичайна система оподаткування, або збільшено в 1,5 рази величину фіксованого податку. По-друге, в разі якщо площа контрольована агрохолдингом перевищує 100 тис. га землі, дане підприємство повинно виробляти не менше 30% продукції тваринництва.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. СТАН ТА ТЕНДЕНЦІЇ ВИКОРИСТАННЯ ЗЕМЕЛЬ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВ

 

2.1.  Структурні трансформації сільськогосподарських земель аграрних підприємств

 

Аграрна реформа триває в Україні вже більше двадцяти років. Земельна реформа є складовою частиною даної реформи. Завданням цієї реформи є перерозподіл земель з одночасною передачею їх у приватну та колективну власність, а також у користування підприємствам, установам і організаціям з метою створення умов для рівноправного розвитку різних форм господарювання на землі, формування багатоукладної економіки, раціонального використання та охорони земель [[159]].

Земельна реформа є складовою аграрної політики, яка на сучасному етапі передбачає докорінну перебудову земельних відносин, роздержавлення земель, зміну форм власності і господарювання, удосконалення структури земельних і сільськогосподарських угідь, раціональне їх використання, поліпшення родючості ґрунтів та їх захист, ведення земельного кадастру, інші заходи.

Нормативно-правова база, що включає понад 120 нормативно-правових актів з питань реформування і регулювання  земельних відносин, в основному забезпечила проведення в Україні земельної реформи, перерозподіл земель за формами власності. Якщо на початок 1992 року весь земельний фонд України перебував у державній власності, то на початок 2008 року питома вага державної власності складала 48,9%, приватної – 51,0% і колективної (згідно з державними актами) – 0,1%.

Значне прискорення аграрна реформа набула після виходу грудневого Указу Президента України (1999 р.) [[160]]. Відбулась трансформація і паювання підприємств. Це призвело, з одного боку до подрібнювання підприємств, а з іншого до виникнення агрохолдингів.  Як відмічає В.Я. Амбросов, у результаті значна частина підприємств за своїм правовим статусом не відповідає вимогам і є по суті структурами малого та середнього підприємництва [[161]]. Тому цілком закономірним буде те, що в майбутні роки власники можуть приймати рішення про інші організаційні форми підприємств. Інтересам власників-товаровиробників повинна відповідати організаційна структура господарюючих суб’єктів з погляду галузевої  і виробничої структури, управління, економічної самостійності, самоврядування. Як вважає В.Я. Амбросов залежно від функціонувальної спрямованості в складі сучасних агроформувань можуть формуватися такі структури:

• спеціалізовані рослинницькі з виробництва продовольчих, технічних, кормових культур;
• тваринницькі спеціалізовані та багатогалузеві, функціонуючи переважно на власній кормовій базі;
• багатогалузеві з виробництва товарної продукції рослинництва і тваринництва;
• з промислової переробки сільськогосподарської продукції і випуску продовольчих товарів [Там само]

В результаті здійснення земельної реформи понад дві третини сільськогосподарських угідь передано у приватну власність громадян та юридичних осіб. Біля 7 млн. громадян отримали сертифікати на право на земельну частку (пай), з яких понад 90% замінили сертифікати на Державні акти на право власності на земельну ділянку.

Федоров М.М. відмічає, що аналіз трансформаційних змін у землекористуванні дає підстави до висновку, що земельні відносини у сільському господарстві в період до 2020 року будуватимуться переважно на орендних засадах з одночасним формуванням і еволюційним розвитком ринку права оренди земель і цивілізованого ринкового обороту земельних ділянок, який нами вбачається як система економіко-правових відносин, що забезпечує його суб’єктам (громадянам, юридичним особам та державі) включення землі як капіталу в економічний оборот, здійснення цивльно-правових угод з приводу переходу права власності на земельну ділянку або права користування нею в установленому законодавством поряд ку з урахуванням попиту і пропозиції [[162]].

Інша проблема була пов’язана з концентрацією земель в великих об’єднаннях – агрохолдингах. Чому такої концентрації не спостерігається в розвинутих капіталістичних країнах, зокрема США, Канаді, Європейському Союзі? Відповідь,  як вважає С.І. Дем’яненко,  проста – в країнах, де ринкова економіка тільки формується, ринки функціонують недосконало, тобто не створено відповідних інституційних та правових умов для їх ефективного функціонування [[163]]. Так,  сільськогосподарська земля в Україні, Росії, Казахстані є занадто дешевою, не існує легального, розвинутого ринку земель цієї категорії. В цій ситуації для бізнесових структур, таких як агрохолдинги, відсутні проблеми з дешевою орендою значної кількості землі, і, фактично, сільськогосподарська земля для них є не лімітованим виробничим ресурсом. Наприклад, вартість оренди сільськогосподарської землі в Україні приблизно в 20-25 разів нижча, ніж в ЄС. Обмежувати розміри агрохолдингів можуть інші виробничі ресурси, зокрема, капітал, праця, менеджмент. При цьому висококваліфікована праця є найдефіцитнішим ресурсом, зокрема праця механізаторів, операторів у тваринництві, менеджерів, особливо найвищого рівня. Тому на сьогодні вузьким місцем в діяльності агрохолдингів і чинником, що лімітує їх подальше розширення, є дефіцит висококваліфікованих кадрів.

З іншого боку відмічається також, що агрохолдинги відграють також позитивну роль. Такої точки зору дотримується зокрема, П.І. Гайдуцький [[164]]. Він відмічає, що за період  успішного розквіту агрохолдингів від 2004 до 2008 року в три-чотири рази зросли обсяги й іноземних інвестицій, обсяги кредитів , і надходження нових технологій, нової техніки і т.д. Рівень урожайності кукурудзи в 100 ц з гектара виходили 30 років, а на рівень 200 ц з гектара вийшли буквально за 5 років.

В той же саме час, з точки зору П.І. Гайдуцького є і негативні моменти.  Проблема,  як він вважає, тільки в тому, що вони різноаспектні, тобто позитиви – переважно економічні, бізнесові, тобто це вигода приватного капіталу, а негативи – переважно соціальні, екологічні, і, як правило, з проявом у перспективі. Якщо економічні проявляються відразу, то екологічні й соціальні проявляються з віддаленою перспективою. Серед економічних автор назває ті, що вже сьогодні проявляються. Це утиск інших економічних форм господарювання, руйнація конкуренції, руйнація ринків, надмірна концентрація землі і проблеми, які зв’язані з землею, це порушення всіх усталених пропорцій землекористування.

Після стислого розгляду, окремих проблем земельної реформи розглянемо конкретні аспекти та її наслідки реформи. Розпочнемо аналіз з розгляду  динаміки зміни розподілу сільськогосподарських підприємств за розмірами (табл. 2.1.) В якості бази порівняння було взято 2007 рік виходячи з  того, що саме в цьому році з’явились перші дані по структурі розподілу сільськогосподарських підприємств за розмірами.  Тепер, безпосередньо перейдемо до характеристики наведених даних.  В першу чергу, звертає на себе увагу суттєве зростання частки останньої групи підприємств з площею більше 10000 га. Якщо у 2007 році вона дорівнювала 4,4%  від загальної площі, то у 2014 році вона вже становила 16,3%. При цьому питома вага даної групи підприємств в їх загальній кількості дорівнювала 0,1% та 0,35 відповідно. Серед суттєвих змін також необхідно відзначити, зменшення як питомої ваги кількості підприємств, як і питомої ваги земельної площі у груп господарств з площами 1000,1–2000,0 та 2000,1–3000,0 га. Чисельність підприємств в цих групах зменшилась відповідно на 0,5 та 0,2 %, а контрольована їми  площа – на 4,5 та 3,6%. Також необхідно відзначити скорочення чисельності та площ підприємств з площами до 50 га та зростання чисельності підприємств з площами понад 5000 га, а площ у

Таблиця 2.1.

Розподіл сільськогосподарських підприємств за розміром сільськогосподарських угідь в Україні у 2007–2014 рр.

Примітка. Розраховано автором з використанням даних Держкомстату України за 2007 та 2014 рр.

 

підприємств з площею понад 7000 га. Виходячи з  даного аналізу можна чітко констатувати тенденцію до концентрації земель, в першу чергу,  у підприємств з  площами понад 7000 га.

Нами також було окремо проаналізовано зміну розмірів сільськогосподарських підприємств в Харківській області (табл 2.2.) В даному випадку також використовувався той же самий період для аналізу: 2007 та 2014 роки. Однак, в наслідок того, що кількість підприємств була меншою, кількість груп було вирішено скоротити до восьми.

Тепер, безпосередньо до аналізу отриманих результатів. В даному випадку в першу чергу слід відмітити, значне зростання кількості підприємств, які входили до групи з площею земель 50,1-500 га. Питома вага кількості підприємств, які входили до даної групи збільшилась з 8,1 % до 18,5%, або 10,4%. Але при цьому питома вага сільськогосподарських угідь зросла з лише  з 1,2% до 2,6%, або на 1,5%.

 

Таблиця 2.2.

Розподіл сільськогосподарських підприємств за розміром сільськогосподарських угідь в Харківській області у 2007–2014 рр.

Примітка. Розраховано автором з використанням даних ф. 50-сг за 2007 та 2014 рр.

 

З точки зору, зміни питомої ваги сільськогосподарських угідь в окремих групах, то в даному випадку необхідно звернути увагу на дві групи: 1000,1-2000 га та 3000,1-5000 га. В перша група збільшила  питому вагу сільськогосподарських земель на 4,1%, а друга на так ж саму величину її скоротила. Крім того, на 1,7 % зменшилась питома вага сільськогосподарських підприємств з площами понад 7000 га, а питома вага контрольованих ними земель – на 2,8%. Наглядно відмічені тенденції характеризує гістограма розподілу підприємств (рис 2.1).

 

Рис. 2.1 Гістограма розподілу сільськогосподарських Харківської області підприємств за розмірами сільськогосподарських угідь у 2007 та 2014 рр.

 

Виходячи з наведених результатів можна констатувати дещо іншу тенденцію, ніж ту яка відмічалась нами  по результатам аналізу ситуації в цілому в Україні. В даному випадку ми маємо зростання як чисельності, так і площ сільськогосподарських угідь у підприємств з їх величино до 2000 га та відповідно зменшення у підприємств з площею понад 3000 га. Одна з причин цього полягає в тому , що за аналізуємий період загальна кількість підприємств в Харківській області  збільшилась з 442 до 556.

Як відомо, одним із основних принципів забезпечення обґрунтованості регулювання земельних відносин є цільове використання земель. Віднесення земель до певної категорії і переведення їх з однієї категорії в іншу є важливим фактором організації раціонального та екологобезпечного землекористування, захисту державою прав на землю.

Однак, за останні роки необґрунтовані, хаотичні і незаконні зміни цільового призначення призвели до зайняття навколо великих міст значних площ особливо цінних орних земель під забудову, приватизацію лісів під котеджне будівництво.

За чинним Кодексом зміна цільового призначення трактується як самодостатній фактор, що не пов’язується з передачею, вилученням (викупом), наданням земель; створенням природоохоронних та історико-культурних об’єктів. Затвердження проектів землеустрою зараз можна трактувати двобічного: або як пов’язане з наданням і вилученням земель, або ж як самостійну дію щодо зміни цільового призначення земель [[165]].

Крім цільового  проблеми цільового призначення використання земель, існує також проблема дотримання науковообґрунтованої структури сівозмін.

Слід зазначити, що окремі заходи з цього переліку вже вживаються. Зокрема, ще у 2010 р. була затверджена постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження нормативів оптимального співвідношення культур у сівозмінах в різних природно-сільськогосподарських регіонах» від 11 лютого 2010 р. № 164 [[166]]. Даною постановою передбачено нормативна структура посівних площ для різних природньо-кліматичних зон, зокрема Лісостепу (табл. 2.2.).

Таблиця 2.2.

Норматив оптимального співвідношення культур у сівозмінах в зоні Лісостепу

Культури	Питома вага, %
Зернові та зернобобові	25–95
Технічні, всього	5–30
у т. ч. ріпак	3-5
соняшник	5-9
Картопля і овоче-баштанні культури	3-5
Кормові культури, всього	10-75
у т. ч. багаторічні трави	10-50

Примітка. Джерело: [8].

В даному випадку необхідно звернути увагу на досить широкі межі структури посівних площ. Зокрема, питома вага зернових і зернобобових може коливатись в межах 25-95%, кормових культур 10- 75%. З іншого боку досить чітко обмежені межи питомої ваги соняшнику (5-9%)  та ріпаку (3-5%). Відтак постає питання як даний нормативний документ співвідносить з реальною ситуацією в сільськогосподарських підприємствах. Звернимось спочатку до даних по державі в цілому (табл. 2.3.).

Таблиця 2.3.

Структура посівних  площ в сільськогосподарських підприємствах України у 1990-2014 рр., %

Роки	Зернові та зернобобові культури	Цукрові буряки	Олійні культури	Соняшник	Льон-довгунець	Соя	Ріпак
1990	72,4	8,2	9,4	8,2	0,9	0,5	0,5
2012	46,5	1,7	26,1	17,7	0,0	5,7	2,3
2013	46,7	0,9	26,4	16,9	0,0	5,2	4,0
2014	43,0	1,2	28,1	17,3	0,0	6,9	3,4

Джерело: дані Держкомстату України [[167]] та розрахунки автора.

Наведені данні дозволяють зробити висновок, що головна зміна яка трапилась на протязі аналізуємого періоду пов’язана з зачиним зменшенням питомої ваги  зернових та зернобобових культур (з 72,4 % у 1990 році до 43,0 % у 2014 році) і зростанням питомої ваги олійних культур (з 9,4% до 28,1 % відповідно). Також необхідно звернути уваги на зростання питомої ваги сої з 0,5 % у 1990 році до 6,9% у 2014 році. Ці зміни, безумовно пов’язані з рівнем доходності виробництва окремих культур. Крім того, слід  відмітити, що фактична структура посівних площ суттєво відрізняється від нормативної, яка була встановлена вища згаданою Постановою Кабінету Міністрів України. Особливо це стосується питомої ваги олійних культур, і в першу чергу соняшника.

Тепер про ситуацію в сільськогосподарських підприємствах Харківської  області. В даному випадку ми були вимушені обмежитись даним за 2007-2014 рр. (табл. 2.4.) Крім того, аналіз робився по найбільш важливим для даного регіону культурам: зерновим та зернобобовим, пшениці озимій, пшениці ярій, кукурудзи на зерно, соняшнику, ріпаку озимому, цукровому буряку.

 

Таблиця 2.4.

Структура посівних  площ в сільськогосподарських підприємствах Харківської області у 2007-2014 рр.

Культури	2007	2012	2013	2014	Відхилення 2014 р. від 2007 р. (+,-)
Зернові та зернобобові культури - всього	73,8	65,9	68,0	64,6	-9,3
Пшениця озима	34,3	28,2	35,1	28,3	-6,0
Пшениця яра	1,2	0,4	0,3	0,6	-0,6
Кукурудза на зерно	13,0	20,5	19,3	18,5	5,5
Соняшник	21,5	31,5	29,9	33,1	11,5
Ріпак озимий	0,5	0,8	1,5	0,6	0,1
Цукровий буряк	4,1	1,8	0,6	1,8	-2,3

Джерело: Розраховано автором з використанням даних ф. 50-сг за 2007 - 2014 рр.

 

Головні тенденції, які необхідно відмітити, стосуються зменшення питомої ваги  зернових та зернобобових культур (на 6,0%) та зростанням питомої ваги кукурудзи на зерно (на 5,5%) та соняшнику (на 11,5%). Остання культура у 2014 році займала вже майже третину від посівних площ в Харківській області. Таким чином, чітко виділяється тенденція до переорієнтації сільськогосподарських підприємств в остання роки на кукурудзу та соняшник. Причини цієї тенденції нами будуть висвітлені в наступних розділах.

Окремо було вирішено більш детально проаналізувати, як змінилась за 2007-2014 роки не тільки структура посівних площ, а розміри посівних площ по найбільш важливим сільськогосподарським культурам для Харківської області. В якості останніх були обрані: озима пшениця, кукурудза на зерно та соняшник.

Спочатку про методику аналізу. Для порівняння зміни середніх посівних площ нами було використано   t-критерій Стьюдента порівняння. Цей метод дозволяє встановити надійність розбіжностей між середніми величинами в групах. В даному випадку в якості груп виступають відповідні дані за 2007 та 2014 роки.

На рис. 2.2-2.4 наведено  діаграми розмаху між середніми значеннями та рівнем стандартного відхилення в посівних площах обраних культур.. Візуальний аналіз даних діаграм дає можливість стверджувати, що по пшениці озимій та соняшнику впродовж аналізуємого періоду відбулись значимі зміни в розмірах середніх посівних площ, які припадають на одне господарство.  також дає підстави для висновку про суттєву розбіжність зазначених показників. Так по пшениці озимій було встановлено, що величина t-критерію Стьюдента між обраними роками  дорівнювала 2,59, що з рівнем вірогідності (p) 0,0003 свідчить про невипадковість розбіжностей між середніми величинами посівних площ  та майже повну відсутність імовірності помилки. Подібна ситуацію була і по соняшнику. В даному випадку величина t-критерію Стьюдента дорівнювала 2,31, що з рівнем вірогідності (p) 0,0001 свідчить про невипадковий характер розбіжностей середніх величин.

 

Рис. 2.2. Діаграма розмаху величини посівних площ озимої пшениці  у підприємствах Харківської області у 2007 та 2014 рр.

(розроблено автором)

Рис. 2.3. Діаграма розмаху величини посівних площ кукурудзи на зерно  у підприємствах Харківської області у 2007 та 2014 рр.

(розроблено автором)

Рис. 2.4. Діаграма розмаху величини посівних площ соняшнику  у підприємствах Харківської області у 2007 та 2014 рр.

(розроблено автором)

В той же саме час, по кукурудзі на зерно суттєвих змін величина посівних площ не мала. Таким чином, ми маємо ситуацію, коли виробництво як соняшнику, так і озимої пшениці, стає менш концентрованим. Як це впливає на ефективність виробництва буде досліджуватись в наступних розділах дисертаційної роботи.

Що стосується форм господарювання, то Ю.О. Лупенко не передбачає великих змін у структурі існуючих форм господарювання – практично всі вони збережуть місце у сільській економіці, за виключенням лише приватних підприємств, частка яких збільшиться, переважно за рахунок трансформації виробничих кооперативів та фермерських господарств [[168]]. Відносно  сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів, то за його оцінками, їх кількість до 2020 року має зрости до 5 тис., хоча вона може і мала б бути вдвічі більшою з точки зору необхідності забезпечення сільськогосподарського виробництва.

Невід’ємною складовою інституціональних перетворень у сучасних ринкових умовах є трансформація сільськогосподарських підприємств, зміна форм їх функціонування. Вибір форми господарювання кожне з них має здійснювати самостійно, з метою підвищення ефективності своєї діяльності.

В даному контексті окремо слід наголосити на розвитку великих товарних виробництв, більш відомих як агрохолдинги. [[169], [170]]. Агрохолдинг становить сукупність юридичних осіб, пов’язаних договірними та майновими відносинами щодо управління головною компанією діяльністю інших учасників. Головна компанія має право приймати рішення, які потім реалізують інші учасники об’єднання.

Як вважає Г. Коваленко саме в інтегрованих формуваннях, що діють на нинішньому ринку, потреби в послугах задовольняються набагато простіше, ніж в роз'єднаних аграрних формуваннях [[171]]. Наприклад, такі послуги, як купівля матеріально-технічних ресурсів, зберігання, переробка, транспортування і обслуговвання на виробництві, фінансовий, правовий, інформаційно-консультаційний супровід та вивчення ринку вирішуються
усередині самих організаційних форм інтегрованих структур.

Таблиця 2.5.

Величина та структура сільськогосподарських угідь  в підприємствах різних форм господарювання в Харківській області у 2007-2014 рр.

Форми господарювання	2007		2012		2014
	га	%	га	%	га	%
Товариство з обмеженою вiдповiдальнiстю	603723	55,2	663253	55,1	598450	53,7
Приватне пiдприємство	267193	24,4	258280	21,5	236775	21,3
Фермерське господарство	51432	4,7	122576	10,2	132989	11,9
Акціонерне товариство	93388	8,5	74550	6,2	67165	6,0
Державне пiдприємство	21467	2,0	54278	4,5	48863	4,4
Сiльськогосподарський виробничий кооператив	43565	4,0	14287	1,2	13515	1,2
Дочiрнє пiдприємство	6749	0,6	7747	0,6	7448	0,7
Товариство з додатковою вiдпoвiдальнiстю			3279	0,3	3375	0,3
Виробничий кооператив	1380	0,1	4125	0,3	3123	0,3
Державна органiзацiя (установа, заклад)			739	0,1	948	0,1
Сiльськогосподарський обслуговуючий кооператив			730	0,1	727	0,1
Кооператив	4123	0,4			296	0,0
Комунальне пiдприємство	561	0,1	226	0,0	226	0,0
Фiлiя			0	0,0
Iншi органiзацiйно-правовi форми			2	0,0
Всього	1093581	100,0	1204072	100,0	1113900	100,0

Джерело: Розраховано автором з використанням даних ф. 50-сг за 2007 - 2014 рр.

Однак, в статичній звітності, нажаль, відсутня можливість проаналізувати їх питому вага в структурі землекористування через відсутність зведених даних. Тому нами було прийнято рішення проаналізувати динамки зміни структури землекористування з точки зору форму господарювання (табл. 2.5.). В дану таблицю були включені всі форми господарювання які надавали фінансову звітність за формою Ф.50-сг. Таких виявилось у 2007 році – 428, у 2012 році – 536, 2014 – 556. Загальна кількість організаційно-правових форм господарювання дорівнювала – п'ятнадцять. Однак, при цьому переважна більшість сільськогосподарських земель належала трьом з них: товариствам з обмеженою відповідальністю, приватним підприємствам, фермерським господарствам. На їх долю припадало у 2007 році 84,3% всіх сільськогосподарських угідь, 2012 році- 86,7%, 2014 році – 86,9%. Серед інших форм господарювання можна виділити акціонерні товариства ( у 2014 році 6,0%) та державні підприємства (4,4%). Слід окремо підкреслити, що впродовж аналізуємого періоду найбільше зростання площ сільськогосподарських угідь було відмічена у фермерських господарств, внаслідок цього їх питома вага в структурі сільськогосподарських угідь зросла з 4,7% до 11,9%.

Таблиця 2.6.

Середня величина землекористування окремих форм господарювання в Харківській області  у 2007-2014 рр., га

Форми господарювання	2007	2012	2014	2014 р.в %до 2007 р.
Акціонерне товариство	3615,7	2753,6	3198,3	88,5
Державне пiдприємство	3577,8	3392,4	3053,9	85,4
Фермерське господарство	3428,8	1977,0	2110,9	61,6
Товариство з обмеженою вiдповiдальнiстю	2580,0	2601,0	1687,5	65,4
Приватне пiдприємство	2024,2	1688,1	1557,7	77,0

Джерело: Розраховано автором з використанням даних ф. 50-сг за 2007 - 2014 рр.

Окремо питання стосується того, як змінювався середній розмір різних форм господарювання. Для відповіді на це питання звернимось до даних таблиці 2.6. В дану таблицю було вирішено включити п’ять форм господарювання, які в підсумку контролюють майже 95% всіх сільськогосподарських угідь в Харківській області.

Найбільша середня площа сільськогосподарських угідь мала місце у2014 році  у акціонерних товариств (3198,3 га) та державних підприємств (3053,9 га). При цьому, вона порівняно з 2007 роком, хоча і зменшилась, однак значно менше ніж середня площа фермерських господарств.  Останніх вона скоротилась з  3428,8 га до 2110,9 га впродовж аналізуємого періоду. Також суттєво зменшилась середня величина товариств з обмеженою відповідальністю відповідно з 2580,0 га до 1687 га., приватних підприємств з 2042,2 га до 1557,7 га.

Для більш детального аналізу ситуації з відміченими змінами розглянемо гістограми розподілу по трьом формам господарювання: фермерським господарствам, акціонерним товариствам, приватним підприємствам (рис. 2.5. – 2.7.).

 

 

Рис. 2.5. Гістограма розподілу фермерських господарств Харківської області за розмірами сільськогосподарських угідь у 2007 та 2014 рр.

 

Рис. 2.6. Гістограма розподілу акціонерних товариств Харківської області за розмірами сільськогосподарських угідь у 2007 та 2014 рр.

 

Рис. 2.7. Гістограма розподілу приватних підприємств Харківської області за розмірами сільськогосподарських угідь у 2007 та 2014 рр.

Наведені рисунки дозволяють зробити окремі висновки. Так, по фермерським господарствам відбулось суттєве зростання кількості підприємств з площею сільськогосподарських угідь від 0 до 2000 га. По акціонерним товариством, зменшилась кількість підприємств з площами від 0 до 2000 га та збільшилась з площею від 3000 до 6000 га. Ві приватних підприємствах., як і по фермерським господарствам, також зросла кількість підприємств в групі від 0 до 2000 га та зменшилась в групі від 2000 до 6000 га. В ці зміни в кінцевому випадку вплинули за зміну середньої площі сільськогосподарських угідь, яка відмічалась нами при аналізі таблиці  2.5.

 

2.2. Інтенсивність використання сільськогосподарських земель

 

В економічній теорії розрізняють два типи економічного зростання: екстенсивний і інтенсивний, що певною мірою обумовлює конкурентоспроможність економіки. Саме другий шлях розвитку є визначальним в переважній більшості країн на протязі тривалого часу. Україна в даному випадку не є винятком.

Виходячи з змісту  слова «інтенсивний» (від фр. intensif; лат. intensio) – напружений, посилений [[172], с. 278], інтенсифікацією слід вважати посилення використання факторів виробництва (землі, капіталу, праці), яке супроводжується збільшенням сукупних витрат з одночасним збільшенням виробництва продукції на одиницю земельної площі. Основоположною рисою інтенсифікації є зміна способу виробництва, організації праці та управління й технічне перетворення, що обумовлюють необхідність здійснення додаткових вкладень праці та капіталу, а не власне самі додаткові вкладення[[173]]. У цьому зв’язку слід звернути увагу на нерозривність процесів інтенсифікації та інновації, які є характерними проявами розвитку соціально-економічних систем. На думку Т. Лозінської якщо інновація являє собою процес матеріалізації та комерціалізації ідеї [[174]], то інтенсифікація передбачає використання новацій (результатів інноваційної діяльності) для якісного удосконалення прямих факторів економічного зростання: застосування більш прогресивних технологій, високопродуктивної техніки та кваліфікованої праці.

Інтенсифікація нині набуває визначального характеру у подоланні кризових явищ в сільськогосподарському виробництві, підвищення рівня конкурентоспроможності,  подальшому зростання експортних можливостей країни. Тільки на основі системного оновлення матеріально-ресурсного потенціалу аграрного сектору економіки, забезпечення економічних інтересів сільськогосподарських товаровиробників у підвищенні ефективності суспільного виробництва можна вивести його на шлях інтенсифікації, спрямований на інтеграцію країни у світове співтовариство. Як вважає Т. Галинська процес інтенсифікації як соціально-економічне явище має багатофакторний характер і тому потребує системного підходу до його дослідження й виявлення комплексного впливу сукупності чинників на обсяги та ефективність аграрного виробництва [[175]].

Таким чином, інтенсифікація сільськогосподарського виробництва в Україні є цілком об’єктивним та необхідним процесом, адже економічні та демографічні реалії усього світу в цілому та України зокрема ставлять перед сільськогосподарськими товаровиробниками мету отримання найбільшої кількості продукції за умови обмеженості а також поступового скорочення земельних ресурсів [[176]].

Тепер безпосередньо про результати досліджень. Почнемо з аналізу впливу рівня витрат на 1 га сільськогосподарських угідь на загальну ефективність підприємства. В даному випаду під величиною витрат мається на увазі  витрати галузі рослинництва та тваринництва. Відповідно величина товарної продукції та прибутку також враховувалась по даним галузям. З аналізуємої сукупності були виключені підприємства, які не мали сільськогосподарських угідь та підприємства, які фактично їх не мали маючи значні доходи від галуззі тваринництва (табл. 2.7.).

 

Таблиця 2.7.

Вплив величини витрат на 1 га сільськогосподарських угідь на  ефективність виробництва в підприємствах Харківської області у 2014 році

Витрати на 1га, грн	Середня величина витрати на 1 га, грн	Товарна продукція на 1 га, га	Прибуток на 1 га, грн	Прибуток рослинництва на 1 га, грн	Прибуток тваринництва на 1 га, грн	Рентабельність всього, %	Рентабельність рослинництва, %	рентабельність тваринництва, %	питома вага тваринництва в товарній продукції
до 2000	910,2	1343,1	469,5	469,5	0,0	53,7	56,0	0,0	2,6
2000,1-3000	2666,5	3225,7	786,1	793,5	-7,4	32,2	35,2	-4,0	5,5
3000,1-4000	3623,8	5405,9	1747,4	1794,8	-47,4	47,8	50,9	-35,7	1,6
4000,1-5000	4499,7	6374,6	1990,4	2018,9	-28,5	45,4	48,4	-13,4	2,9
5000,1-6000	5527,4	7416,1	1075,2	1102,4	-27,3	17,0	19,0	-5,1	6,8
6000,1-7000	6485,4	7631,3	787,1	792,0	-5,0	11,5	12,7	-0,8	8,1
7000,1-9000	7889,2	8619,3	1740,6	1782,6	-42,0	25,3	29,6	-4,9	9,4
9000,1-11000	9803,8	10247,4	1861,5	1609,4	252,1	22,2	29,1	8,8	30,4
11000,1-15000	12621,9	13455,8	2161,7	2079,1	82,6	19,1	30,1	1,9	33,2
більше 15000	35579,9	47880,3	8655,5	6172,9	2482,6	22,1	58,0	8,7	64,9
По області	6480,5	7970,2	1531,3	1496,6	34,6	23,8	28,6	2,9	15,6

Джерело: Розраховано автором з використанням даних ф. 50-сг за 2007 - 2014 рр.

 

^* Джерело: розрахунки автора.

Тепер безпосередньо про виявлені залежності. По-перше, чітко проявляється  зв'язок між величиною витрат на одиницю земельної площі та величиною отриманого доходу. Зокрема, в групі підприємств з величиною витрат до 2000 грн/га в середньому було отримано продукції з одиниці земельної площі в сумі 1343,1 грн. в групі з рівнем витрат  5000,1-6000 грн/га було отримано вже  7416,1 грн продукції, а в останній групі з рівнем витрат понад 15000 грн/га  -вже більше 47880,3 грн. Дану залежність досить чітко констатує рис. 2.8.

Подібного характеру виявилась також залежність між рівнем витрат та величиною прибутку. Хоча чіткість її була меншою. Однак в даному випадку необхідно звернути увагу на факт того, що саме в останніх двох групах величину прибутку була найбільшою., а в перших двох – найменшою. Якщо звернутись до значень прибутку отриманого окремо в галузі рослинництва та тваринництва, то необхідно відзначити наступне. По-перше, основна частина прибутку була обумовлена саме прибутковістю галуззі рослинництва. По-друге, у підприємств з рівнем витрат до9000 грн/га галузь тваринництва в  загалі була збитковою. В даному контексті також необхідно звернути окрему увагу на питому вага продукції тваринництва.  Вона фактично майже прямолінійно зростала в водночас з зростанням рівня інтенсивності виробництва (рис. 2.9.) Таким чином, можна припустити, що саме наявність галузі тваринництва дає можливість для подальшого зростання загального інтенсивності сільського господарства.

^* Джерело: розрахунки автора.

Також необхідно відміти різний характер залежності між рівнем інтенсивності виробництва та рентабельністю галузі рослинництва та тваринництва. Зокрема, рослинництві зростання величини витрат призводить до падіння рівня рентабельності, за виключенням підприємств останньої групи, тоді як в тваринництві цей взаємозв’язок фактично носить хаотичний характер, хоча і має місце тренд до зростання  (рис 2.10.).

 

^* Джерело: розрахунки автора.

Таким чином, загальний висновок який стосується аналізу даних наведених в таблиці, полягає в тому, що стратегічний шлях підвищення інтенсивності розвитку використання сільськогосподарських угідь може бути пов’язаний тільки з розвитком галуззі тваринництва.  Однак, це буде можливо лише за умов створення відповідного господарського механізму, який повинен включати в себе в тому числі наявність залучення довгострокових кредитів невисокої вартості.

Крім аналізу загального рівня інтенсивності виробництва в цілому по підприємству також було вирішено здійснити аналіз інтенсивності та відповідно економічної ефективності інтенсифікації по окремим культурам. В якості останніх були обрани дві найбільш важливих для Харківської області культури: пшениця та соняшник.  Почнем розгляд ситуації з аналізу інтенсивності виробництва пшениці (табл. 2.8.).

 

 

 

Таблиця 2.8.

Вплив рівня інтенсивності виробництва пшениці на економічну ефективність у сільськогосподарських підприємствах Харківської області у 2014 році.

Величина витрат на 1 га, грн	Кількість підпри-ємств	Величина витрат, грн/га	Урожайність, ц/га	Товарність, %	Ціна реалізації 1 ц, грн	Повна собівартість  1 ц, грн	Окупність витрат	Окупність витрат урожаєм, кг/грн
до 3000	47	2668,5	37,9	75,0	164,8	93,7	1,76	1,07
3000,1-4000	90	3610,9	42,8	84,2	171,0	109,6	1,56	0,91
4000,1-5000	123	4455,8	47,7	83,2	187,8	140,7	1,34	0,71
5000,1-6000	110	5452,9	50,9	81,7	183,8	127,1	1,45	0,79
6000,1-7000	54	6492,9	54,6	83,7	189,5	155,9	1,22	0,64
більш 7000	54	8642,0	59,6	89,1	185,7	160,0	1,16	0,63
По області	478	5251,2	49,6	83,3	183,6	136,6	1,34	0,73

^* Джерело: розрахунки автора.

В першу чергу відмітимо, що досліджувана сукупність скала 478 підприємств, які були розподілені на шість гру з кількістю підприємств від 47 до 123. Дана кількість є достатньою для встановлення надійних залежностей. Також необхідно відмітити, що  розподіл підприємств мав характер нормального, то б то з перевагою центральних груп над граничними.

Аналіз отриманих результатів дає підстави для високу, про тісну залежність рівня витрат на 1 га посівної площі та урожайності пшениці. Зокрема, в групі підприємств з рівнем витрат до 3000 грн/га середня урожайність дорівнювала 37,9 ц/га, в групі з рівнем витрат 5000,1-6000 грн/ га – 50,9 ц/га, в групі рівнем витрат понад 7000 грн/ га – 59,6 ц/га. Дана залежність має май же прямолінійний характер (рис.2.11.).

 

^* Джерело: розрахунки автора.

Однак, зростання урожайності, не дозволяє підприємствам в повній мірі компенсувати понесені витрати. Внаслідок цього відбувається, по-перше, зростання собівартості продукції. В групі підприємств з рівнем витрат до 3000 грн/га повна собівартість 1 ц дорівнювала 93,7 грн, в групі з рівнем витрат 5000,1-6000 грн- га 127,1 грн, а в останній групі – 160,0 грн.

По-друге, відбулося зменшення рівня окупності витрат як в грошовому виражені, так і урожаєм (рис. 2.12.). Це в кінцевому випадку призводить до падіння рівня прибутковості виробництва, що є суттєвим гальмуючим фактором подальшої інтенсифікації використання сільськогосподарських угідь.

Відносно рівня інтенсивності та економічної ефективності виробництва соняшнику (табл. 2.9.). Вся сукупність підприємств в даному випадку була поділена на вісім груп і налічувала 511 підприємств.

 

^* Джерело: розрахунки автора.

Таблиця 2.9.

Вплив рівня інтенсивності виробництва соняшнику  на економічну ефективність у сільськогосподарських підприємствах Харківської області у 2014 році.

Величина витрат на 1 га, грн	Кількість підпри-ємств	Величина витрат, грн/га	Урожайність, ц/га	Товарність, %	Ціна реалізації 1 ц, грн	Повна собівартість  1 ц, грн	Окупність витрат	Окупність витрат урожаєм, кг/грн
до 3000	57	2559,5	19,6	78,4	349,6	172,3	2,03	0,580
3000,1-4000	64	3578,6	27,2	91,7	379,2	206,5	1,84	0,484
4000,1-5000	91	4500,1	25,6	92,9	374,7	202,5	1,85	0,494
5000,1-6000	91	5540,7	26,5	111,8	362,8	361,3	1,00	0,277
6000,1-7000	69	6515,7	30,3	92,6	351,8	254,6	1,38	0,393
7000,1-8000	43	7417,8	29,2	98,8	380,7	280,2	1,36	0,357
8000,1-10000	56	8977,0	34,4	117,1	375,1	295,7	1,27	0,338
більш 10000	40	11932,4	38,7	106,1	376,8	323,9	1,16	0,309
По області	511	5866,9	28,0	100,9	368,3	283,8	1,30	0,352

^* Джерело: розрахунки автора.

При аналізі отриманих результатів необхідно звернути увагу на факт того, що залежність між рівнем інтенсивності виробництва та урожайності також констатується, однак вона має менший рівень чіткості (рис 2.13). Свідчення цього є менша величини коефіцієнта детермінації R² (0,903). Це явилось наслідком того, що наприклад в групі з рівнем витрат 3000,1-4000 грн/га урожайність дорівнювала 27,2 ц/га, а в групі  з рівнем витрат 5000,1-6000 грн/га – 26,5 ц/га. Але при цьому саме в останній групі величина урожайності виявилось найбільшою і дорівнювала 38,7 ц/га.

 

^* Джерело: розрахунки автора.

Також необхідно звернути увагу на тенденції до падіння рівня окупності витрат як в грошовому виражені, так і урожаєм. Хоча найменший рівень окупності витрат має місце в групі з їх величиною 5000,1-6000 грн/га, на загальну тенденцію це не вплинуло (рис. 2.14). Теж саме стосується і рівня окупності витрат додатковим урожаєм.

Таким чином, по соняшнику ми маємо ситуацію яка є подібною до тієї яка нами відмічалась по пшениця. Вона полягає в тому, що підвищення рівня інтенсивності виробництва дозволяє збільшити рівень урожайності культури, однак воно водночас призводить до падіння рівня окупності витрат, що є значною проблемою на шляху подальшої інтенсифікації виробництва.

Окрема проблема стосується того, в якій мірі рівень інтенсивності виробництва пов’язаний з розміром підприємства. Вище нами вже відмічались питання які пов’язані з формування агроходингів в Україні. Однак, в даному випадку було вирішено її розглянути під дещо іншим кутом зору, а саме: в якій мірі великі за площею підприємства мають більший рівень інтенсивності виробництва.

^* Джерело: розрахунки автора.

В цілому слід відмітити, що підвищення концентрації виробництва в сільському господарстві є однією із головних тенденцій його розвитку в ринкових умовах. Вона зумовлена передусім економічними перевагами великих агропідприємств перед малими й середніми. Більшість науковців вважають, що переваги великих агроструктур є економічно закономірними. Зокрема це обумовлюється можливістю економити на рівні постійних витрат, мати більш сприятливі ціни закупівлі сировини і матеріалів, доступу до банкківського кредиту та залучення інших коштів. Концентрація виробництва – це використання економічних переваг великих підприємств, початок їхнього планомірного розвитку (бізнес-планування) на засадах вивчення і прогнозування ринкової кон’юнктури [[177]].

З метою аналізу фактичної ситуації з впливом розмірів підприємства на рівень інтенсивності та економічної ефективності інтенсифікації розглянемо дані таблиці 2.10. В якості критерію класифікації підприємств за розмірами нами була взята площа сільськогосподарських угідь.

Таблиця 2.10.

Вплив площі сільськогосподарських угідь на рівня інтенсивності та економічної ефективності виробництва у сільськогосподарських підприємств Харківської області у 2014 році.

Площа сільськогосподарських угідь	Витрати на 1 га, с-г, грн	Товарна продукція на 1 га, грн	Прибуток на 1 га, грн	Прибуток рослинництва на 1 га, грн	Прибуток тваринництва на 1 га, грн	Рентабельність, всього, %	Питома вага тваринництва в товарній продукції, %
до 200	9415,3	8873,8	695,3	1249,8	-554,5	8,5	28,7
200,1-500	4999,7	6301,5	1147,2	1467,3	-320,1	22,3	21,4
500,1-1000	5386,8	6477,2	1601,3	1619,8	-18,5	32,8	4,2
1000,1-2000	5627,3	7362,8	2312,5	2373,0	-60,5	45,8	3,8
2000,1-3000	5813,3	6999,6	1839,3	1828,3	10,9	35,6	13,7
3000,1-5000	7521,1	9235,8	1928,2	1786,9	141,3	26,4	25,9
5000,1-7000	7587,4	8966,5	256,4	294,7	-38,2	2,9	16,0
більше 7000	6504,1	8058,5	918,5	763,9	154,5	12,9	16,2
По області	6480,5	7970,2	1531,3	1496,6	34,6	23,8	15,6

^* Джерело: розрахунки автора.

 

Отримані результати дають можливість зробити наступні висновки. По-перше, площа сільськогосподарських угідь  не мала суттєвого впливу на рівень інтенсивності виробництва. Більш того, в першій групі з найменшою площею сільськогосподарських угідь величина витрат на 1 га виявилась найбільшою По-друге, не було виявлено суттєвої залежності між розмірами підприємства та величиною отримуваного прибутку на 1 га сільськогосподарських угідь. Але в даному випадку можна чітко констатувати максиму у 2132,5 грн/га який мав місце у групі підприємств з площею 1000,1-2000 га. Також, вона була найбільшою в групах з  площею 2000,1-3000 га та 3000,1-5000 га (відповідно 1839,3 грн/га та 1928,2 грн /га) (рис.2 .15.). По-третє, рівень рентабельності виробництва також мав максимум і підприємств 1000,1-2000 га та 2000,1-3000 га і дорівнював відповідно 45,8% та 35,6%.

^* Джерело: розрахунки автора.

Відносно останнього з показників, які включені до даної таблиці – питомої ваги галузі тваринництва в структурі товарної продукції, то в даному випадку чітких закономірностей виявлено не було. Відметемо лише, що найбільша питима  вага галузі тваринництва мала місце в групі з площею  до 200 га та 3000,1-5000 га.

 

2.3. Тенденції ефективності використання сільськогосподарських земель аграрних підприємств

 

Проблеми ефективності використання ресурсів є центральними в будь-якій економічній системі. В даному випадку, слід відмітити, що без ефективного використання ресурсів, взагалі неможливо створити інноваційного економічного механізму. Саме можливість отримувати економічний зиск змушує конкретних підприємців ризикувати і запроваджувати інновації. Цей принцип безумовно діє і в відношення головного ресурсу сільського господарства – землі.

Приблизно 46% земельно-ресурсного потенціалу України становлять чорноземи і лучно-чорноземні ґрунти, які характеризуються відносно високим вмістом гумусу. Володіючи такими землями, Україна в роки загострення світової продовольчої кризи, що надалі посилюватиметься через зростання кількості населення на планеті та обмеженість придатних для обробітку угідь, може стати одним із провідних постачальників продовольства на світовий ринок, забезпечуючи додаткові доходи аграрним товаровиробникам і збільшення надходжень до держбюджету країни [[178]] .

Таким чином, більша частина сільськогосподарських угідь України представлена родючими чорноземними ґрунтами та сприятливими агрокліматичними умовами, що дозволяє провідним вченим-аграрникам високо оцінювати природно-ресурсний потенціал України. Так, І.Д. Примак, Ю.П. Манько та інші стверджують, що «за біокліматичним потенціалом за належних технологій на українських ґрунтах можна отримувати у середньому 6-7 т/га зернових культур, 66-70 т/га цукрових буряків та відповідні урожаї інших культур. Фактично ці потенційні можливості використовуються тепер на 30-50% через порушення екологічної відповідності сучасних агротехнологій, нехтування вимог законів природи» [[179]]. В.В. Горлачук та інші наголошують, що “… українська земля, яка характеризується високим біопродуктивним потенціалом, за умови регулювання всіх факторів росту та розвитку рослин, максимального рівня використання фізіологічно активної радіації (ФАР), наукового забезпечення, залучення та раціонального використання інвестицій, може
прогодувати від 140-150 млн до 500-600 млн чоловік” [[180]].

За даними досліджень [[181]], Україна, яка має значні площі чорноземних ґрунтів, може в декілька разів збільшити виробництво продовольства. Якщо підвищити ефективність використання та продуктивність орних земель України до середніх показників Польщі, то країна може виробити близько 74 млн т зерна, 29,7 млн т цукрового буряку, 30,0 млн т картоплі, 15,0 млн т овочів, а за умови наближення до рівня Франції, відповідно, 104,4 млн т зерна, 56,6 млн т цукрового буряку, 10,2 млн т овочів [[182]]. Таким чином, критерієм ефективності використання природно-ресурсного потенціалу аграрних підприємств України можна прийняти показники виробництва сільськогосподарської продукції провідних країн світу з високим рівнем розвитку аграрного сектору економіки. Хоча, слід відзначити відмінності у природно-кліматичних умовах та соціально-економічні особливості кожної країни. У цілому, ці показники треба визнати як стратегічні критерії для розвитку сільського господарства. Треба відзначити, що потенційні можливості, за оцінками різних дослідників, відрізняються широким діапазоном коливань і узагальненнями, які не враховують відмінностей природно-кліматичних зон різних регіонів України [[183]] .

 

Таблиця 2.11.

Групування сільськогосподарських підприємства за величиною прибутку на 1 га сільськогосподарських угідь у 2014 році.

Група	Прибуток на 1 га, грн	Витрати на 1 га, грн	Товарна продукція на 1 га, грн	Прибуток рослинництва на 1 га, грн	Прибуток тваринництва на 1 га, грн	Рентабельність рослинництва, %	Рентабельність тваринництва, %	Питома вага тваринництва в товарній продукції, %
до 0	-3694	6650,6	6777,1	-3359,7	-333,9	-36,4	-26,8	13,5
0,1-500	290	5525,6	5595,7	395,6	-105,3	8,7	-13,7	11,9
500,1-1000	746	5085,8	5371,6	827,5	-81,8	20,1	-16,2	7,9
1000,1-1500	1243	6231,9	6828,8	1230,0	13,4	26,1	1,5	12,9
1500,1-2000	1702	5865,6	6511,2	1603,2	98,7	39,9	12,5	13,7
2000,1-2500	2250	6228,7	8509,0	2292,3	-42,0	41,5	-5,7	8,1
2500,1-3000	2757	7410,7	8484,0	2470,3	286,4	60,2	17,6	22,5
3000,1-4000	3399	6251,2	9060,5	3201,2	198,1	67,8	21,1	12,6
4000,1-6000	4808	7955,8	12459,9	4602,5	205,2	80,1	10,8	16,9
більш 6000	9519	15667,8	26952,5	8506,0	1013,4	107,0	10,7	38,9
По області	1531	6480,5	7970,2	1496,6	34,6	28,6	2,9	15,6

^* Джерело: розрахунки автора.

 

Відтак постає питання яка ситуація сьогодні з економічною ефективністю використання сільськогосподарських угідь в Україні та Харківській області, зокрема. Для відповіді на це питання розглянемо ситуацію на прикладі фактичних даних сільськогосподарських підприємств Харківської області (табл. 2.11.). Розпочнемо аналіз з розгляду взаємозв’язку величину прибутку на 1 га та показників  рівня витрати на 1 га, величини товарна продукція на 1 га, прибуток рослинництва на 1 га    , прибуток тваринництва на 1 га,  рентабельності рослинництва, рентабельності тваринництва, питомої вага тваринництва в товарній продукції.

Аналіз даних показників дозволив встановити наступні закономірності. По-перше, загальна величина прибутку по підприємствах фактично в визначається прибутком по галузі рослинництва. Так, в середньому по всіх сільськогосподарських підприємствах його величина дорівнювала 1531 грн/га, в тому числі по галуззі рослинництва – 1496,6 грн/га, а по галуззі тваринництва – 34,6 грн/га. Найбільша величина прибутку від галуззі тваринництва мала місце в останній групі, однак навіть в ній вона була значно менша ніж  по галуззі рослинництва (8506 грн/га та 1013 грн/га відповідно). Дана група також виділяється не тільки найбільшою величиною прибутку на одинцю земельної площі, но  і найбільшою величино товарної продукції, величини витрат та питомої ваги галуззі тваринництва (38,9%). Останній показник свідчить про те, що в дану групу входять підприємства, які в значній мірі спеціалізуються саме на виробництві продукції тваринництва.  Однак,  рентабельність даної галуззі при цьому залишалась на низькому рівні порівняно з попередніми групами.

По-друге, відсутній прями зв'язок між рівнем інтенсивності виробництва та рівнем прибутковості. Якщо не брати до увагу останню групу з найбільшим рівнем прибутковості використання землі, то між групою з рівнем прибутку до 0 та групою з його величиною на рівні 4000,1-6000 грн/га не мала суттєвого значення (6650,6 грн/га та 7955,8 грн/га відповідно). Відтак, можна зробити припущення про значний суб’єктивний характер впливу в процесі формування фінансових результатів.

По-третя, доволі чітко простежується взаємозв’язок між величиною прибутку та величиною товарної продукції на одиницю земельної площі (рис 2.16.). Це логічно, бо від саме від величини отримуваного доходу багато в чому повинно залежати і велична фінансового результату.

 

^* Джерело: розрахунки автора.

З метою більш детального дослідження залежності величини прибутку на одинцю земельної площі нами було вирішено використати кореляційно-регресійний аналіз. В якості факторів, що впливають на залежний показники  були обрані наступні:

витрати на 1 га, грн;

товарна продукція на 1 га, грн;

питома вага тваринництва в товарній продукції, %.

Перший етап побудови множинного регресійного аналізу передбачає дослідження обраних показників з точки зору їх взаємозалежності з метою уникнення мультиколенеарності. Для цього було побудовано кореляційну матрицю між обраним показниками та залежною величиною прибутку (табл 2.12.)

Таблиця 2.12.

Кореляційна матриця взаємозалежності окремих показників сільськогосподарських підприємств Харківської області    у 2014 році.

Показники	Прибуток на 1 га, грн	Витрати на 1 га, грн	Товарна продукція на 1 га, грн	Питома вага тваринництва в товарній продукції, %
Прибуток на 1 га, грн	1,000	0,109	0,630	-0,095
Витрати на 1 га, грн	0,109	1,000	0,664	0,376
Товарна продукція на 1 га, грн	0,630	0,664	1,000	0,131
Питома вага тваринництва в товарній продукції, %	-0,095	0,376	0,131	1,000

^* Джерело: розрахунки автора.

 

Отримані дані дозволяють стверджувати, що між обраними факторами відсутній тісний взаємозв’язок, хоча між показниками витрати на 1 га та величиною товарна продукція на 1 га він наближається до даного рівня. Крім того, значення коефіцієнта кореляції свідчить, що питома вага тваринництва в товарній продукції має від’ємний вплив на величину прибутку на 1 га сільськогосподарських угідь, хоча даний зв’язок є слабким.

Кінцева модель множинного регресійного аналізу яка була отримана виражено у наступному  рівнянні:

Уx₁₂₃ = -0,3765 Х₁ + 527,1Х₂-2,35Х₃ + 305,4                  (2.1)

де Уx₁₂₃ – прибуток на 1 га, грн;

Х₁ – витрати на 1 га, грн;

Х₂ – товарна продукція на 1 га, грн;

Х₃ – питома вага тваринництва в товарній продукції, %.

Результати множинного регресійного аналізу  свідчать, що  залежності величини прибуток на 1 га має наступний характер: коефіцієнт регресії  Х₁=  -0,3765  показує, що при збільшенні витрати на 1 га на 1 грн, за умови незмінності інших факторів, що включені в кореляційну модель, рівень прибутку зменшиться на 0,37 грн/га. Збільшення виробничих витрат на вирощування 1 га на 1 тис. грн.  призводить до збільшення величини прибутку на 527,1 грн. Зростання питомої ваги продукції тваринництва в товарній продукції на 1 % призводить в середньому до зменшення величини прибутку на 1 га на 2,35 грн. Такі результати свідчать, по-перше, про низьку ефективність витраті дію закону спадної віддача. По-друге, через значу величину збитку в галуззі тваринництва, зростання її питомої ваги призводило в середньому до падіння величину прибутку.

Коефіцієнт сукупної кореляції множинної регресійної моделі становить 0,753, що свідчить про щільний зв'язок між досліджуваними ознаками. Значення коефіцієнта множинної детермінації R² = 0,568 показує, що на частку систематичної варіації залежної величини, зумовлена впливом факторів, включених до кореляційної моделі, приходиться 56,8 %.  Фактична величина критерію Фішера (F) дорівнювала 218,9, що значно перевищує його табличну величину (3,500). Це дає підстави стверджувати, що отримані залежності носять надійний характер.

Окремо постає проблема про зв'язок  величини товарної продукції на одинцю земельної площі наведеними показниками інтенсивності та економічної ефективності. Для того що б зрозуміти дані залежності провадимо групування сільськогосподарських підприємств Харківської області за величиною товарної продукції на одиницю земельної площі (табл. 2.13.).

При аналізі даних наведених в таблиці необхідно відмітити кілько важливих елементів. Перший з них стосується того факту, що підприємства останньої групи мали найбільшу величину товарної продукції на одинцю земельної площі водночас з найбільшою величиною прибутку. Особливістю даної групи також є значна питома вага галуззі тваринництва (37,5%). В той

 

Таблиця 2.13.

Групування сільськогосподарських підприємства за величиною товарної продукції на 1 га сільськогосподарських угідь у 2014 році.

Група	Товарна продукція на 1 га, грн	Витрати на 1 га, грн	Прибуток на 1 га, грн	Прибуток рослинництва на 1 га	Прибуток тваринництва на 1 га, грн	Рентабельність рослинництва, %	Рентабельність тваринництва, %	Питома вага тваринництва в товарній продукції, %
до 3000	1473,6	2135,3	234,9	250,8	-15,9	22,3	-14,0	6,6
3000,1-5000	4104,5	4484,6	623,8	743,7	-119,9	24,4	-28,0	7,5
5000,1-7000	6014,9	5423,4	1258,4	1293,0	-34,5	30,6	-6,5	8,3
7000,1-9000	7874,3	6523,0	1920,9	1918,1	2,7	37,6	0,3	10,8
9000,1-11000	9648,8	7068,5	615,7	427,1	188,6	5,4	15,8	14,4
11000,1-13000	11678,2	8291,4	3316,0	3478,1	-162,1	49,2	-12,6	9,6
більш 13000	22174,8	15140,6	4764,0	4121,0	643,0	42,4	8,4	37,5
По області	7970,2	6480,5	1531,3	1496,6	34,6	28,6	2,9	15,6

^* Джерело: розрахунки автора.

 

же саме час дані підприємства не є вузько спеціалізованими саме на виробництві продукції тваринництва.  Серед 26 суб’єктів господарювання, які входили до даної групи лише 2 підприємства спеціалізувались виключно на виробництві тваринної продукції. Середня площа сільськогосподарських угідь в цих підприємствах становила 2256 га, що також є свідченням наявності земель для виробництва продукції рослинництва. Таким чином,  фактично мова йде про групу господарства, в яких висока ефективність та інтенсивність використання сільськогосподарських угідь досягнута за рахунок в тому числі наявності розвинутої галуззі тваринництва.

По-друге, в даному випадку також простежується доволі чіткий взаємозв’язок між величиною витрат та рівнем товарної продукції на одинцю земельної площі. При цьому не було жодної групи з виключенням по даній залежності. Також необхідно відмітити, що ця  залежність нами відмічалась при аналізі попередньої таблиці.

Що стосується залежності величини товарної продукції та рівня прибутку, а також рентабельності, то в даному випадку можна відмітити наступне. Величина прибутку на одиницю земельної площі збільшується від, за виключенням групи з рівнем витрат  9000,1-11000 грн/га. Рівень рентабельності рослинництва також збільшується, за виключенням відміченої групи, хоча чіткий взаємозв’язок при цьому відсутній.  Відносно рівня рентабельності галуззі тваринництва то в даному випадку він фактично носить хаотичний характер, маючи позитивне значення лише в трьох групах з семи.

Аналіз загальної ефективності використання сільськогосподарських угідь має можливість встановити закономірності, які притаманні в цілому всьому підприємству. Однак, все ж таки загальна ефективність використання землі в цілому по підприємству складається з рівня, який формується при виробництві окремих культур. В даному випадку найбільш важливими для сільськогосподарських підприємств регіону є дві культури: пшениця та соняшник. Як було показна в табл. 2.4. вони у 2014 році займали в структурі посівних площ відповідно 28,9% та 33,1%. Відтак, з метою подальшої оцінки рівня ефективності використання сільськогосподарських угідь розглянимо ефективність виробництва саме даних культур. Розпінимо даний аналіз з розгляду взаємозв’язку урожайності пшениці та окремих показників рівня інтенсивності та економічної ефективності її виробництва (табл. 2.14).

В першу чергу, необхідно відмітити чітку залежність між рівнем урожайності пшениці та рівнем витрат на гектар посівної площі. Ця залежність нами вже відмічалась в розділі 2.2. однак в даному випадку важливо, що по даним табл. 2.8. у підприємств останньої групи рівень витрат на 1 га дорівнював в середньому 8642 грн, а урожайність при цьому становила 59,6ц/га з досягнутим рівнем окупності витрат 1,16. В той же саме

Таблиця 2.14.

Групування сільськогосподарських підприємств Харківської області за рівнем урожайності пшениці у 2014 році

Група	Урожайність, ц/га	Витрати, грн/га	Товарність, %	Ціна реалізації 1 ц, грн	Повна собівартість  1 ц, грн	Окупність витрат	Окупність витрат урожаєм, кг/грн
до 30	26,3	3204,6	98,3	170,9	140,5	1,22	0,71
30,1-35	32,2	3741,2	69,9	171,9	127,1	1,35	0,79
35,1-40	37,8	4373,9	84,8	166,7	132,0	1,26	0,76
40,1-45	43,0	4662,0	78,1	169,3	130,0	1,30	0,77
45,1-50	47,5	5370,1	86,1	192,6	162,1	1,19	0,62
50,1-60	55,0	5457,3	80,7	190,2	131,1	1,45	0,76
60,1-70	63,4	6660,9	88,4	186,7	140,5	1,33	0,71
більш 70	74,7	6872,0	87,7	185,8	106,5	1,74	0,94
По області	49,6	5251,2	83,3	183,6	136,6	1,34	0,73

^* Джерело: розрахунки автора.

час по даним аналізованої таблиці у підприємств останньої групи середня урожайність дорівнювала 74,7 ц/га при рівні витрат 6872 грн/га та окупності витрат 1.74. З метою перевірки надійності даних проведімо t- тест порівняння середніх (рис 2.17, 2.18).  В даному випадку підприємства які увійшли до групи 1 представляють данні останньої групи за рівнем урожайності, а підприємства, якій увійшли до групи 2 – останньої групу за рівнем витрат (табл. 2.8.).

З рисунку 2.17. можна зробити чіткий висновок, про не випадковість розбіжностей між величиною урожайністю вданих групах. Вірогідність того, що вона випадкова становить лише 1 випадку на 100000. Подібний висновок можна зробити і по результатам аналізу розбіжностей між обраними групами з точки зору величини витрат (рис 2.18.). В даному випадку вірогідність, того

 

 

Рис. 2.17. Діаграма розмаху величини урожайності пшениці  у підприємствах Харківської області у 2007 та 2014 рр

.

Рис. 2.18. Діаграма розмаху величини витрат на 1 га посівної площі пшениці  у підприємствах Харківської області у 2007 та 2014 рр.

^* Джерело: розрахунки автора.

що різниця витратах між групами носить випадковий характер дорівнює 5 випадкам на 1000. Це дає підстави допустити існування об’єктивного факту, який зумовлює розбіжності в середніх.

 

 

Таким чином дещо інший погляд на проблему показав, що досягнення високих рівнів ефективності виробництва пшениці повинно бути пов’язано в першу чергу не з величиною самих витрат, а з вмінням раціонально їх використовувати. Це є основою ефективного виробництва будь-якої культури. Є факт того, що саме у підприємств останньої групи величина окупності витрат була найбільшою. Це відносилось не тільки до окупності з  точки зору грошових показників, а і урожаєм. Даний факт свідчить про значні резерви підвищення ефективності пшениці. Головним чинником зростання рівня окупності витрат є зниження собівартості 1 ц пшениці в одночасно з зростанням урожайності (рис. 2.19.).

Також важливим фактом є відносна стабільність окупності витрат урожаєм. Тоді як при групуванні за рівнем витрат вона мала тенденцію до падіння. Це також с доказом можливості ведення високоефективного виробництва, з отриманням високих врожаїв при відносно невеликих витратах на одиницю посівної площі. Значний вплив при цьому належить фактору організації виробництва та дотримання технологій.

З метою пошуку відповіді на питання яким саме чином суб’єктивні фактори можуть впливати на рівень ефективності виробництва здійснімо групування результатів виробництва пшениці за величиною прибутку на 1 га посівної площі (табл. 2.15.)

Таблиця 2.15.

Групування сільськогосподарських підприємств Харківської області за величиною прибутку на 1 га посівної площі пшениці у 2014 році

Група	Урожайність, ц/га	Витрати, грн/га	Товарність, %	Ціна реалізації 1 ц, грн	Повна собівартість  1 ц, грн	Окупність витрат	Окупність витрат урожаєм, кг/грн
до 0	48,5	6187,2	83,9	179,8	260,3	0,69	0,38
0,1-500	44,2	5491,9	89,8	167,5	162,4	1,03	0,62
500,1-1500	42,1	5229,1	88,8	167,5	143,9	1,16	0,70
1500,1-2500	46,7	5221,2	81,3	182,0	137,8	1,32	0,73
2500,1-3500	49,0	4848,5	82,0	180,5	120,3	1,50	0,83
3500,1-4500	55,0	5211,4	81,9	195,0	112,3	1,74	0,89
більш 6000	66,0	5071,5	84,7	201,6	86,0	2,35	1,16
По області	49,6	5246,9	83,6	183,6	136,6	1,34	0,73

 

Результати групування дають підстави стверджувати, що рівень ефективності виробництва за головним критерієм – прибутком визначається головним чином урожайністю та величиною повної собівартості 1 ц продукції. Останній показник напряму пов'язаний з величиною витрат на 1 га посівної площі та відповідно рівнем урожайності. Ця залежність доволі чітко проявляється на трьохмірному графіку (рис.2.20). Максимум прибутку

 

 

Рис. 2.20. Залежність між величиною прибутку на 1 га посівної площі, урожайністю та собівартістю 1 ц пшениці у сільськогосподарських підприємствах Харківської області у 2014 році.

досягається при мінімумі собівартості та максимумі урожайності. Ця група підприємств має величину прибутку на ріні від 8000 грн на гектар. Відтак, головним фактором успіху виробників пшениці є можливість отримання високого рівня урожайності (66 ц/га) при фактично середньому рівні витрат на гектар посівної площі (5071 грн/га). Остання величина витрат значно менша ніж в останній групі попередньої таблиці (6872,0 грн/га) та ще менша ніж  в останній групі у таблиці 2.8. (8642 грн/га) при рівні урожайності 59,6 ц/га та величині повної собівартості 160 грн/ц. То б то, знову ми  маємо ситуацію, що ціла група підприємств маючи значні витрат, отримають відносну скромні результати як за урожайністю, так і за величиною прибутку. З іншого боку інші підприємства при середньому рівня витрат по області, мають високу урожайність та відповідно високі фінансові результати діяльності.

З метою математизації встановлених залежностей нами було побудовано регресійну модель. В якості залежного показника обрано величину прибутку на 1 га посівної площі, а в якості факторів:

урожайність, ц/га;

витрати на 1 га посівної площі, грн/га;

ціна реалізації 1 ц, грн;

повна собівартість  1 ц, грн;

посівна площа, га.

Попередньо модель була протестована на наявність мультиколенарності серед обраних факторів за допомогою кореляційної матриці.

Таблиця 2.16.

Кореляційна матриця взаємозалежності окремих показників ефективності виробництва пшениці у сільськогосподарських підприємств Харківської області   у 2014 році.

Показники	Урожайність, ц/га;	Витрати на 1 га, грн/га;	Ціна реалізації 1 ц, грн;	Повна собівартість  1 ц, грн;	Посівна площа, га.
Урожайність, ц/га;	1,000	0,531	0,237	-0,223	0,213
Витрати на 1 га, грн/га;	0,531	1,000	0,281	0,504	0,164
Ціна реалізації 1 ц, грн;	0,237	0,281	1,000	0,250	0,356
Повна собівартість  1 ц, грн;	-0,223	0,504	0,250	1,000	0,134
Посівна площа, га.	0,213	0,164	0,356	0,134	1,000

 

Кореляційна матриця засвідчила відсутність суттєвих зав’язків між обраним и факторами. Всі вони виявились або середніми або слабкими. Це дає підстави стверджувати: регресійна модель позбавлена мультиколенарності.

Кінцева модель множинного регресійного аналізу яка була отримана виражено у наступному  рівнянні:

Уx₁₂₃ = 66,3Х₁ -0,13Х₂+48,22Х3-44,81Х₄ – 0,09Х₅-2768,5                (2.2)

де Уx₁₂₃ – прибуток на 1 га, грн;

Х₁ – урожайність, ц/га;

Х₂ – витрати на 1 га, грн/га;

Х₃ – ціна реалізації 1 ц, грн;

Х4 - повна собівартість  1 ц, грн;

Х5 - посівна площа, га.

Результати множинного регресійного аналізу  свідчать, що  залежності величини прибуток на 1 га посівної площі пшениці має наступний характер: коефіцієнт регресії  Х₁=  66,3Х₁ показує, що при збільшенні урожайності на 1 ц, за умови незмінності інших факторів, що включені в кореляційну модель, рівень прибутку збільшиться на 66,3 грн/га. Збільшення виробничих витрат на га на 1 тис. грн.  призводить до зменшення величини прибутку на 130 грн. Зростання ціни реалізації  на 1 грн за 1 ц призводить в середньому до збільшення  величини прибутку на 1 га на 48,22 грн, зростання повної собівартості 1 ц на 1 грн призводить до зменшення прибутку на 44,81 грн, а збільшення посівної площі на 1 га – до зменшення прибутку на 0,09 грн.

Таким чином, ми маємо ситуацію коли підтверджується провідна роль впливу урожайності та собівартості продукції на формування фінансового результату від виробництва пшениці озимої.

Коефіцієнт сукупної кореляції множинної регресійної моделі становить 0,979, що свідчить про щільний зв'язок між досліджуваними ознаками. Значення коефіцієнта множинної детермінації R² = 0,959 показує, що на частку систематичної варіації залежної величини, зумовлена впливом факторів, включених до кореляційної моделі, приходиться 95,9 %.  Фактична величина критерію Фішера (F) дорівнювала 2087,9, що значно перевищує його табличну величину (5,45). Це дає підстави стверджувати, що отримані залежності носять надійний характер.

Тепер розглянимо рівень економічної ефективності використання землі при виробництві соняшнику. В даному випадку в якості критерію нами було обрано величину прибутку на 1 га посівної площі соняшнику (табл. 2.17.).

Таблиця 2.17.

Групування сільськогосподарських підприємств Харківської області за величиною прибутку на 1 га посівної площі соняшнику у 2014 році

Група	Урожайність, ц/га	Витрати, грн/га	Товарність, %	Ціна реалізації 1 ц, грн	Повна собівартість  1 ц, грн	Окупність витрат	Окупність витрат урожаєм, кг/грн
до 0	24,6	6632,0	111,0	318,2	420,7	0,76	0,24
0,1-1500	21,5	6078,0	116,1	358,9	322,0	1,11	0,31
1500,1-3000	24,7	5872,7	108,2	370,5	284,6	1,30	0,35
3000-4500	27,9	5825,1	105,3	379,4	247,4	1,53	0,40
4500,1-6000	32,1	5624,1	85,4	379,5	216,7	1,75	0,46
6000,1-7500	32,4	5255,2	97,0	386,1	180,3	2,14	0,55
7500,1-9000	36,5	5407,7	98,2	383,3	161,7	2,37	0,62
більш 9000	45,2	5515,3	90,6	381,8	132,7	2,88	0,75
По області	28,2	5871,1	102,1	368,0	261,63	1,41	0,38

^* Джерело: розрахунки автора.

 

Перший момент, на якій слід звернути увагу вищий  рівень прибутковості виробництва соняшнику ніж пшениці. Середня величина прибутку дорівнювала  3001 грн/га та 2335 грн/га відповідно. Серед виробників соняшнику налічувалась 44 підприємства які отримувала прибуток на рівні 9000 грн/га та більше. При цьому середній рівень окупності витрат по соняшнику дорівнював 1,41 проти 1,34 по пшениці. Це стосовно загальних відмінностей ефективності виробництва соняшнику та пшениці.

Що стосується взаємозв’язку між величиною прибутку та обраними показниками. В даному випадку слід відмітити. Що вони фактично в повній мірі повторюють ті які відмічались нами при аналізу ефективності виробництва пшениці. В першу чергу це взаємозалежність між величиною прибутку, урожайністю та собівартістю 1 ц продукції. Ця взаємозалежність чітко помітна на трьохмірному графіку (рис.2.21).

Крім того, слід відмітити чітку залежність між величиною прибутку та рівнем окупності витрат урожайністю.

 

 

Рис. 2.21. Залежність між величиною прибутку на 1 га посівної площі, урожайністю та собівартістю 1 ц соняшнику у сільськогосподарських підприємствах Харківської області у 2014 році.

^* Джерело: розрахунки автора.

Підкреслити виявлені залежності також було вирішено через побудову множинної регресійної моделі. В якості залежної величину було взято розмір прибутку на 1 га посівної площі, а в якості факторів ті ж самі, що і в попередньої моделі, а саме:

урожайність, ц/га;

витрати на 1 га посівної площі, грн/га;

ціна реалізації 1 ц, грн;

повна собівартість  1 ц, грн;

посівна площа, га.

Перший етап при аналізі даної моделі був пов'язаний з виявленням проблеми мультиколінеарності. Для цього здійснено побудову  кореляційної матриці серед обраних факторів (табл 2.18).

Таблиця 2.18.

Кореляційна матриця взаємозалежності окремих показників ефективності виробництва соняшнику у сільськогосподарських підприємств Харківської області   у 2014 році.

Показники	Урожайність, ц/га;	Витрати на 1 га, грн/га;	Ціна реалізації 1 ц, грн;	Повна собівартість  1 ц, грн;	Посівна площа, га.
Урожайність, ц/га;	1,000	0,543	0,074	-0,300	-0,065
Витрати на 1 га, грн/га;	0,543	1,000	0,105	0,410	-0,005
Ціна реалізації 1 ц, грн;	0,074	0,105	1,000	0,131	0,001
Повна собівартість  1 ц, грн;	-0,300	0,410	0,131	1,000	0,117
Посівна площа, га.	-0,065	-0,005	0,001	0,117	1,000

^* Джерело: розрахунки автора.

Кореляційна матриця засвідчила відсутність суттєвих зав’язків між обраним и факторами. Величина праних коефіцієнтів кореляції виявилась середньою або слабкою. Це дає підстави стверджувати: регресійна модель позбавлена мультиколенарності.

Кінцева модель множинного регресійного аналізу мала наступний вид:

Уx₁₂₃ = 183,21Х₁ -0,31Х₂+25,41Х3-20,8Х₄ – 0,07Х₅-3751,8              (2.3)

де Уx₁₂₃ – прибуток на 1 га, грн;

Х₁ – урожайність, ц/га;

Х₂ – витрати на 1 га, грн/га;

Х₃ – ціна реалізації 1 ц, грн;

Х4 - повна собівартість  1 ц, грн;

Х5 - посівна площа, га.

Результати множинного регресійного аналізу  свідчать, що  залежності величини прибуток на 1 га посівної площі пшениці має наступний характер: коефіцієнт регресії  Х₁=  183,21   показує, що при збільшенні урожайності на 1 ц, за умови незмінності інших факторів, що включені в кореляційну модель, рівень прибутку збільшиться на 183,21 грн/га. Збільшення виробничих витрат на 1 га на 1 тис. грн.  призводить до зменшення величини прибутку на 310 грн. Зростання ціни реалізації  на 1 грн за 1 ц призводить в середньому до збільшення  величини прибутку на 1 га на 25,41 грн, зростання повної собівартості 1 ц на 1 грн призводить до зменшення прибутку на 20,81 грн, а збільшення посівної площі на 1 га – до зменшення прибутку на 0,07 грн.

Якщо порівнювати дані результати з регресійною моделлю яка була побудована по пшениці, то на отриманні фінансові результати по соняшнику більший вплив мають рівень урожайності, величина витрат на 1 га посівної площі. В свою чергу менший вплив має збільшення повної собівартості 1 ц та ціни реалізації. Фактор посівних площ виявився майже незмінним.

Коефіцієнт сукупної кореляції множинної регресійної моделі становить 0,951, що свідчить про щільний зв'язок між досліджуваними ознаками. Значення коефіцієнта множинної детермінації R² = 0,905 показує, що на частку систематичної варіації залежної величини, зумовлена впливом факторів, включених до кореляційної моделі, приходиться  90,5 %.  Фактична величина критерію Фішера (F) дорівнювала 906,8, що значно перевищує його табличну величину (5,475). Це дає підстави стверджувати, що отримані залежності носять надійний характер.

 

 

Висновки до розділі 2

1. Аграрна реформа, яка триває в Україні на протязі вже майже чверть століття, має незавершений та протирічивий характер. З одного, боку селяни отримали паї та можливість здачі їх в оренду. З іншого боку продовжується формування тіньового ринку землі, концентрація земель в рухах агрохолдингів. Так, якщо питома вага підприємств з площею земель більше 10000 га у 2007 році дорівнювала 4,4%  від загальної площі, то у 2014 році вона вже становила 16,3%. При цьому питома вага даної групи підприємств в їх загальній кількості дорівнювала 0,1% та 0,35 відповідно.
2. Суттєві проблеми мають місце в структурі посівних площ. Так, впродовж 1990-2014 рр. в сільськогосподарських підприємствах України відбулось зачиним зменшенням питомої ваги  зернових та зернобобових культур (з 72,4 % у 1990 році до 43,0 % у 2014 році) і зростанням питомої ваги олійних культур (з 9,4% до 28,1 % відповідно). Збільшилась також питома вага сої з 0,5 % у 1990 році до 6,9% у 2014 році. В підприємствах Харківської області зернові і зернобобові у 2014 році займали 64,6%, при цьому питома вага кукурудзи дорівнювала 18,5%. В той же саме час пито вага соняшнику становила 33,1%, збільшившись на 11,5% порівняно з 2007 роком.
3. Загальна кількість організаційно-правових форм господарювання в сільськогосподарських підприємствах Харківської області дорівнювала – п'ятнадцять. При цьому переважна більшість сільськогосподарських земель належала трьом з них: товариствам з обмеженою відповідальністю, приватним підприємствам, фермерським господарствам. На їх долю припадало у 2007 році 84,3% всіх сільськогосподарських угідь, 2012 році- 86,7%, 2014 році – 86,9%. Серед інших форм господарювання можна виділити акціонерні товариства (у 2014 році 6,0%) та державні підприємства (4,4%).
4. Аналіз рівня інтенсивності використання земель в сільськогосподарських підприємствах Харківської області дав можливість встановити наявність зв'язку між величиною витрат на одиницю земельної площі та величиною отриманого доходу. Зокрема, в групі підприємств з величиною витрат до 2000 грн/га в середньому було отримано продукції з одиниці земельної площі в сумі 1343,1 грн. в групі з рівнем витрат  5000,1-6000 грн/га було отримано вже  7416,1 грн продукції, а в останній групі з рівнем витрат понад 15000 грн/га  - вже більше 47880,3 грн. Також необхідно відміти різний характер залежності між рівнем інтенсивності виробництва та рентабельністю галузі рослинництва та тваринництва. Зокрема, рослинництві зростання величини витрат призводить до падіння рівня рентабельності, за виключенням підприємств останньої групи, тоді як в тваринництві цей взаємозв’язок фактично носить хаотичний характер, хоча і має місце тренд до зростання.

Аналіз інтенсивності використання посівних площі при виробництві пшениці   дав можливість про тісну залежність рівня витрат на 1 га посівної площі та урожайності пшениці. Зокрема, в групі підприємств з рівнем витрат до 3000 грн/га середня урожайність дорівнювала 37,9 ц/га, в групі з рівнем витрат 5000,1-6000 грн/ га – 50,9 ц/га, в групі рівнем витрат понад 7000 грн/ га – 59,6 ц/га. В той же саме час зростання урожайності, не дозволяє підприємствам в повній мірі компенсувати понесені витрати. Внаслідок цього відбувається зростання собівартості продукції. В групі підприємств з рівнем витрат до 3000 грн/га повна собівартість 1 ц дорівнювала 93,7 грн, в групі з рівнем витрат 5000,1-6000 грн- га 127,1 грн, а в останній групі – 160,0 грн.  відбулося зменшення рівня окупності витрат як в грошовому виражені, так і урожаєм (рис. 2.12.). Внаслідок цього має падіння рівня прибутковості виробництва, що є суттєвим гальмуючим фактором подальшої інтенсифікації використання сільськогосподарських угідь.

1. Аналіз загальної ефективності використання сільськогосподарських угідь за величиною прибутку на 1 га посівної площі дозволив встановити, що загальна величина прибутку по підприємствах фактично в визначається прибутком по галузі рослинництва. Так, в середньому по всіх сільськогосподарських підприємствах його величина дорівнювала 1531 грн/га, в тому числі по галуззі рослинництва – 1496,6 грн/га, а по галуззі тваринництва – 34,6 грн/га.  Відсутній прями зв'язок між рівнем інтенсивності виробництва та рівнем прибутковості. Якщо не брати до увагу останню групи з найбільшим рівнем прибутковості використання землі, то між групою з рівнем прибутку до 0 да групою з його величиною на рівні 4000,1-6000 грн/га не мала суттєвого значення (6650,6 грн/га та 7955,8 грн/га відповідно). Також доволі доволі чітко простежується взаємозв’язок між величиною прибутку та величиною товарної продукції на одиницю земельної площі.
2. Аналіз ефективності використання посівних площі при виробництві пшениці був проведений за критерієм рівня її урожайності та величини прибутку на 1 га посівної площі. Отримані результати дають підстави стверджувати, що рівень ефективності виробництва за головним критерієм – прибутком визначається головним чином урожайністю та величиною повної собівартості 1 ц продукції. Останній показник напряму пов'язаний з величиною витрат на 1 га посівної площі та відповідно рівнем урожайності. Відтак, головним фактором успіху виробників пшениці є можливість отримання високого рівня урожайності (66 ц/га) при фактично середньому рівні витрат на гектар посівної площі (5071 грн/га).
3. Аналіз рівнянь множинної регресії по пшениці та соняшнику, де в якості залежної величини було взято розмір прибутку на 1 га посівної площі, а в якості факторів: урожайність, ц/га, витрати на 1 га посівної площі, грн/га, ціна реалізації 1 ц, грн, повна собівартість  1 ц, грн, посівна площа, га,  дав можливість встановити, що по пшениці, то на отриманні фінансові результати по соняшнику більший вплив мають рівень урожайності, величина витрат на 1 га посівної площі. В свою чергу менший вплив має збільшення повної собівартості 1 ц та ціни реалізації. Фактор посівних площ виявився майже незмінним.

 

РОЗДІЛ 3. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ВИКОРИСТАННЯ ЗЕМЕЛЬ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВ В УМОВАХ СТАЛОГО РОЗВИТКУ

 

3.1.  Диверсифікація виробництва як фактор підвищення економічної сталості та ефективності  використання сільськогосподарських земель

 

Підвищення економічної стійкості та сталості виробництва є фундаментом формування економічної безпеки для будь-якого підприємства.  Економічні ризик, які призводять до значних збитків виникають саме під час економічних флуктуації на товарних та сировинних ринках. Саме з метою подолання  даних проблем виробники сільськогосподарської продукції застосовують диверсифікацію. Це дає змогу в разі невдалих природних умов або ринкової ситуації по окремим видам продукції компенсувати можливі збитки за рахунок інших видів продукції. На думку В. Мацібори одним з основних критеріїв стійкого сільського розвитку є підвищення ефективності сільського господарства та  диверсифікація сільської економіки в цілому [[184]].

Диверсифікація [лат. diversification] буквально означає різнобічність, різноманітність [[185]]. В сучасних умовах диверсифікація набуває глибшого значення і може бути визначена як урізноманітнення видів діяльності підприємства у виробничій, фінансовій та маркетинговій сферах [1]. За визначенням П. Канінського, диверсифікація - це протилежний процес спеціалізації виробництва, при якому в одному підприємстві поєднуються багато товарних галузей, інколи навіть не пов’язаних між собою [[186]].

У світовій практиці стратегія диверсифікації розглядається як стратегія розширеного збуту та вертикальної інтеграції. При цьому вертикальну інтеграцію іноді називають вертикальною диверсифікацією. Справедливим з цього приводу є пояснення відмінності цих двох понять В. Андрійчука, який доводить, що вертикальна інтеграція в аграрній сфері має місце в тому випадку, якщо «сільськогосподарська сировина, вироблена агропромисловим формуванням, повністю направляється переробному підприємству цього формування у вигляді внутрішньофірмових поставок для виробництва кінцевої продукції». Якщо ж «несільськогосподарська компанія організовує сільськогосподарське виробництво не для подальшої переробки виробленої сільськогосподарської продукції, а з метою розподілу ризику» [[187]], тобто втрати прибутку в одних галузях компенсуються

Існують різні погляди на рівень економічної доцільності диверсифікації. Зокрема, В.Ф. Іванюта підкреслює цю проблему [[188]]. З його точки зору з одного боку, збільшення асортименту продукції, що випускається, дозволяє підприємству краще адаптуватися до змін ситуації на різних ринках, з іншого - призводить до розпорошення ресурсів, зростання витрат виробництва й обігу в розрахунку на умовну одиницю товарної продукції. Момент, коли з'являється ефект зростання витрат, пов'язаний з диверсифікацією, може розцінюватися як оптимальна межа, до якої диверсифікація виробництва є ефективною.

Виходячи з теми нашого дослідження диверсифікація землекористування повинна бути пов’язана з формування такої структури витрат та  доходів при виробництві продукції рослинництва, які б забезпечили максимальний ефект при мінімальних можливих ризиках.  Слід також відмітити, що в даному випадку ми вирішили обмежитись саме галуззю рослинництва. Це було обмовлено в першу чергу тим, що відсутні чіткі статистичні дані по посівним площам кормових культур (зокрема в формі 50-сг). Крім того, дані культури, як правило виробляються для внутрішнього споживання, а відтак дуже важко визначати економічний ефект від їх виробнитцва.

Для того, щоб знайти відповідь на поставлену проблему проведемо аналіз  ситуації. Починимо його з розгляду динаміки зміни цін на окремі види продукції рослинництва.  На рис. 3.1. та 3.2. наведено динамік

 

По всіх культурах чітко простежуються коливання цін. Вони, в переважній більшості випадків по’вязані з їх падінням в серпні –жовтні

 

помісяних цін по групі зернових та технічних культур. При цьому до першої групи були включені наступні культури: пшениця, кукурудза, ячмінь, жито. До другої групи: соняшник, соя, ріпак. Цукровий буряк  нами не було додано да даної групи через те, що по-перше відсутні дані по помісячних цінах його реалізації, а по-друге,  питома ваг цукрових буряків в структурі посівних площ дуже незначна  ( 2014 році – 1,8%).

Таблиця 3.1.

Величина коефіцієнта варіації цін на окремі культури в Харківській області у 2012-2014 рр., %

Культура	2012	2013	2014	2014
				2012	2013
Пшениця	9,9	18,2	16,4	6,5	-1,8
Кукурудза	15,0	29,8	25,2	10,3	-4,6
Ячмінь	7,4	16,4	8,7	1,3	-7,7
Жито	7,4	17,2	11,0	3,7	-6,2
Насіння соняшнику	10,6	28,0	20,4	9,8	-7,6
Соя	12,1	10,6	15,2	3,2	4,6
Ріпак	17,6	13,0	20,3	2,6	7,3

^* Джерело: розрахунки автора.

 

місяці та зростанням – в січні-травні. Відтак подібні коливання створюють об’єктивні умови для виникнення цінового ризику по окремими культурам. Важливо також мати на увазі, що дані ризики мають різний характер. В табл. 2.1. наведена величина коефіцієнтів варіації по обраним культурам про роках.

Отримані дані свідчать, що у 2012 році найбільшою варіацією відмічались ціни на ріпак, кукурудзу та сою. У 2013 році відповідно на кукурудзу , соняшник та жито, а у 2014 – на кукурудзу, соняшник та ріпак. Таким чином, відрізняється не тільки набір культур по яким варіація була найбільшою, а і її абсолютна величина. Крім того, важливе значення має також взаємозв’язок зміни цін по окремим культурам. То б то по якимось культурам ціна може зменшуватись одночасно, а по іншим зростати. Наявність подібного факту добре відома брокерам, які займаються фінансовим інвестиціями. З нашої точки зору подібний підхід може бути використаний також і в сільськогосподарських підприємствах при плануванні диверсифікації виробництва. З метою встановлення взаємозалежності зміни цін на окремі культур нами було здійснено розрахунок кореляційної матриці (табл 3.2.).

Таблиця 3.2.

Кореляційна матриця залежності між помісячними цінами реалізації по окремим культурам в Харківській області у 2012-2014 рр.

Культура	Пшениця	Кукурудза	Ячмінь	Жито	Насіння соняшнику	Соя	Ріпак
Пшениця	1,000	0,603	0,894	0,705	0,740	0,727	0,810
Кукурудза	0,603	1,000	0,579	0,750	0,762	0,621	0,434
Ячмінь	0,894	0,579	1,000	0,709	0,661	0,610	0,668
Жито	0,705	0,750	0,709	1,000	0,744	0,587	0,529
Насіння соняшнику	0,740	0,762	0,661	0,744	1,000	0,662	0,469
Соя	0,727	0,621	0,610	0,587	0,662	1,000	0,641
Ріпак	0,810	0,434	0,668	0,529	0,469	0,641	1,000

^* Джерело: розрахунки автора.

 

В даному випадку отримана інформація дозволяє зробити висновок, що ціни на пшеницю в найбільшій мірі корелюють з цінами на ячмінь та ріпак, а в найменшій – на кукурудзу та жито. По кукурудзі ми маємо ситуацію коли ціни на неї в найбільшій мірі по’вязані з цінами на  жито та соняшнику, а в найменшій мірі - на ріпак.  Що стосується цін на технічні культури, то вони між собою по’вязані  середнім рівнем зв’язку. В той же саме час ціна на соняшник тісно пов’язана з пшеницею, кукурудзою та житом, на сою та ріпак  – з пшеницею. Всі ці особливості необхідно враховувати  при розробці методичних підходів відносно диверсифікації землекористування.

Другий фактор, який буде нами врахований як фактор ризику урожайність. Справа в тім, що урожайність поєднує в собі вплив багатьох чинників. Це і науково-технічний прогрес, технології та рівень організації виробництва. Але за будь-яких умов, значний вплив на урожайність має природний чинник. Кількість опадів їх час, інтенсивність, температура постійно будуть впливати на формування рослини,  відтак і врожайність культур. Ця проблема досліджується вже значний період часу.

У радянський період ця проблема знаходила своє відображення  у роботах таких вчених, як І.С. Пасхавер [189], М.С. Четверіков [190] В роки вже незалежної України даній проблематиці присвячені роботи луганської  та харківської школи науковців[191]. Проблема моделювання закономірностей циклічності в сільському господарстві отримала подальший розвиток у публікаціях О.В. Олійника [192] та Д.В. Шиян [193]. При цьому особливий інтерес представляє гіпотеза про хвильову природу аграрних циклів. Однак ми не будемо розглядати дану проблему, а перейдемо безпосередньо до розгляду конкретної з динамікою зміни урожайності культур. В даному випадку також розглянемо   це в розрізі групи зернових та технічних культур.

 

Джерело: розраховано автором.

На рис. 3.3 наведена динаміка урожайності зернових культур. За аналізує мий період по всім трьом культурам вона суттєво зросла. Так, якщо у 2000 році урожайність пшениці дорівнювала 15,1 ц/га, та у 2014 році вже 48,8 ц/га, кукурудзи відповідно 25,7 ц/га та 53,4 га відповідно. По ячменю відповідно 20,1 та 33,1.  Але важливою характеристикою динамічного ряду також є і рівень варіації в середині  динамічного ряду. Цей показник дозволяє оцінити вірогідність відхилення від середнього значення. Даний показник був рівнем по пшениці 33,9%, кукурудзі 26,7%, ячменю 26,2%, житу 35,4%. Таким чином принципової різниці між даними культурами по рівню варіації не було, хоча різниця була.

Джерело: розраховано автором.

 

На рис. 3.4. наведено динаміку зміни урожайності технічних культур. В даному випадку також чітко простежується тенденція до їх зростання. Зокрема, по соняшнику з  14,4 ц/га у 2000 році до 26,8 ц/га у 2014 році, посіву сої з 6,2 ц/га до 15,8 ц/га, ріпаку з 8,6 ц/га до 20,7 ц/га. Відносно рівня

 

Рис. 3.5. Динаміка місячних цін на пшеницю в Харківській області у 2012- 2014 рр (тренд вилучений)

 

Рис. 3.6. Динаміка місячних цін на кукурудзу на зерно в Харківській області у 2012- 2014 рр (тренд вилучений)

^* Джерело: розрахунки автора.

варіативності, тов. даному випадку величина коефіцієнта варіації дорівнювала по соняшнику – 34,9%, сої – 27,6%, ріпаку – 38,1%.

Слід також відмітити, що сама по собі варіація в динамічному ряді, ще далеко не в повній мірі характеризує реальний рівень ризику. Вона може обумовлена  загальним трендом, а не коливаннями які мають місце у зв’язку з погодними чи іншими умовами. Для того, щоб мінімізувати вплив загальних тенденцій було вирішено вилучити тренди з  динамічних рядів та більш детально здійснити аналіз саме залишків. Дана обробка здійснювалась з допомогою програми Statistika 7. Наведемо приклади отриманих результатів по даним зміни цін на пшеницю та кукурудзу( рис. 3.5, 3.6.). В даному випадку доволі чітко проявляються сезоні закономірності, які полягають у поступовому зростанні цін з грудень по квітень, та відповідно їх падінню з серпня по листопад. Для більш чіткої констатації цих закономірностей було проведено спектральний аналіз динамічних рядів з вилученими трендами.  Мета даного аналізу полягає в розкладені часових рядів з  циклічними компонентами на кілько синусоїдальних функцій з визначеною тривалість хвиль. В результаті використання даного методу можна знайти кілько повторюющихся циклів різної тривалості, які на перший погляд не є явними. Таким чином – мета даного аналізу розпізнати сезоні та циклічні коливання в часовому ряді. Але дуже бажано, щоб даний ряд був стаціонарним, то б то наближеним до так званого білого шуму.  Наслідком

спектрального аналізу є  періодограма спектральної щільності [[194]]. На рис. 3.7 наведено приклад такої періодограми по даним зміни цін на кукурудзу на зерно в даному випадку чітко простежується наявність двох циклів тривалістю 4 та 12 місяців. В таблиці 3.3. наведені результати подібного аналізу по іншим культурам. Як виявилась кожна з сільськогосподарських культур має свої особливі цикли в динамічних рядах. Це є свідченням, що ринки по даними культурам функціонують по свої особливим правилам.

 

 

 

 

Рис. 3.7. Періодограми місячних цін на кукурудзу на зерно в Харківській області у 2012- 2014 рр (тренд вилучений)

Таблиця 3.3.

Періоди з найбільшим значення спектральної щільності по  помісячними цінами реалізації окремих культур в Харківській області у 2012-2014 рр.

Культура	1-й період	2-період
Пшениця	7	18
Кукурудза	4	12
Ячмінь	6	18
Жито	2	18
Насіння соняшнику	6	12
Соя	3	12
Ріпак	3	4

^* Джерело: розрахунки автора.

 

Також було проведено спектральний аналіз динамічних ряд урожайності даних культур за даними 2000-2014 рр. (табл. 3.4). Були виявлені короткострокові циклічні періоди. Однак не вдалося встановити таких періодів по житу та сої.

Таблиця 3.4.

Періоди з найбільшим значення спектральної щільності по динаміки урожайності  окремих культур в Харківській області у 2000-2014 рр.

Культура	Період
Пшениця	3,5
Кукурудза	2,8
Ячмінь	3,5
Жито	-
Насіння соняшнику	2,8
Соя	-
Ріпак	4,7

^* Джерело: розрахунки автора.

 

Внаслідок наявності періодів різної тривалості виникає можливість диверсифікації землекористування шляхом підбору такого сівообігу при якому вірогідність мати одночасні збитку по різним культурам буде мінімальною. Для більш чіткого з’ясування реальної ситуації було проведено кореляційний аналіз  динамічних рядів урожайності (табл. 3.5.).

Таблиця 3.5.

Кореляційна матриця залежності між помісячними цінами реалізації по окремим культурам в Харківській області у 2012-2014 рр.

Культура	Пшениця	Кукурудза	Ячмінь	Жито	Насіння соняшнику	Соя	Ріпак
Пшениця	1,000	0,881	0,788	0,879	0,655	0,761	0,819
Кукурудза	0,881	1,000	0,741	0,915	0,753	0,889	0,847
Ячмінь	0,788	0,741	1,000	0,884	0,654	0,645	0,708
Жито	0,879	0,915	0,884	1,000	0,701	0,724	0,794
Насіння соняшнику	0,655	0,753	0,654	0,701	1,000	0,749	0,966
Соя	0,761	0,889	0,645	0,724	0,749	1,000	0,812
Ріпак	0,819	0,847	0,708	0,794	0,966	0,812	1,000

^* Джерело: розрахунки автора.

 

Виявилось, що урожайність пшениці в найбільшій мірі пов’язана з урожайністю кукурудзи на зерно, житом, а в найменшій мірі – з соняшником. По соняшнику найбільший тісна залежність мала місце з урожайністю ріпаку, а в найменшим чином вона була пов’язана з урожайністю по пшениці та ячменю. Ці результати дають можливість спрогнозувати вірогідність одночасного «невдалого» по двох або більше культурам.

Таким чином, проведений нами попередній аналіз   засвідчив наявність об’єктивних факторів ризику як з точки зору функціонування ринків (ціновий фактор), так і природного чинника (урожайності). Виникає питання: як можна врахувати дані ризики в процесі оціни рівня диверсифікації виробництва? Для відповіді на це питання на першому етапі необхідно визначитись з критерієм оцінки рівня самої ефективності. Нами було прийнято рішення використовувати даного показника величину товарної продукції при виробництві окремих культур на 1 га посівної площі. Даний вибір обумовлений тим, що самий даний показник в значній мірі характеризує загальну віддачу від землі. Справа в тому випадку полягає в тому, що на протязі останніх десятиліть сучасний світ розвивається шляхом інтенсифікації використання земель.  Це дало змогу передовим країнам світу вже сьогодні наблизитись по урожайності зернових культур до урожайності 100 ц/га. Відтак, даний критерій ефективності є стратегічним з точки зору подальшого використання земель.

Крім того, існує тісна емперічна залежність між величиною товарної продукції, урожайністю, витратами та прибутком на одинцю земельної площі. На рис 3.8-3.10. дана залежність представлена на прикладі пшениці. Дана сукупність налічує 471 підприємства і дозволяє отримати надійні результати.  Особливо чітко простежується взаємозв’язок між величиною товарної продукції на 1 га та урожайністю, прибутком. Таким чином вибираючи в якості критерію ефективності Величину товарної продукції на 1 га посівної площі ми повинні мати на увазі, що вона фактично відображає також рівень урожайності та прибутковості виробництва.

 

 

Рис.3.8. Залежність між величиною витрат та товарною продукцією на 1 га посівної площі при виробництві пшениці в сільськогосподарських підприємствах Харківської області у 2014 році.

Джерело: розраховано автором.

 

Рис.3.9. Залежність між величиною прибутку та товарною продукцією на 1 га посівної площі при виробництві пшениці в сільськогосподарських підприємствах Харківської області у 2014 році.

 

 

Рис.3.10. Залежність між величиною урожайності та товарною продукцією на 1 га посівної площі при виробництві пшениці в сільськогосподарських підприємствах Харківської області у 2014 році.

Джерело: розраховано автором.

 

Тепер перейдемо безпосередньо до етапів методики оцінки впливу диверсифікації виробництва на економічну ефективність землекористування сільськогосподарських підприємств. На першому етапі значення величин товарної продукції по кожній сільськогосподарській культур переводяться в індекси по формулі:

(3.1)

де:

- індекс співвідношення величини товарної продукції по ї - культурі в j-господарстві з середнім його значенням по сукупності;

- величина товарної продукції на 1 га посівної площі по ї - культурі в j-господарстві;

- величина товарної продукції на 1 га посівної площі по ї - культурі в середньому по сукупності.

Таким чином в наслідок подібного розрахунку будуть приведені в співставний вид величини товарної продукції по різним культурам. Отримані результати слід буде трактувати наступним чином: як що  >1, то це означає, що в даному підприємстві отримувана величина товарної продукції на один гектар посівної площі перевищувала середні рівень по обраній сукупності. Як що  <1, то висновок повинен бути протилежним.

На другому етапі необхідно врахувати вплив факторів ризику на рівень ефективності виробництва землекористування. В якості даних факторів нами було обрані коливання цін та урожайності культур. В даному випадку перед нами знову постала таж саме проблема різнорозмірності даних показників. Для того, щоб вирішити це питання було вирішено абсолютні значення перевести в відносні шляхом їх переведення в ланцюгові індекси з подальшим визначення середньої величини даних індексів за аналізує мий період. Економічний зміст даного розрахунку полягає в тому, якщо отримана величина буде рівною 1, то величина вказаних ризиків буде відсутня. Чим більше вона буде відрізнятись від 1 тим більшому ризику буде піддаватись виробник даної культур.

Тепер про рівень взаємозалежності факторів ризиків. В даному випадку слід розуміти, що невключена теоретична ситуація коли різні ризики будуть впливати один на одного в протилежному навпрямці, фактично нівелюючи один одного. Для того, щоб реально це оцінити нами було вирішено  визначити середній рівень кореляційній залежності по даним кореляційних матриць і потім порівняти цю середню величини з рівнем середньої кореляційної залежності по конкретній культурі. Результати даного розрахунку наведені в таблиці  3.6.

Таблиця 3.6.

Стандартизовані значення середніх величин кореляційних матриць по цінам та урожайності окремих культур в сільськогосподарських підприємствах  Харківській області.

Культура	Ціна культур		Урожайність культур
	коефіцієнти кореляції	стандартизовані коефіцієнти кореляції	коефіцієнти кореляції	стандартизовані коефіцієнти кореляції
Пшениця	0,747	1,127	0,797	1,011
Кукурудза	0,625	0,944	0,838	1,062
Ячмінь	0,687	1,037	0,737	0,934
Жито	0,671	1,013	0,816	1,035
Насіння соняшнику	0,673	1,016	0,746	0,946
Соя	0,641	0,968	0,763	0,967
Ріпак	0,592	0,894	0,824	1,045
Середня величина	0,662		0,789

^* Джерело: розрахунки автора.

 

Логіка даного розрахунку полягає в тому, що чим вище коефіцієнт кореляції тим більше буде величина стандартизованого значення. Відтак це повинно негативно випливати на рівень ризику.

Загальний рівень ризику взаємозалежності культур по даній таблиці може  бути визначеним за формулою:

(3.2)

де:

- рівень ризику взаємозалежності культур;

- рівень ризику взаємозалежності цін;

- рівень ризику взаємозалежності урожайності.

Відносно узагальнення перелічених факторів та нами пропонується наступна формула:

(3.3)

де:

- середній рівень ризику по даній культурі;

- рівень цінового ризику;

- рівень ризику коливання урожайності;

- рівень ризику взаємозалежності культур.

Загальний рівень доходності землекористування в умовах поєднання кілько культур в сівообігу пропонується визначати за формулою:

(3.4)

де:

- рівень відносної доходності сівозміни  з врахування з врахуванням ризиків;

- питома вага i-культури в структурі посівних площ;

Таким чином запропонований нами методичний підхід оцінки рівня ефективності землекористування підприємств має  дати відповідь по-перше, яким чином ціновий ризик може впливати на потенційну доходність, по-друге, яким чином невизначеність рівня урожайності може впливати на рівень на доходності,   по-третє, яким чином взаємозв’язок між окремим культурами з точки зору факторів ризику впливає на загальний ризик. В даному випадку виникає дуже відома в економіці ситуація: чим вище ризик тим вище повинна бути дохідність. Отримана реальна дохідність землекористування знаходиться під впливом багатьох факторів ризику. Запропонована нами методичний підхід дозволяє більш чітко проаналізувати реальну картину по проблемі оцінки ефективності землекористування.

Тепер безпосередньо про отримані результати. На підставі даних 502 підприємств Харківської області, які мали в структурі товарної продукції хоча б одну з обраних нами культур (пшеницю, кукурудзу, ячмінь, жито, соняшник, соя, ріпак) було розраховано рівень відносної доходності сівозміни  з врахування з врахуванням ризиків. Результати статистичної оброки даної сукупності наведені в табл. 3.7. Виявилось, що середня величина даного показника знаходилась на рівні 0,970 при рівні стандартного відхилення 0,327. При цьому мінімум показника дорівнював 0,025, а максимум – 2,452.

Таблиця 3.7.

Статистичні дані результатів розрахунку показника рівня відносної доходності сівозміни  в сільськогосподарських підприємствах  Харківській області у 2014 році.

Показники	Значення
Середня	0,970
Стандартна помилка	0,014
Медіана	0,965
Стандартне відхилення	0,327
Мінімум	0,025
Максимум	2,452

^* Джерело: розрахунки автора.

 

Рис. 3.11. Гістограма розподілу сільськогосподарських підприємств Харківської області за величиною рівня відносної доходності сівозміни у 2014 році.

Відносно розподілу підприємств за значеннями то в даному випадку звернимось до рис. 3.11. На ньому наведено гістограму розподілу підприємств за величиною рівня відносної доходності сівозміни. При цьому чітко можна констатувати, що розподіл наближається до нормального. Крім того, переважна більшість підприємств мала досліджуваний показник на рівні 0,6-1,4.

Рис. 3.12. Залежність  рівня відносної доходності сівозміни від величини коефіцієнта спеціалізації в сільськогосподарських підприємствах Харківської області у 2014 році.

Джерело: розраховано автором.

 

З метою більш глибокого дослідження залежності рівня відносної доходності сівозміни від низки факторів було вирішено дослідити вплив на його значення, в першу чергу,  рівня диверсифікації виробництва.  Рівень диверсифікації визначався на підставі розрахунку коефіцієнта спеціалізації по обраних семи культурам. Як відомо значення коефіцієнта спеціалізації знаходиться на рівні від 0,2 (низький рівень спеціалізації) до 0,6 і більше (виска концентрація виробництва). У обраній сукупності підприємств середнє значення коефіцієнта спеціалізації було на рівні 0,447, мінімальна його величина – 0,229, а максимальна – 1. Остане значення свідчить про те, що підприємство є виробником тільки одного виду продукції.

Для того, щоб відповісти на питання: яким чином спеціалізація пов’язана з рівнем рівня відносної доходності сівозміни звернимось до рис. 3.12. Даний рисунок дає можливість стверджувати, що даний зв'язок має нелінійний характер. Функція другого порядку, яка його описує має наступний вид:

у = 0,8812+0,5962x-0,7895x² (3.5)

 

За даною функцією можна знайти її максимум, в якому значення величини рівня відносної доходності сівозміни буде найбільшим. Для цього було взято першу похідну даної функції  і визначення значення х. Воно виявилось рівним 0,378. Це означає, що величина рівня відносної доходності буде максимальною при значення коефіцієнта спеціалізації 0,378. Виходячи з того, що отримана величина менша за середню величину даного коефіцієнта ми можемо стверджувати, що диверсифікація виробництва дійсну виступає засобом підвищення доходності використання земель сільськогосподарських підприємств з врахування факторів ризику.

 

 

3.2. Формування соціальних факторів землекористування в сільськогосподарських підприємствах.

 

Проблеми землекористування з точки зору соціальної складової сьогодні стоять сьогодні є одними з найбільш гострих на селі. Вона включає в себе кілько складових. Це, по-перше, рівень занятості. В даному випадку в останні десятиріччя ми маємо чітку тенденція до скорочення кількості найманих працівників.  Так, якщо у 2005 році їх чисельність у сільському господарстві, мисливстві, лісовому господарстві складала 1245,5 тис. осіб, та у 2010 році вже 716,8 тис. осіб, а у 2014 – 591,3 тис. осіб.

По-друге, рівень оплати праці працівників сільського господарства. Статистичні дані свідчать, що рівень середньої заробітної плати в сільському господарстві є одним з найменших серед всіх галузей економіки. Її величина у 2014 році дорівнювала 2 476 грн, при середньому значенні в Україні   3480 грн [[195]]. Однак при цьому відмічається, що ключовою вимогою для досягнення соціальної справедливості є подолання соціальної диференціації та нерівності в доступі до соціальних благ суспільства мешканцями села [[196]]. Безумовно, дана практика протирічить  цим базовим позиціям.

По-трете, це ситуація з забезпеченням сільських мешканців соціальними закладами, в першу чергу закладами освіти і охорони здоров’я.  Добре відома думка, що те  сіло має перспективі де є школа та лікарня. В даному випадку має місце чітка тенденція до поступового скорочення кількості цих закладів в сільський місцевості. Зокрема , кількість сільських шкіл скоротилась з 12 936 у 2010/201 навчальному  до 11 668 у 2015/2016 навчальному році [[197]]. Ситуація з закладами охорони здоров’я ще гірша.  Так, кількість лікарняних закладів у сільській місцевості у 2000 році дорівнювала1007 одиниць, а у 2014 році тільки 104 одинці. Головним фактором цього скорочення стало зменшення дільничних лікарень з 943 до 60 одиниць [[198]]. Це означає, що система лікарень в сільській місцевості фактично перестали існувати. Вони залишились лише в районних центрах.

В четвертих, значним добутком селян сьогодні є орендна плата за задні в оренду паї.  У ході земельної реформи проведено роздержавлення і
приватизацію (через паювання) сільськогосподарських угідь на
площі 27,5 млн га. Близько 7 млн громадян отримали державні
акти на право власності на земельні ділянки. Середня величина орендної плати за 1 га рілля зросла в Україні з 226,8 грн/га у 2000 році до 773,2 грн/га у 2015 році [[199]].

Розпочнемо аналіз фактичної ситуацію з соціальною складовою саме з розгляду проблеми орендної плати. В сьогоднішніх реалах цей елемент доходів забезпечує значній частці селян додаткові можливості. Хоча вони безумовно, не є основним джерелом їх доходів. В таблиці 3.8. наведені результати групування сільськогосподарських підприємств за величиною

Таблиця 3.8.

Вплив окремих факторів на рівень орендної плати в сільськогосподарських підприємствах Харківської області у 2014 році.

Група, грн/га	Середня орендна плата, грн/га	Урожайність пшениці, ц/га	Питома вага тваринництва в структурі товарної продукції, %	Кількість працівників на 1 га ріллі	Площа ріллі, га	Товарна продукція на 1 га ріллі, грн	Витрати на 1 га ріллі, грн	Витрати на 1 га ріллі галуззі тваринництва, грн	Рентабельність,%	Середньорічна заробітна плата 1 працівник грн
до 300	105,4	42,8	16,8	0,010	1710,4	4127,3	3137,8	744,2	5,8	22627,0
300,1-500	440,1	45,9	6,5	0,015	1684,4	5828,1	3884,5	411,8	30,5	18909,3
500,1-700	606,7	48,8	10,7	0,018	2186,1	8723,8	5632,6	827,0	34,2	24684,2
700,1-900	798,9	50,7	9,6	0,019	1991,1	8217,1	5327,7	732,0	33,4	25096,4
900,1-1100	976,6	50,9	17,9	0,022	2446,5	9273,5	5998,1	1365,4	20,3	25047,0
більш 1100	1236,5	48,6	38,0	0,031	1643,3	13031,5	9151,2	4039,6	-1,2	20689,7
По області	769,7	49,5	15,4	0,020	1943,6	8743,1	5736,5	1159,3	24,4	24055,4

Джерело: розраховано автором.

 

Питома вага, %	Посівна площа, га	Прибуток на 1 га, грн	Орендна плата за 1 га, грн	Середня величина компенсації за1 га посівної площі соняшнику	Орендна плата за 1 га з урахуванням компенсації , грн
до 15	198,7	4731,1	621,0	1237,8	688,4
15,1-25	393,7	3521,0	695,0	1140,8	719,2
25,1-35	660,4	3409,5	737,6	1059,0	803,0
35,1-45	1108,5	3117,3	765,7	1151,6	898,3
більше 45	1246,7	1455,9	795,6	1125,6	1047,3
По області	721,6	3028,3	714,2	1143,0	784,6

---