Заказать курсовую или диплом

Заказать курсовую, заказать диплом

Бесплатное скачивание работ



АВТОРИЗАЦИЯ






Подробнее о работе:  Дипломная работа. Еволюція російсько-британських відносин 1885-1897 рр

Описание:

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ СУМСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМ. А.С. МАКАРЕНКА

На правах рукопису

УДК 94(470+571

Кафедра історії України та всесвітньої історії

 

 

Лісова Віта Олександрівна

 

 

ЕВОЛЮЦІЯ РОСІЙСЬКО-БРИТАНСЬКИХ ВІДНОСИН

1885-1897 рр.

 

 

Робота подається на здобуття кваліфікації „Магістр" :а спеціальністю.010103 «Педагогіка та методика середньої освіти. Історія»

 

 

 

Науковий керівник:

Гончаренко Анатолій Володимирович

кандидат історичних наук, доцент

 

 

Магістерська робота слухачки Лісової В.О. допускається до захисту

 

Рішення кафедри від_____________ , протокол №

кафедри_________ Мозговий Іван Павлович, док. філос. наук, професор

 

 

 

 

Суми - 2009

 

 

ЗМІСТ

 

 

ВСТУП......................................................................................................................................... 3-6

РОЗДІЛ 1. ХАРАКТЕРИСТИКА ДЖЕРЕЛ ТА ІСТОРІОГРАФІЯ

ПРОБЛЕМИ............................................................................................................................. 7-28

РОЗДІЛ 2. СТАНОВЛЕННЯ РОСІЙСЬКО-БРИТАНСЬКИХ

ВІДНОСИН У 1553-1885 РР........................................................................................... 29-49

РОЗДІЛ 3. РОСІЙСЬКО-БРИТАНСЬКІ ВІДНОСИНИ

У 1885-1890 РР.................................................................................................................... 50-74

РОЗДІЛ 4. ЕВОЛЮЦІЯ РОСІЙСЬКО-БРИТАНСЬКИХ ВІДНОСИН

У 1891-1897 РР.................................................................................................................... 75-98

ВИСНОВКИ........................................................................................................................ 99-104

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ.............................. 105-117


 

 



ВСТУП

 

 

Актуальність теми дослідження. Майже все XIX та початок XX ст. - це період, коли Східне питання практично не сходило з порядку денного міжнародних відносин. Центральне місце у 80-90-х рр. XIX ст. в зовнішньополітичному курсі провідних європейських кабінетів займав Близькосхідно-Балканський регіон. В умовах поглиблення боротьби європейської дипломатії за розподіл сфер впливу спостерігається чергове зіткнення інтересів Російської та Британської імперій, які були активними учасниками процесів, що відбувалися в Європі та Азії, і чия політика суттєво впливала на хід і розв'язання конфліктних ситуацій на міжнародній арені.

У більш вузькому розумінні - актуальність роботи полягає насамперед у науковому висвітленні надзвичайно складного комплексу політичних і геостратегічних проблем, що виникли на Балканах, Близькому та Середньому Сході у другій половині XIX ст., і які у великій мірі впливали на вироблення світової політики великих держав - Росії, Великобританії, Німеччини, Австро-Угорщини, Франції, Італії.

Регіональні конфлікти і на сучасному етапі є надзвичайно гострими. Вони впливають як на розвиток окремих регіонів, так і на розвиток світу в цілому. Боротьба за сфери впливу на стратегічно важливі країни з порушеннями норм діючого міжнародного права відбувається і дотепер. Глибоке і всебічне вивчення проблем та історичних реалій досліджуваного періоду дає можливість краще зрозуміти гострі конфліктні ситуації сучасності на Балканах, Близькому і Середньому Сході - одних із найскладніших геополітичних регіонів світу.

До того ж дослідження окремих аспектів історії міжнародних відносин у XIX ст. є актуальним ще й тому, що Україна порівняно нещодавно почала формування власної зовнішньої політики. Визначення у цьому процесі вірних пріоритетів, розробка далекоглядного політичного курсу, який, з одного боку, якнайкраще відповідав би національним інтересам нашої країни, а з іншого - запобігав би виникненню конфліктних ситуацій, неможливе без наукового аналізу сучасних міжнародних відносин. Базою для такого аналізу, на наш "огляд, має стати пильне вивчення досвіду розв'язання подібних проблем у минулому.

Незважаючи на те, що в українській історіографії вивчення історії міжнародних відносин останнім часом набуло динамічного розвитку, історія російсько-британських відносин у 1885-1897 рр. вітчизняними дослідниками майже не розглядалася.

Таким чином, проблема, обрана для дослідження, є актуальною.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Магістерська робота виконана в рамках кафедральної теми «Актуальні проблеми викладання всесвітньої історії у ВНЗ та середній школі». Дослідження відображає також один з головних напрямків діяльності кафедри :торії України та всесвітньої історії і є пріоритетним напрямком науково-дослідної роботи Сумського державного педагогічного університету V. А.С. Макаренка.

Об'єктом дослідження є міжнародні відносини у другій половині XIX ст.

Предметом   дослідження  є  розвиток російсько-британських відносин 1885-1897 рр.

Хронологічні рамки роботи охоплюють період  1885-1897 рр.,  від Афганського  врегулювання   1885  р.  до  закінчення  Близькосхідної кризи 1894-1897 рр.).

Мета дослідження - на основі  аналізу джерельної бази, зокрема вдрукованих джерел (що включають пресу, мемуари державних і політичних діячів, урядові  та дипломатичні документи  тощо),  а також  враховуючи результати  вивчення  порушеної  проблеми  вітчизняними  та зарубіжними вченими, дослідити особливості еволюції російсько-британських відносин у період 1885-1897 рр.

Для досягнення даної мети були поставлені наступні завдання:

-   з'ясувати стан дослідження проблеми вітчизняними та зарубіжними істориками та ступінь її джерельного забезпечення;

-   розглянути становлення російсько-британських відносин;

-   охарактеризувати причини, хід і наслідки британо-російських протиріч 1885-1897 рр.;

-    проаналізувати вплив внутрішніх та зовнішніх факторів на політику Росії та Великобританії;

-    дослідити місце та роль російсько-британських відносин у системі міжнародних відносин у 1885-1897 рр.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що:

-    вперше в сучасній українській історіографії зроблена спроба дослідити еволюцію російсько-британських відносин 1885-1897 рр.;

-      здійснено аналіз позицій вітчизняних та зарубіжних істориків у висвітленні розвитку російсько-британських відносин у досліджуваний період;

-   розглянуто становлення російсько-британських відносин;

-   охарактеризовані причини, хід і наслідки британо-російських протиріч на Балканах, Близькому та Середньому Сході;

-   проаналізовано вплив внутрішніх та зовнішніх факторів на політику Санкт-Петербурга та Лондона;

-    досліджено місце та роль російсько-британських відносин у системі міжнародних відносин у 1885—1897 рр.

Теоретико-методологічною основою дослідження є діалектичні принципи наукового пізнання. Принцип історизму передбачає висвітлення минулого в його історичному контексті, з урахуванням тих змін, які відбувалися не тільки з предметом (об'єктом) дослідження, але й з усіма пов'язаними з ним процесами та явищами. Принцип багатофакторності передбачає вивчення всього комплексу факторів (суб'єктивних, внутрішніх та зовнішніх, геополітичних та регіональних, економічних, політичних та військових), які впливали на формування російсько-британських відносин.

Принцип всебічності спрямований на визначення зовнішніх та внутрішніх взаємозв'язків та взаємообумовленості явищ, що аналізуються.

Зазначені принципи реалізовувалися за допомогою використання загальнологічних методів аналізу та синтезу, дедукції та індукції, узагальнення, поєднання історичного та логічного аналізу; методів емпіричних досліджень – вивчення та аналізу документів (контент-аналіз), використання статистичних даних, а також історико-порівняльного та проблемно-хронологічного методів.

Практичне значення полягає в тому, що її положення і висновки, а також фактичний матеріал можуть бути використані дослідниками історії міжнародних відносин та дипломатії, при викладанні вузівських курсів та спецкурсів із нової історії, а також у практичній діяльності МЗС України.

Апробація результатів дослідження відбувалась через обговорення змісту магістерської роботи на засіданнях кафедри історії України та всесвітньої історії Сумського державного педагогічного університету ім. А.С. Макаренка, на Міжнародній науково-практичній конференції «Розвиток наукових досліджень 2008» (м. Полтава, 24-26 листопада 2008 р.), а також на щорічній студентській науково-практичній конференції, присвяченій Дню науки (СумДПУ ім. А.С. Макаренка, м. Суми, 29 квітня 2009 р.)

Публікація. Основні положення магістерського дослідження відображені в одній публікації.

Структура магістерської роботи відповідає поставленим меті та завданням дослідження. Вона складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, ( 104 стор., - основний текст) списку джерел та літератури ( 13 стор., 139 найменувань).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1

 

 

ХАРАКТЕРИСТИКА     ДЖЕРЕЛ    ТА    ІСТОРІОГРАФІЯ

ПРОБЛЕМИ

 

 

Джерельну базу роботи складають різноманітні за своїм характером документальні матеріали, які умовно можна поділити на чотири групи.

Основу документальної бази магістерської роботи складають офіційні публікації документів, які були видані в Росії та Великобританії у різні часи.

Враховуючи географію нашого дослідження, особливий інтерес представляють матеріали, які висвітлюють окремі аспекти дипломатичної боротьби великих держав на Балканському півострові, Близькому та Середньому Сході, а також розвиток національно-визвольного руху народів Османської імперії в останній третині XIX ст. та особливості зовнішньої політики провідних європейських кабінетів, які проявилися при розв'язанні Східного питання.

Чергове загострення російсько-британських відносин на Середньому Сході, пов'язане із врегулюванням Афганської проблеми 1885 р., висвітлюється в публікації документальних матеріалів «Афганське розмежування. Переговори між Росією та Великобританією. 1872-1885.», яка вийшла в Санкт-Петербурзі в 1886 р. У виданні містяться проекти договорів, годи, листи, телеграми і депеші вищих сановників МЗС Російської імперії, військових Азійського округу та офіційних представників Великобританії в ньому регіоні, які відображають перебіг переговорного процесу 70—80-х рр. [4].

Одним із перших офіційних видань Російської імперії було укладене під керівництвом Ф.Ф. Мартенса «Зібрання трактатів та конвенцій, укладених Росією з іноземними державами». Видання включає п'ятнадцять томів, які були опубліковані в останній треті XIX - на початку XX ст. Зібрання містить різні за . своїм характером документи: записки, складені у Міністерстві закордонних

справ Російської імперії, телеграми, листи, донесення та депеші російських дипломатичних представників із столиць провідних європейських країн, тексти поговорів, конвенцій та інших документів, присвячених зовнішній політиці Росії у XIX ст. [64: 65; 66].

У збірнику договорів під назвою «Авантюри російського царизму в Болгарії» за редакції ПЛІ. Павловича, який вийшов у 1935 р. вміщені раніше неопубліковані матеріали царських архівів, зокрема звіти та донесення на ім'я М.К. Гірса, телеграми й листи російського посла в Стамбулі О.І. Нелідова. опубліковані дані відображають методи провадження російської зовнішньої політики на Балканах у 80-90-х рр. XIX ст., а також вплив болгарських фінансових та промислово-торгівельиих кіл на керівництво князівства при підборі зовнішньополітичної орієнтації [ 1 ].

Велику кількість документальних відомостей, які характеризують розстановку сил, що склалася на міжнародній арені у період 1870-1918 рр., розміщено у збірці документів під редакцією В.М. Хвостова, яка вийшла у .940 р. 155]

Важливі   офіційні   договори,   конвенції,   трактати,   меморандуми,   як двосторонні, так і  підписані  шістьма великими державами, опубліковані радянськими істориками у «Збірнику договорів Росії з іншими державами. >56-191 7.» [100].

У збірнику договорів «Міжнародні відносини і зовнішня політика СРСР. ч" 1 — 1957 рр.» під упорядкуванням Л.А. Харламової вміщені дипломатичне нотування, телеграми, звіти та донесення представників провідних європейських кабінетів, а також конвенції, проекти і тексти договорів [67].

Багатий  фактичний  матеріал,  який  характеризує складне  внутрішнє . становище Османської імперії в зазначений  період,  включаючи детальні . нлчення про вірмено-турецькі та вірмено-курдські взаємовідносини, відомості про дипломатичну  боротьбу європейських держав за турецьку спадщину міститься у збірнику документів та матеріалів «Геноцид вірмен в Османській імперії» під редакцією М.Г. Нерсісяна [17|.

Відомості про соціально-економічне становище та суспільно-політичне життя Болгарії у період чергових загострень Близькосхідної кризи 1885— 1886 рр. та 1886-1888 рр., вміщені у збірці «Британські дипломатичні документи з болгарського національного питання» під редакцією В. Трайкова. Публікація включає листування, звіти, доповіді, донесення британських дипломатів та співробітників посольства Великобританії в Болгарському князівстві [8].

Другу групу джерел складають мемуари, щоденники, спогади та листування видатних державних та політичних діячів європейських країн. Вони дають можливість глибше проникнути в атмосферу досліджуваних подій, та передають колорит тієї епохи.

У 1906 р. вийшла друком праця «Сім років на Близькому Сході. "9-1886. Спогади політичні та особисті» дипломата й публіциста .С. Карцова, який з 1878 по 1886 рр. служив віце-консулом, консулом та дипломатичним агентом в Мосулі, Палестині та Сербії. Актуальність публікації лягає в тому, що вона включає детальні відомості, котрі відображають політичну ситуацію на Вал камському півострові та Близькому Сході у період загострень Східної проблеми 70—80-х рр. XIX ст. |48].

Цінним джерелом є спогади відомого державного діяча Російської імперії \1. Ламздорфа, вміщені в «Щоденнику В.М. Ламздорфа. (1886-1890)», під редакцією Ф.А. Ротштейна. їхня цінність у тім, що це - спогади досвідченого державного діяча, який добре орієнтувався у міжнародній ситуації в Європі. На

загострення Болгарського питання середини 80-х рр. XIX ст. М. Ламздорф обіймав посаду старшого радника МЗС Російської імперії, тому  у Щоденнику вміщено чимало фактичного матеріалу. Зокрема в ньому докладно описано розстановку сил на міжнародній арені у період від гтарської кризи 1885-1886 рр. до російсько-французького зближення ліку 90-х рр. XIX ст. [58].

Із закордонних джерел варто виділити «Факти та спогади за сорок років» Джоржа-Джона-Дугласа Аргайля, які несуть у собі  відбиття європейської історії другої половини XIX сі. У «Спогадах» докладно описані російсько-британські відносини у досліджуваний період, подається критичний аналіз :ності зовнішньополітичного курсу Британської імперії на Балканах та изькому Сході, вміщена характеристика дипломатичної діяльності провідних ногайських кабінетів під час розв'язання Східного питання [3].

Позицію великих держав під час близькосхідного врегулювання ранньої треті XIX ст. відображає «Листування Вільгельма II з Миколою II». Публікація містить докладну інформацію про міжнародні перепетії у період 94-1914 рр.. тому складає непересічний інтерес для дослідників історії міжнародних відносин [86].

До третьої групи джерел належать матеріали тогочасних періодичних лань. На шпальтах російської преси можна знайти статті про розвиток російсько-британських відносин, міжнародну політику провідних європейських країн на Балканах, Близькому та Середньому Сході, тексти офіційних документів або витяги з них, інтерв'ю відомих політичних діячів, кореспонденції з місця подій, листи редактору, що віддзеркалюють думку представників різних громадських та політичних кіл у зовнішньополітичних питаннях [7; 72; 73; 74; 79].

Окрему, четверту, групу опублікованих джерел складають історичні праці, автори яких були сучасниками подій, що досліджуються.

Наприкінці XIX ст. вийшла у світ праця французького професора А. Дебідура. Ця робота регулярно перевидається і залишається актуальною до цього часу [27; 28].

Також, наприкінці XIX - на початку XX ст. вийшло дванадцятитомне видання під редакцією французьких істориків Е. Лавісса і А. Рамбо під назвою стальна історія з IV століття до нашого часу», перші вісім томів якої були п; ;\ перекладені російською мовою. Останні томи були перекладені радянськими істориками і опубліковані восьмитомним виданням у 38-1939 рр. під назвою «Історія XIX століття». Найбільш цікавими, для н:ого дослідження, є сьомий і восьмий томи [38; 39].

Підсумовуючи аналіз опублікованих джерел, варто відзначити, що істина з них, головними чином британські та радянські офіційні публікації документів мають велику цінність для дослідників. Інші ж, в основному мемуари відомих державних діячів, є аналітичними, але часто мають тенденційний характер. Лише одночасне залучення опублікованих джерел дозволило всебічно розглянути еволюцію російсько-британських відносин.

Історіографія питання досить чисельна. її складають роботи, авторами сих були вчені, політики та журналісти різних країн.

Російська дореволюційна історична наука мала давні традиції у вивченні історії міжнародних відносин і особливу увагу приділяла дослідженню зовнішньої політики великих держав Європи у Східному питанні. Інтерес російської громадськості до проблеми Проток і національно-визвольному руху на Балканському півострові. Близькому та середньому Сході - все це визначило появу великої кількості досліджень з торії міжнародних відносин, пов'язаних зі Східним питанням.

У дослідницькій роботі вчені не були вільні від впливу суспільної . думки, боротьби ідейних течій другої половини XIX - початку XX ст. Теорії слов’янофілів і західників, суперечки про шляхи розвитку Росії, про її місце світовому історичному процесі і її історичній місії безпосередньо відображалися в зовнішньополітичних концепціях. Учені, які досліджували торію близькосхідної політики Росії, знаходилися під впливом поглядів "слов'янофілів, котрі бачили в акціях російського уряду на Балканах й у східному питанні насамперед природній обов'язок до братів-слов'ян. Багато робіт російських дореволюційних істориків створювалися в період, коли спільне питання було однією з найбільш гострих проблем [80; 105].

Серед дореволюційних російських істориків важливе місце у вивченні Російської політики в Східному питанні належить С.С. Татіщеву. Його книги написані на значному фактичному матеріалі із залученням джерел із приватних архівів й іноземної документації. С.С. Татіщев виправдовує місію    Санкт-Петербургу    на    Близькому    Сході,    прикриваючи    її міркуваннями про необхідність допомоги слов'янам. Його книги, написані після поразки Росії в Східній війні 1853-1856 рр., після невдач російської дипломатії на Берлінському конгресі 1878 р., у період ослаблення впливу місії на Балканах у 80-х рр. XIX ст., мали зовсім певну антианглійську . спрямованість. Критикуючи політику західноєвропейських держав, автор протиставляв їм  «безкорисливість»  російського  царя.  В  усіх  невдачах /нинішньої політики Санкт-Петербурзького уряду він звинувачував окремих історичних   особистостей,   і   в   першу   чергу   дипломатів-іноземців   на російській службі [ 107].

Наприкінці XIX - на початку XX ст., коли в правлячих колах Росії "вговорювалося   питання   щодо  доцільності   перегляду  статусу  Проток, явилися й нові історичні роботи. Професор Московського університету Жигарьов опублікував історико-юридичне дослідження про російську політику в Східному питанні.  Він справедливо вказував, що Російська імперія  не може залишатися осторонь  від вирішення  цієї міжнародної проблеми, з якою її пов'язують істотні матеріальні й моральні інтереси, /постеживши російську політику в Східному питанні в XVI—XIX ст., автор прийшов до висновку, що ні сам її напрямок, ні способи здійснення не сприяли вирішенню національних завдань країни. На думку С. Жигарьова, Росії варто було б домовитися з іншими державами про відкриття Проток для вільного торгівельного й військового судноплавства всіх націй. Також Жигарьов   спробував   наділити    протиріччя    в   Східному    питанні --релігійними формами й відокремлював близькосхідну політику Росії від інших напрямів політики держави [32; 33].

С. Горяінов у своїх працях подає характеристику міжнародних відносин і оцінку зовнішньої політики Російської імперії, а також визначає сце болгарських криз 80-х рр. XIX ст. в системі європейських зовнішньополітичних відносин [24; 25].

У цей час з'являються й комплексні дослідження з історії міжнародних відносин. На початку XX ст. виходить ґрунтовна праця К. Скальковського. У своєму дослідженні історик подає розгорнутий аналіз зовнішньополітичної діяльності Російської імперії на міжнародній арені в останній треті XIX ст. дослідник не лише описує відносини між провідними кабінетами в Європі, але подає докладний матеріал про боротьбу великих країн в Азії, Африці, Австралії [ 102].

Східна політика європейських держав у період боротьби за перерозподіл пер впливу не раз висвітлювалася в історичній літературі. У працях ^революційного історика II. Кареєва. вона викладається з використанням значного фактичного матеріалу із залученням джерел із приватних архівів та іноземної документації [46; 47].

Оригінальна концепція сутності Східного питання відображена у працях М.А. Циммермана, представника державницької школи істориків, дослідник ставить проблему прагнення Росії до оволодіння Чорноморськими протоками як наріжний камінь усієї балканської політики Санкт-Петербурзького кабінету у XIX ст. [І І6|.

У своїх роботах представники російської дореволюційної історіографії перебільшували вплив російського уряду на Балканському півострові, Близькому та Середньому Сході і практично не торкалися питань зовнішньої політики Великобританії, та британо-російських відносин. Стосовно характеристики Британської імперії, вони носять різко негативний характер, великим недоліком практично усіх робіт є їх фактично описовий характер без глибокого аналізу історичних фактів.

У радянській історіографії науковці трактували Східне питання як народну проблем) кінця XVIII - початку XX ст.. породжену внутрішнім розвитком Османської держави, колоніальною експансією європейських держав на територію Османської імперії, боротьбою за капіталістичний поділ її володінь, а з кіпця XVIII ст. - за перерозподіл світу па сфери впливу.

У радянській історіографії проблеми, що досліджується, можна виділити періоди.

Перший період (20-40 рр. XX ст.) характеризувався публікацією робіт, .о торкалися лише деяких аспектів російсько-британського протистояння на Балканах, Близькому та Середньому Сході.

Першим  радянським  істориком, який  спробував вирішити  проблему Східного   питання   і   розкрити   політичні   й   соціально-економічні   корені міжнародних протиріч в Османській імперії був М.М. Покровський. Його концепція протягом життя автора зазнала значних змін. Важливо підкреслити, що М.М. Покровський розглядав Східне питання як комплекс міжнародних толем,   які   торкалися   колоніальної   боротьби   європейських   держав   в Османській імперії. Дослідник вказував на постійне прагнення царського уряду 1 зайняття Босфору й Дарданелл, вважаючи це питання ключовим моментом всієї зовнішньої політики Російської імперії [91].

Докладну характеристику зовнішньополітичної діяльності європейських держав на міжнародній арені у другій половині XIX ст. виклав у своєму слідженні Г.А. Деборін. Особливу увагу автор приділяє періоду колоніальних захоплень 70-90-х рр.. а також новому загостренню міжнародних відносин останньої   треті   XIX   ст.   та   підписанню   російсько-французької   угоди 1-1894 рр. [29].

До циклу робіт із зовнішньої політики Росії у Східному питанні тісно примикає ряд досліджень, присвячених аналізу політики на Близькому Сході повідних європейських держав. Найбільш детально в радянській історіографії

вчена дипломатична діяльність Німеччини. Серед значного об'єму робіт, присвячених     цій     проблемі.     центральне     місце     належить     працям Єрусалимського, у яких розкрито сутність зовнішньої політики Берліну, плямованої на поглиблення суперечностей між Росією та Великобританією, з метою відволікти їх увагу від підготовки до боротьби за перерозподіл сфер

впливу [34; 35].

Значне місце у вивченні міжнародних відносин 80-90-х рр. XIX ст. нежить академіку Є.В. Тарле, у монографії якого, зокрема, досліджується вектор зовнішньополітичного курсу Британської імперії в останній треті XIX ст. Використавши величезний архівний і друкований матеріал, автор розв’язав складний клубок міжнародних протиріч, який склався в Європі й Малій л наприкінці XIX ст. Приводячи докази агресивності планів західних держав Близькому Сході, історик розглянув їхні економічні позиції в цьому регіоні, відзначаючи рішучу розбіжність інтересів, у першу чергу, Великобританії та Австро-Угорщини з політикою Росії [106].

Серед досліджень другого періоду (50-70-х рр. XX ст.) з'являються публікації в яких радянські історики використовують більш широке коло джерел при вивченні російсько-британських відносин.

Історія російсько-британських відносин знайшла відображення в лльних працях, присвячених історії Росії, її зовнішній політиці та кнародним відносинам. Видатні радянські вчені А.А Громико, І.Н. Земсков, В.А. Зорін, В.С. Семенов. С.Д. Сказкін, В.М. Хвостов у фундаментальній праці ;орія дипломатії» визначили сутність російсько-британських протиріч у Середній Азії та на Балтійському півострові, показали основні напрямки політики європейських держав у цих регіонах у XIX - на початку XX ст. [42;43]

 

Міжнародні відносини на Близькому Сході у 80-х рр. XIX ст. та їх вплив розстановку сил в Європі проаналізовані в монографіях С.Д. Сказкіна. Варто укреслити також, що у праці «Кінець союзу трьох імператорів» дослідник зінчує  розповсюджену   точку  зору  про   постійне   прагнення   Росії до захоплення Чорноморських проток, яка була детально обґрунтована в роботах М.М. Покровського [101].

У працях Н.С. Кіняпіної розглянуто російсько-турецькі відносини, зв'язки .ліської імперії з балканськими країнами та її роль у створенні незалежних лкав  на  Балканах.   Н.С.   Кіняпіна  на  основі  аналізу  внутрішнього та внутрішнього становища Російської імперії приходить до висновку, що у другій половині XIX ст. Санкт-Петербург намагався відновити свій вплив на Балканах, втрачений   після   Кримської  війни,  але   не  мав  чіткої  програми   розділу оманської держави [49; 50; 51].

Для післявоєнної радянської історіографії також характерна багатовекторність при дослідженні Болгарської кризи 80-х рр. XIX ст. та вірменського національного питання» 90-х рр. XIX ст. як невід'ємних патових Східного питання та ролі європейських держав при їх врегулюванні.

У роботах радянських істориків-міжиародників В.М. Хвостова та Ф.А. Ротштейна розкрито роль Росії в системі зовнішньополітичних відносин танньої четверті XIX ст. й місце проблеми близькосхідного врегулювання в її літиці.

В.М. Хвостов даючи характеристику проблемам історії зовнішньої літики Російської імперії та міжнародних відносин кінця XIX - початку X ст., особливу увагу приділяв питанню підписання російсько-французької військової угоди 1894 р. і її значенню для подальшої політики держав на Баллканах та Близькому Сході [111; 112).

У своїх працях Ф.А. Ротштейн розглядає зовнішню політику європейських країн на Балканах у другій половині XIX ст. і досліджує корені протиріч між Росією та Великобританією. Францією та Австро-Угорщиною

 

 

Проблемі дослідження британської завойовницької політики в Середній Азії й російсько-афганського розмежування 70—80-х рр. XIX ст. присвячена йога Ф.Х. Юлдашбаєвої [1 19].

Важливий матеріал для дослідників, які працюють над проблемою російсько-англійських відносин, зосереджений в праці К.Б. Віноградова. Автор пав докладний аналіз британської історіографії кінця XIX - першої новини XX ст. [13; 14].

Проблемам аналізу британської історіографії 60-70-х рр. присвячена також робота І.Д. Парфенова «Англія і розділ світу в останній треті XIX ст.»

 

 

Зовнішня політика Франції у Східному питанні в другій новині XIX ст. складає особливий інтерес.    Ця  проблематика вивчена достатньо повно. Вона, зокрема, знайшла своє відображення в загальних працях Манфреда [62; 63].

Ряд нових проблемних питань було поставлено у радянській історіографії третього періоду (80-початок 90-х рр. XX ст.).

В останнє десятиліття існування Радянського Союзу було видано ряд колективних праць, у яких був даний комплексний аналіз зовнішньої політики європейських країн на Балканському півострові. Значна увага приділялася висвітленню кризи Османської імперії, піднесенню визвольного руху пінських народів, а також ролі Російської імперії в процесі утворення незалежних держав та автономій на Балканах [53; 69; 71; 75; 76; 8 1; 85; 89].

У цей період також з'являються праці, присвячені висвітленню колоніальної політики Уайтхоллу в другій половині XIX ст. Зокрема, на початку 80-х рр. вийшли друком роботи І.Д. Парфенова «Колоніальна експансія Великобританії в останній треті XIX ст.: рушійні сили, форми та методи» та «Монополія та імперія: англійські привілейовані компанії й колоніальна експансія 80-90-х рр. XIX». Хоча це дослідження з колоніальної політики Великобританії в Африці та Азії, у роботах спеціально не розглядається народний аспект боротьби за розділ світу. Головна увага приділена аналізу соціально-економічних та політичних процесів у метрополії, причин та мотивів експансіонізму [83; 84|.

Серед робіт російських істориків 90-х рр. XX ст. - початку 2000-х рр. >л відзначити дослідження В.М. Віноградова, В.М. Хевроліної, Ніжинського, А.В. Ігнатьєва, О.Б. Широкорада, МЛО. Золотухіна, в яких розглянуто деякі усталені факти щодо місця Близькосхідної проблеми в зовнішній політиці Російської і Британської імперій.

У монографії МЛО. Золотухіна «Росія, західноєвропейські країни та лнська імперія в період міжнародних криз на Балканах (1885-1888)» налагоджується    близькосхідна    політика   держав,   їх    взаємовідносини   з Османською імперією після Берлінського конгресу 1878 р., котрий встановив політичну систем}' й економічні зв'язки  в Південно-Східній Європі.

Особлива увага приділена аналізу російсько-турецьких відносин на фоні консолідації націй на Балканах. Вперше комплексно розглянуто болгарську проблему, яка лежала в основі двох криз 80-х рр. XIX ст., котрі вплинули як на долю балканських держав, так і на політику європейських урядів [37].

На особливу увагу заслуговує колективна монографія «Історія зовнішньої політики Росії. Друга половина XIX ст.» під редакцією В.М. Хевроліної. Автори, залучивши новий архівний матеріал, розглядають зовнішню політику Росії як систему взаємозалежних дій і процесів, розкриваючи вплив економіки і внутрішньополітичної ситуації на зовнішню політику російського уряду [40].

Проблемі режиму Чорноморських проток присвячене колективне монографічне дослідження під редакцією Л.М. Нежинського й А.В. Ігнатьєва. Значення режиму обумовлюється геостратегічним положенням Росії, потребами торгівлі, та оборони її Чорноморських територій. Тому, автори розглядають цю проблему як складову Східного питання і вказують на її особливе місце у зовнішній політиці Росії [92].

У своєму дослідженні, розрахованому на широке коло читачів, О.Б. Широкорад викладає історію військового, економічного і політичного іспєктів конфлікту Британської та Російської імперій [118].

Колективна монографія «У пороховому погрібі Європи», яка вийшла в 2003 р. за редакції В.М. Віноградова, присвячена міжнародним відносинам на Балканах у 1878-1914 рр. Книга містить нариси із зовнішньої політики Болгарії, Сербії, Чорногорії, Румунії, Греції, процеса утворення Албанії. Поряд із цим, у прааці велика увага приділена балканській політиці Росії, проведенню Німеччиною та Австро-Угорщиною курсу «Дранг нах Остен», та питанню про статус Босфору і Дарданелл [16].

Сучасні історики Російської Федерації досліджують російсько-британські з:лносини останньої третини XIX ст. переважно у рамках концептуальних узагальнюючих робіт з історії зовнішньої політики Росії. На даний момент також збільшилася кількість біографічних досліджень [2; 9; 12; 41; 70; 90; 93;

::о].

Таким чином, аналізуючи російську історіографію з досліджуваної проблеми, слід зазначити, що питання, пов'язані з вивченням британо-російських протиріч на Балканському півострові та Близькому Сході розглянуті явно недостатньо.

Характеризуючи британську історіографію, присвячену дослідженню зовнішньої політики Великобританії та Росії можна стверджувати, що вона залічує значну кількість робіт.

У британській історіографії проблеми можна виділити чотири основних періоди. Перший охоплює проміжок часу від 70-х рр. XIX ст. до закінчення Першої світової війни, коли кожна з публікацій у тій чи іншій мірі віддзеркалювала лише офіційне ставлення британського уряду до відносин з Російською імперією, виправдовуючи концепцію зовнішньої політики Уайтхоллу.

Другий період тривав протягом 20-60-х рр. XX ст. Саме в цей час у британській історичній науці розпочалася боротьба прибічників різних напрямків, які почали дискусію про мотиви, принципи та методи зовнішньої політики Великобританії останньої треті XIX ст. У цей період широко перевидаються монографії та статті, які декларують «новий» підхід та перегляд традиційних концепцій.

Характерною рисою третього періоду (70-80 рр. XX ст.) було подальше продовження дискусії між представниками різних напрямків, а також використання ними при написанні своїх робіт не лише західних документальних джерел, але й документальних матеріалів із радянських архівів.

Із 90-х рр. XX ст. розпочався четвертий період, головною ознакою якого є заучення британськими істориками нових документальних матеріалів з російських архівів та перегляд ними деяких усталених фактів.

У британській історіографії досліджуваного питання можна відзначити три головних напрямки - консервативний (апологетичний), ліберальний та радикальний.

Представники консервативного напрямку не мають єдиного погляду на сутність і походження Східного питання. Повне невтручання у справи Османської імперії наприкінці XVIII - першій третині XIX ст., поступова зміна цієї політики у зв'язку з агресивністю російського уряду, послідовний захист інтересів Порти, боротьба за створення «справедливого» режиму Чорноморських проток - так зображується представниками цього напрямку зовнішньополітична лінія Великобританії на Близькому Сході.

Представники апологетичного напрямку (С. Бакстон, М. Берроуз, М. Тревельян) підтримують версію про «російську загрозу Індії», тезу про Великобританію - «захисницю» Османської імперії, про намагання Росії у XIX ст. захопити Стамбул і Чорноморські протоки, а також провести територіальний розподіл Оттоманської держави. В оцінці позиції Російської імперії всі прихильники консервативного напрямку виходять із того положення, що Санкт-Петербург протягом усього XIX ст. прагнув до розділу - спадщини хворої людини» - Османської імперії. Основа їхньої концепції - протиставлення «охоронної» й «миролюбної» політики Британської імперії на Близькому Сході загарбницькій політиці Росії. Крім того, британо-російські протиріччя розглядалися ними у контексті боротьби Заходу та Сходу, причини якої історики цього напрямку бачили у політичних, економічних та культурних розбіжностях між Росією та країнами Західної Європи.

Автори більшості книг, що видавалися в XIX ст. у Великобританії на теми про світову політику мали описовий характер, оскільки доступу в архіви історики не одержували. Мало хто замислювався над питанням про зв'язки зовнішньої й внутрішньої політики або над проблемами економічного суперництва між державами. Одним із небагатьох прикладів серйозного дослідження, у якому робилася спроба подивитися на політику під іншим кутом зору, можна вважати двотомний трактат С. Бакстона «Фінанси й політика :-89-1885» [122; 123].

У 1895 р. з'являється книга М. Берроуза «Історія зовнішньої політики Великобританії» - одна з перших спроб створення узагальнюючого нарису.

Автор не обмежується побіжним оглядом, а веде систематичний виклад історії зовнішньої політики XVIII - другої половини XIX ст., з докладним трактуванням «морських» сюжетів, однак, і в його роботі простежується тенденційність - притаманна консервативним історикам. Резюмуючи всі положення які раніше фігурували у політиків і публіцистів, він стверджував що в Європі Британська імперія незмінно захищала інтереси найслабших країн від загрози підпорядкування найсильнішим [124].

М. Тревельян у монографії «Британська історія XIX сторіччя. І "89-1901», погоджуючись із основними тезами апологетичного напрямку, водночас вказував на те, що східна політика Великобританії у вказаний період була не досить продуманою та виваженою. На думку дослідника, зовнішньополітичний курс Британської імперії був би більш ефективним, якби політичні кола країни енергійніше підтримували національно-визвольні прагнення народів Османської імперії, що сприяло б укріпленню позицій Лондона на Балканах та Близькому Сході [139].

Інший характер мають дослідження британських істориків ліберального напрямку (Р. Маует, Дж. Гуч, А. Уорд, Г. Темперлі, В. Пьюрір, У. Медлікотт, А. Тейлор, Дж. Клейтон, П. Хопкірк, Д. Лі вен). Трактуючи в цілому зовнішню політику Росії так само, як їхні консервативні колеги, ліберали не впадають, однак, у крайній суб'єктивізм, уникають грубої тенденційності, не заперечують економічних і політичних інтересів Уайтхоллу на Близькому Сході і його прагнення, відстояти ці інтереси будь-якими способами. Крім того, їхньою улюбленою темою є «реформаторська» діяльність Великобританії в Османській імперії. Вони намагаються довести, що лише завдяки Великобританії натхненниці внутрішніх перетворень - Оттоманська держава зберегла життєздатність.

20-30-ті рр. XX ст. були періодом нових потрясінь у сфері міжнародного життя, тому інтерес британської громадськості до історії зовнішньої політики ш ніяк не зменшився. У першу чергу читачів хвилювали питання, пов'язані з Першою світовою війною. Однак, і книги з історії дипломатії ХУІІІ-ХІХ ст.

користувалися великим попитом. Так, у 1922-1923 рр. за редакцією Дж. Гуча й А. Уорда вийшла у світ «Кембриджська історія британської зовнішньої політики» у трьох томах [136; 137; 138].

У роботі охоплений період із 80-х років XVIII століття до завершення Першої світової війни. Для свого часу тритомник представляв значне досягнення. Це була велика, ретельно виконана зведена робота, у якій враховувалися майже всі проблеми, порушені англійськими істориками попередніх поколінь в області вивчення зовнішньої політики Великобританії з кінця XVIII ст. Автори переглянули велику кількість «синіх книг», мемуари та біографії політиків і дипломатів, попрацювали в їхніх особистих архівах, в окремих випадках залучалися важливі іноземні джерела. Поряд із тим, автори кембриджського тритомника захопилися розповіддю про дипломатичні демарші й переговори, залишивши в тіні багато важливих питань планування зовнішньополітичної лінії, експансіоністських цілей промисловців, фінансистів : колоніальних угруповань.

У 1923 р. вийшла книга Р. Мауета «Історія європейської дипломатії 1815-1914 рр.». У 1927 р. дослідник продовжив виклад історії міжнародних відносин до 1925 р. Ця праця мала науково-популярний і узагальнюючий характер із залученням незначної джерельної бази [130].

Одним із перших в історичній науці з позицій радикалізму в 30-х рр. XX ст. виступив Р. Сетон-Уотсон. В 1937 р. з'явилася його фундаментальна праця «Британія в Європі. 1789-1919». У якій мова йшла про огляд британської політики стосовно своїх суперників на материку - Франції та Росії. Робота з такими широкими хронологічними рамками не могла бути заснована на великій кількості архівних матеріалів, однак, опубліковані документи, парламентські звіти, мемуари й монографії склали досить солідну її основу. Р. Сетон-Уотсон, аа відміну від багатьох ліберальних істориків, визнавав, що союзи й угоди, на їх і йшов британський істеблішмент, не мали нічого спільного з якими-небудь ідейними й моральними міркуваннями. Вчений наголошував на тому факті, що політика Великобританії на Сході мала колоніальний характер і була помилковою [134].

Прибічники радикального напрямку стверджували, що Лондон повинен був підтримати національно-визвольну боротьбу балканських народів, а не перешкоджати розпаду Оттоманської держави. Радикальні британські історики також відзначали, що політика Росії не загрожувала геополітичним інтересам Великобританії.

Ліберальний напрямок у британській історіографії 30-х рр. XX ст. представлений у роботах Г. Темперлі. Дослідник відзначав, що східна політика Уайтхоллу була взаємовигідною як для британського істеблішменту, так і для Стамбулу. Г. Темперлі вважав, що з одного боку захищаючи в Османській імперії власні інтереси, Великобританія - з іншого, дбала також про національні інтереси Порти, чим сприяла її прогресивному розвитку [135].

Інший представник ліберальної школи В. Пьюрір у праці «Міжнародна економіка і дипломатія на Близькому Сході» головною причиною конфлікту між Санкт-Петербургом та Лондоном вважає не балканські справи, а боротьбу Російської імперії за проникнення до Індії, наголошуючи, що саме цей момент і став визначальним фактором усього східного вектору політики Великобританії. Досліджуючи динаміку російсько-британських протиріч на Близькому Сході, вчений аналізує політичні та економічні чинники цього процесу [133].

Болгарська криза 80-х рр. XIX ст. як складова Східного питання також знайшла своє відображення в роботах британських авторів. Так, У. Медлікотт у гоботі «Держави та об'єднання двох Болгарій, 1885» аналізує причини зміни позиції Лондона стосовно об'єднання Болгарського князівства в період від Берлінського трактату 1878 р. до Румелійського перевороту 1885 р. Втративши сзіії виключний вплив в Османській імперії, Уайтхолл, врахувуючи вигідне геостратегічне розташування та використавши економічну залежність болгарських фінансово-промислових кіл від британського капіталу, з 80-х рр. XIX ст. починає вважати форпостом своєї політики на Балканах цю південно­слов'янську країну [129].

Одним з найвпливовіших представників ліберального напрямку був А.Дж.П. Тейлор. Його світогляд як історика сформувався в 30-х рр. XX ст., під впливом роботи у книгосховищах й архівах країн Центральної Європи. Вже перші книги А.Дж.П. Тейлора свідчили про ерудицію автора, прагнення оригінально трактувати здавалося б уже вирішені питання. Такою, наприклад, є його робота «Габсбурзька монархія 1809-1918» видана в 1941 р. У цій праці найбільша увага приділялася політичним подіям і відносинам Австрії й Австро-Угорщини із сусідніми державами [109].

У монографії А.Дж.П. Тейлора «Боротьба за панування в Європі 1848-1918 рр.» досліджується зовнішня політика великих держав другої половини XIX - початку XX ст. з використанням документів з архівів Лондона, Парижа, Відня, а також мемуарної літератури, свідчень сучасників подій та інших джерел. Автор пояснював хід подій на міжнародній арені теорією збереження «рівноваги сил» у Європі [108].

У 1958 р. зявляється третій том «Кембріджської історії Британської імперії», яки був першою серйозною спробою створити багатопланову працю узагальнюючого характеру. Робота охопила період 1870-1914 рр. Стаття про період 1880-1895 рр. написана Р. Робінсоном. Зберігаючи вірність традиційним ліберальним концепціям, автор вносить нові тенденції у висвітлення деяких проблем імперії. Зокрема, експансіоністська політика Великобританії останньої третини XIX ст. представляється як випадкова, оборонна та альтруїстична, позбавлена економічних стимулів і продуманого плану дій [125].

Серед досліджень 60-х рр. варто відзначити роботу Е. Ротштейна «Зовнішня політика Англії та її критики 1830-1950». У монографії автор висвітлює маловивчену діяльність англійської радикальної інтелігенції, яка була спрямована проти колоніальної політики британського істеблішменту у період, який нас цікавить. Дослідник детально характеризує колоніальну політику Великобританії, аналізує принципи, форми та методи її проведення [132].

Важливе значення при розгляді політики Санкт-Петербургу та Уайтхоллу в Східному питанні мають роботи ще одного представника радикального напрямку британської історичної науки М.С. Андерсона. У роботах дослідника досить докладно показане протистояння Росії й Великобританії на Балканах, Близькому та Середньому Сході. Варто також відзначити, що в монографіях «Східне питання. 1774-1923» і «Великі держави та Близький Схід. 1774-1923» М.С. Андерсон, на основі широкого використання праць радянських істориків О.І. Дружиніної, О.М. Зайончковського, Н.С. Кіняпіної, О.В. Фадєєва, а також залучення російських архівних матеріалів, приходить до висновку, що Східна політика Лондонського кабінету була спрямованою не на безкорисне відстоювання національних інтересів Османської імперії, а носила виключно колоніальний характер [120; 121].

Наголошуючи, на тому, що Російська імперія була головним супротивником Великобританії на Сході у 1815-1907 рр., ліберальний дослідник Дж. Клейтон продовжує розвивати ідею про «оборонну» й -«миролюбну» політику британського істеблішменту в Близькосхідно-Балканському регіоні. Водночас автор велике значення приділяє економічним факторам, які лежали в основі протистояння провідних європейських урядів на Балканах та Близькому Сході [126].

У роботах П. Хопкірка досить докладно показана дипломатична боротьба Російської та Британської імперії в Азії в контексті «Великої гри». Але при цьому Росія постійно звинувачується у віроломстві й підступництві, а дії британських політиків і військових виправдовуються дотриманням національних інтересів і захистом азіатських народів від російської агресії ;і15].

Серед досліджень сучасного періоду варто відмітити працю Д. Лівена  «Російська імперія та її вороги з XVI ст. і до наших днів». У роботі автор аналізує історію зовнішньої політики Росії з точки зору протистояння Росії з Великобританією та Габзбурзькою монархією. Дослідник вказує, що незважаючи на гостроту російсько-австрійських протиріч, Лондон все ж залишався головним противником та конкурентом Санкт-Петербургу на Балканському півострові [131].

Отже, аналізуючи британську історіографію необхідно відзначити головне: всі її представники, які розглядали процес розвитку зовнішньої політики Великобританії та Росії, намагалися перебільшити роль Лондонського кабінету у відновленні миру в Південно-Східній Європі та на Близькому Сході. До того ж, незважаючи на зростаючий інтерес до вказаної проблеми, практично немає досліджень, які б докладно розглядали балкансько-близькосхідну політику держав у період після Берлінського конгресу 1878 р.

У вітчизняній історіографії, останнім часом, приділяється багато уваги дослідженню історії міжнародних відносин. Зокрема, з'явилася значна кількість робіт присвячених зовнішній політиці європейських держав під час загострень Східного питання на Балканах та Близькому Сході у XIX ст.

У 1999 р. вийшла праця В.Л. Самчук «Болгарське питання у політиці Союзу трьох імператорів (від Берлінського конгресу 1878 р. до вирішення династичного питання 1888 р.)». У цій роботі на основі широкого кола історичних джерел, у першу чергу архівних матеріалів і публікацій документів, досліджень вітчизняних та зарубіжних істориків, мемуарної літератури, періодичної преси досліджено місце та роль болгарського питання - стрижневої проблеми на Балканах 80-х рр. XIX ст., у політиці Німеччини, Росії та Австро-Угорщини й Великобританії та проаналізовано роль великих держав у розв'язанні цього міжнародного конфлікту [98].

Всебічному аналізу кризових явищ останньої треті XIX ст. в Османській імперії, які були пов'язані із вирішенням національної проблеми, народів включених до складу Порти, присвячене дослідження В.Л. Самчук «Південно­слов'янські країни у політиці європейських держав періоду балканських криз 80-х рр. XIX ст.». Оскільки на той час Російська імперія перебувала у центрі балканських подій, то особлива увага акцентується саме на аналізі російського зовнішньополітичного курсу в цьому регіоні.  Крім того, висвітлюється роль балканських криз 80-х рр. XIX ст. у визначенні позицій провідних європейських кабінетів відносно Східного питання та виробленні основ міжнародної політики [99].

У працях представників Луганської школи сходознавства особливий акцент робиться на дослідженні східного вектору зовнішньополітичного курсу Великобританії у другій половині XIX - на початку XX ст. Зокрема, детально висвітлюються аспекти колоніальної політики Сент-Джемського кабінету в різних частинах світу та особливості міжнародної дипломатії, пов'язані з цим процесом [26; 97].

К.А. Русаков у дисертаційній роботі «Проблема Чорноморських проток у зовнішній політиці Великобританії 1892-1920 рр.» розглядає питання про статус Босфору та Дарданелл у політиці великих держав у контексті вирішення Близькосхідної кризи 90-х років XIX ст. [96].

Серед досліджень, присвячених вивченню дипломатичної боротьби Російської імперії та Великобританії на Близькому Сході варто відмітити роботу В.В. Вербовського «Західна Вірменія в зовнішній політиці Великої Британії, 1914-1923 рр.» Розкриваючи причини російсько-британського протистояння на Близькому Сході, автор наголошує на важливості «вірменського» вектора близькосхідної політики Уайтхолла та доводить принципове геостратегічне значення Західної Вірменії для Лондонського кабінету як ключового пункту до монопольного панування в Малій Азії [11].

Поміж сучасних досліджень з історії міжнародних відносин періоду нового часу слід відзначити також публікації А.В. Гончаренка. У своїх роботах дослідник дає комплексний аналіз зовнішньополітичного курсу Великобританії та Російської імперії на Балканах в останній треті XIX ст. Варто підкреслити, їло в публікаціях автора особлива увага акцентується на періоді Східної кризи '.875-1878 рр., наслідки якої лягли в основу чергових загострень Східного питання 80-90-х рр. XIX ст. та мали надзвичайно важливий вплив на вироблення подальшого зовнішньополітичного курсу провідних європейських кабінетів у вказаному регіоні [18; 19; 20; 21; 22; 23].

Таким чином, історіографічний огляд літератури дозволяє зробити висновок про те, що як вітчизняними, так і закордонними авторами протягом кінця XIX - початку XXI ст. висвітлене досить широке коло питань, пов'язаних із розвитком російсько-британських зовнішньополітичних відносин у досліджуваний період. Але практично немає робіт, які б узагальнювали всі аспекти, порушеної проблеми. Крім того, для значної частини як радянських, так і закордонних дослідників на різних етапах була характерна ідеологізація тих або інших аспектів досліджуваного питання, тому їхні оцінки вимагають перегляду.

 

 

РОЗДІЛ 2

 

 

СТАНОВЛЕННЯ РОСІЙСЬКО-БРИТАНСЬКИХ

ВІДНОСИН У 1553-1885 рр.

 

 

Історія російсько-британських відносин нараховує уже декілька століть: у 2009 р. виповнилося 456 років із часу встановлення дипломатичних відносин між Російською імперією та Великобританією.

24 серпня 1553 р. корабель британського торгівельного товариства, заснованого у Лондоні під назвою «Торгівельна компанія шукачів країн, земель, островів, держав і володінь, ще невідомих і досі не відвіданих морськими шляхами» під командуванням Р. Ченслера у пошуках нового шляху до Індії пристав до гирла Північної Двіни. На запрошення російського царя Івана IV Р. Ченслер прибув до Москви, де, виконуючи обов'язки посланця англійського короля Едуарда VI, передав російському монарху документ, від 14 лютого 1553 р., який був адресований усім можновладцям, «правлячим у північних і східних країнах, які знаходилися по іншу сторону Льодовикового океану, рівно як і правителям Східної Індії». Суть послання зводилася до обгрунтування необхідності встановлення дружніх відносин між країнами, а також у сприянні міжнародній торгівлі. У результаті цього візиту Р. Ченслер отримав від Івана IV привілей на торгівлю його компанії на території Росії [80, 27-31].

Після повернення до Лондона, привелеї вказаного товариства були значно розширені, а Р. Ченслера знову направили до Росії з офіційними листами від королеви Марії і короля Філіпа із пропозицією про встановлення торгівельних стосунків між країнами. Невдовзі російським посланцем у Лондоні О.Г. Нєпєя був дисконтований перший торгівельний договір між державами. А в 1555 р. у Лондоні була створена «Мозсо\у Сотрапу», яка отримала від парламенту монопольне право на торгівлю з Росією [78,

Тривалий час відносини між країнами зводилися в основному до торгівельних зносин. Але починаючи з 1567 р. Іван Грозний зробив кілька пропозицій англійській королеві щодо підписання оборонного та наступального договорів. Проте, Лондон не бажав сваритися зі Священною Римською Імперією, Польшею, та Швецією, які перебували у ворожих стосунках із Росією. Тому на Даунінг стріт під різними приводами відмовлялись від підписання такого договору, й намагалися зосередити увагу виключно на торгівлі [10, 67].

Невирішеність політичної ситуації негативним чином відбивалася на торгівельних зв'язках між країнами. Становище покращилося лише після того, як на прохання Івана Грозного Англія у 1581 р. відправила до Російської імперії 13 кораблів із порохом та бойовими знаряддями. Врахувавши цей факт, російський можновладець акредитував свого посланця в Лондоні Ф. Пісемського. У свою чергу Форін оффіс надав аналогічні повноваження посланцю в Москві Дж. Боуесу [80, 32-41].

Протягом усього XVII ст. торгівельні зв'язки між Росією і Великобританією розвивалися досить динамічно, а тому Англія майже безперервно тримала у Москві свого резидента, який захищав інтереси британських купців. Разом з тим, уже з 20-х рр. XVII ст. частішають скарги російських торгових людей на їхнє розорення від безмитної англійської торгівлі, яка набула значних розмірів.

У 1649 р., зважаючи на постійні скарги московських купців та скориставшись вдалим приводом - стратою короля Карла І, російський уряд скасував усі привілеї, якими користувалися англійські торговці в Росії. 1 червня 1649 р. був виданий указ «Про вислання англійських купців з Росії і приїзд їх лише до Архангельська, за їхні значні несправедливі і шкідливі для торгівлі російської вчинки, особливо за вчинене в Англії вбивство короля Карла І» [78,  9-10].   Із того часу купці «Московської компанії» були


 

позбавлені своїх виключних привілеїв, відновлення яких стало предметом постійних клопотань англійського уряду [5, 114-115].

Російсько-британські відносини значно пожвавилися у XVIII ст., початок якого ознаменувався для Росії її участю у Північній війні (1700-1721 рр.). Вони розвивалися у тісній взаємозалежності із загальною міжнародною ситуацією в Європі, яка на початку XVIII ст. виявилась досить сприятливою для боротьби Російської імперії за повернення земель на Балтійському узбережжі, захоплених шведами в XVII ст. У цей час провідні західноєвропейські держави, у тому числі й Великобританія, були зайняті підготовкою до війни за іспанську спадщину (1701-1714 рр.) і та обставина, що Швеція, котра могла стати союзницею Франції, була зв'язана війною на сході Європи була для Лондонського кабінету надзвичайно зручною. Тому англійський уряд у 1704-1708 рр. категорично відмовлявся взяти на себе посередництво у примиренні Російської імперії та Швеції, про що наполегливо порушував питання Петро І [ 5, 130].

Полтавська перемога 1709 р. разом із корінним переломом у співвідношенні сил між Росією і Швецією, внесла такі ж кардинальні зміни і у російсько-британські відносини. Саме після Полтавської битви і закінчення війни за іспанську спадщину відбулося різке посилення антиросійських настроїв серед англійських правлячих кіл, які виступили під лозунгом збереження рівноваги сил на Балтійському морі [80, 59-62].

Наступна фаза дипломатичної боротьби між Російською та Британською імперіями припадає на 1716-1720 рр., коли англійський уряд намагався створити антиросійський блок європейських держав й Порти.

Намагаючись нав'язати Росії своє посередництво при підписанні російсько-шведського миру Великобританія поряд із дипломатичними важелями використовувала і військові засоби тиску: британський флот тричі (у 1719, 1720, 1721 рр.) заходив у Балтійське море [78,271].

10   січня 1720 р. у Стокгольмі між Англією і Швецією був укладений
договір, за яким Георг І отримав Бремен і Ферден і зобовязувався допомагати
Швеції у її боротьбі проти Росії [ 5, 133].

У відповідь на загрозу прямого виступу Великобританії на чолі антиросійської коаліції Петро І уклав договір з Францією, зав'язав відносини з ворожою Великобританії Іспанією та розпочав переговори з Карлом XII на Аландських островах. Чутки про підписання російсько-франко-іспанського союзу, спрямованого проти Англії, змусили Лондонський уряд зайняти більш стриману позицію щодо Росії.

На момент завершення Північної війни дипломатичні відносини між Росією та Великобританією було розірвано. Спроби британського уряду поновити дипломатичні стосунки в останні роки правління Петра І успіху не мали. Вони були відновлені лише у 1730 р. за часів правління Анни Іоанівни. 2 грудня 1734 р. у Санкт-Петербурзі був укладений англо-російський трактат про дружбу, спільну комерцію та навігацію [80, 72-73].

У 40-х рр. XVIII ст. спостерігалося певне зближення між двома урядами. Його причиною було загострення британо-французьких відносин. У війні за австрійську спадщину (1740-1748 рр.), яка йшла між Австрією й Великобританією, з одного боку, і Францією та Прусією - з іншого, Росія підтримала британо-австрійський блок.

З квітня 1741 р. у Санкт-Петербурзі був підписаний англо-російський оборонний та наступальний союз. За цим договором держави домовились допомагати одне одному всіма наявними сухопутними та морськими силами проти ворога тієї або іншої країни чи спільного супротивника. Проте, через смерть Анна Іоанівни цей договір не набув юридичного оформлення.

11   грудня 1741 р. у Москві був підписаний і скріплений печатками
короля Георга та імператриці Єлизавети новий англо-російський договір. Від
попередньої угоди він відрізнявся лише 15 статтею, за якою сторони
домовилися, що умови договору не розповсюджуються на випадок війни між
Росією й Портою, та іншими східними народами, а також на воєнні кампанії

Британії, спрямовані на захист її колоній в Америці, та поза межами Європи [5, 143-145].

27 листопада 1747 р. Великобританія та Голландія з одного боку і Росія з іншого, підписали «субсидну конвенцію», яка зобов'язувала уряд останньої за грошову субсидію розміром у 300 тис. фунтів стерлінгів щорічно виставляти 35-тисячний армійський корпус в Лівонії і 50 військових галер з 12-ма тис. чол. в одному з портів Балтійського моря для захисту ганноверських володінь Британського королівського дому [42, 354; 80, 82].

У 1755 р. російський канцлер Бестужев-Рюмін і британський посол Уільямс підписали нову «субсидну конвенцію». Відповідно до неї Росія зобов'язувалася за 500 тис. фунтів одноразової і 100 тис. фунтів щорічної субсидії виставити проти ворогів Великобританії на континенті 55-тисячну армію. При підписанні цієї конвенції російський дипломат виходив із розрахунку, що вона буде спрямована лише проти Прусії [5, 150-151].

Однак, у 1756 р. політична ситуація в Європі різко змінилася, у зв'язку з чим значно погіршилися російсько-британські відносини. Семирічна війна (1756-1763 рр.) між Великобританією і Францією, спонукала британський уряд укласти Уайтхольський договір із Пруссією, щоб гарантувати собі допомогу з боку останньої. Сент-Джеймський двір розраховував, що Росія, пов'язана з ним «субсидною конвенцією», приєднається до цього договору. Проте побоюючись надмірного посилення Прусії, російський уряд підтримав австро-французький союз. Але, незважаючи на те, що «субсидна конвенція» 1755 р. не була реалізована, дипломатичні відносини між країнами не постраждали, оскільки обидві сторони були зацікавлені у збереженні торгівельних зв'язків.

Із приходом до влади Петра III зовнішньополітичний курс Російської імперії різко змінився: з Пруссією було підписано не лише мир, а й союз. На період правління Петра III російсько-британські відносини нормалізувалися.

Проте, в ході війни американських колоній за незалежність (1775-1783 рр.) британо-російські відносини загострилися у зв'язку з тим, що

28 лютого 1780 р. Санкт-Петербург виступив з декларацією про морський збройний нейтралітет [80, 104-108].

Принципи збройного нейтралітету викликали жорстку критику з боку Великобританії, проти якої вони були спрямовані. У своїх виступах представники обох палат парламенту наполягали на визнанні цієї декларації найбільш ворожим актом Російської імперії проти Англії [80, 109-1 10].

Ще більшої шкоди зазнали російсько-британські відносини у період Східної кризи 1791 р., коли обидві держави були за крок від війни. Великобританія провокувала Османську імперію до воєнної кампанії проти Росії. Після підписання Ясського миру 1791 р. Лондон був готовий навіть до оголошення війни Російській імперії. Однак, російська дипломатія, спираючись на зацікавленість торгово-промислових кіл Великобританії у збереженні миру та заручившись підтримкою лідера британської опозиції Фокса, змогла відвернути загрозу розриву дипломатичних відносин [51, 98-103].

Початок Великої французької революції 1789-1794 рр. порушив європейську рівновагу. Боротьба з Францією постала у центрі всіх міжнародних подій і змогла на певний час зблизити Лондонський та Санкт-Петербурзький двори.

На початку 1793 р. обидві країни приєдналися до І антифранцузької коаліції, а у грудні 1798 р. - стали головними організаторами II коаліції. 18 грудня 1798 р. Павло І підписав союзний договір з Георгом III, за яким Росія зобовязувалася виставити 45-тисячну армію, котру Англія зі свого боку мала фінансово забезпечити. Російський і британський морські флоти також діяли злагоджено [80, 1 17-1 30]. Проте, порозуміння тривало лише протягом одного року, бо основні протиріччя між союзниками залишилися невирішеними. У зересні 1800 р. Великобританія захопила о. Мальту, після чого Павло І розірвав союзні і дипломатичні відносини з Лондоном [5, 154-155].

Таке напруження між країнами немунуче привело б до війни, тому першим зовнішньополітичним актом Олександра І стало відновлення відносин з

Великобританією [41, 3 5]. 5 червня 1801 р. була підписана російсько-британська морська конвенція, яка носила компромісний характер: Росія відмовлялася від боротьби за право нейтральних держав вести торгівлю з воюючими, не рахуючись з блокадою узбережжя, а Британія, у свою чергу, відмовлялася від намірів залучити Росію до боротьби з Францією [80, 136-137].

30 березня 1805 р. у Санкт-Петербурзі Олександр І підписав новий союзний договір з Англією та Австрією проти Наполеонівської імперії. Проте, розгром російської армії під Фрідландом і підписання Тильзитського миру 1807 р. між Росією і Францією, який передбачав спільні дії двох держав проти будь-якої ворожої їм третьої європейської держави і приєднання Російської імперії до континентальної блокади, призвели до розриву російсько-британських відносин і війни між недавніми союзниками та традиційними торговими партнерами, яка проявилася у зіткненнях на морі, котрі, однак, не доходили до кровопролитних боїв [80, 148-150].

Але вже у вересні 1811 р. Великобританія, яка опинилася у стані майже повної міжнародної ізоляції, за посередництва іспанського посла Ф. Зеа Бермудеса звернулася до Олександра І з пропозицією «відновити колишні дружні відносини» і об'єднатися для спільної боротьби з Наполеоном [30, 289]. 6 липня 1812 р. у шведському місті Оребро було підписано британо-російський договір про мир і дружбу. Союз двох держав поклав початок утворенню нової шостої антифранцузької коаліції [41, 84].

Після розгрому Наполеона 1815 р. і встановлення Віденської системи міжнародних відносин провідна роль у вирішенні більшості •європейських питань належала Лондону та Санкт-Петербургу. Але інтереси лержав-переможиць були дуже суперечливими. Російська імперія протистояла встановленню британської панівної ролі на континенті. Англійську дипломатію зі свого боку турбувало укріплення позицій Росії в Європі [41, 157].

Особливо загострилося британо-російське суперництво під час Східної кризи 20-х рр. XIX ст., коли між Великобританією та Росією розгорілася боротьба за лідерство у врегулюванні греко-турецького конфлікту. Події на Балканах непокоїли Лондонський кабінет, оскільки загрожували політиці збереження статус-кво в Османській імперії і відбувалися у небезпечному сусідстві з Іонічними островами, де вже давно визрівало невдоволення британськими колоніальними методами управління. Головне завдання британської дипломатії полягало у тому, щоб будь-якими засобами відвернути російсько-турецьку війну і перехопити у Росії ініціативу у врегулюванні конфлікту на Балканах. Російський уряд, у свою чергу, намагався взяти під свій політичний контроль цей стратегічно важливий регіон Європи [69, 283].

23 березня 1826 р. у Санкт-Петербурзі було підписано британо-російський протокол із грецького питання. У ньому знайшли відображення інтереси кожної сторони: Росія погоджувалася на британське посередництво у греко-турецьких переговорах, а пункт 3 документу дозволяв здійснити «спільний чи односторонній» вплив на Оттоманську державу у випадку відмови султана від посередництва [2, 325].

У 1832 р. відбулося чергове загострення Східного питання. Васал султана, паша Єгипту Мухамед Алі залишився незадоволений винагородою, яку отримав за участь у придушенні грецької революції 1825-1827 р., тому він повстав проти свого сюзерена та пішов на нього війною, вимагаючи передачі йому в спадкове володіння Сирії [24, 23-37].

Після розгрому турецької армії 21 грудня 1832 р. у битві під Конією, султан Махмуд звернувся по допомогу до західних держав. Але французька дипломатія, яка давно облюбувала Єгипет і Сирію як майбутню сферу свого впливу, відмовилася йому допомогти. Г. Пальмерстон запропонував султану зачекати австрійської допомоги: він розраховував не доводити Стамбул до необхідності звернутися до Миколи І.

У цій ситуації у відповідь на офіційне прохання турецького султана від З лютого 1833 р. про допомогу, 20 лютого 1833 р. російський флот з'явився в

Босфорі. 2 квітня у Босфорі, з'явилася нова російська ескадра, а через кілька днів - і третя. На берег було висаджено близько 14 тис. російських солдатів [27, 254].

Французький й англійський уряди були надзичайно занепокоєні цим фактом. Тому вони відправили ескадри до берегів Єгипту й домоглися встановлення миру між султаном і Мухамедом Алі. Однак і для Порти й для Європи було ясно, що Ібрагім був зупинений не маневром британських і французьких судів, а російською армією, яка стояла на малоазійському березі Босфору.

8 липня 1833 р. у містечку Ункяр-Іскелесі між російськими й турецькими уповноваженими був укладений договір за яким Російська й Османська імперії зобов'язувалися консультуватися «відносно всіх речей, які мають відношення до їхнього спільного спокою й безпеки», і допомагати один одному у випадку нападу третьої держави. Імператор всеросійський зобов'язувався на прохання султана допомагати йому військовими й військово-морськими силами. В особливій секретній статті вказувалося, що в обмін за цю послугу Порта повинна закривати Дарданелли для іноземних військових кораблів на вимогу російського уряду, що забезпечувало безпеку Росії в Чорному морі. Ункяр-Іскелесійський договір став однією з причин загострення англо-російських протиріч [116,67-68].

У жовтні 1833 р. Великобританія та Франція направили до Санкт-Петербурга різкий протест, у якому підкреслювалося, що у випадку збройного втручання Росії у внутрішні справи Оттоманської імперії дві держави будуть зважати себе вправі діяти так, ніби згаданого трактату не існувало [41, 307].

Із метою закріпити зближення зі Стамбулом, яке було започатковане підписанням британо-турецької торговельної конвенції, Г. Пальмерстон чаправив до устя Дарданелл ескадру з 11 судів, де відбулися їхні спільні «аневри з османським флотом. Одночасно у вересні-жовтні 1838 р. Чорноморський флот крейсував у берегів Малої Азії. Ці навчання стали ізідченням відходу Високої Порти від орієнтації на Російську імперію.

У листопаді 1838 р. султан відправив Решид пашу в Лондон із пропозицією про наступальний союз. Але британський прем'єр-міністр небажав вплутуватися у війну заради престижу падишаха. Лише в березні 1839 р. він сповістив посланця про принципову згоду кабінету допомогти флотом у випадку непокори Мухамеда Алі. Про повернення Сирії султанові не згадувалося. Після цього султан зробив ще одну спробу укласти наступальний альянс із Російською імперією. Але, Микола І не збирався допомагати Махмуду зміцнювати його владу в Азії.

21 квітня 1839 р. турецькі війська переправилися через Євфрат і розпочали воєнні дії проти Єгипту. Але, 1 липня помер султан Махмуд. Щоб умилостивити Мухамеда Алі, 16-літній султан Абдул Меджид нагородив пашу високим орденом і погодився залишити Єгипет йому в спадкове володіння. Мухамед Алі зажадав додатково Сирію, Кілікію, Південно-Східну Анатолію, о. Кріт й Аравію [27, 270]. Але у цей конфлікт втрутилася Європа. 27 липня 1839 р. Порта одержала колективну ноту з повідомленням, про те, що між п'ятьма державами досягнуто згоди по Східному питанню. Цей демарш означав пряме втручання у внутрішні справи Оттоманської держави, але у Стамбулі він був сприйнятий позитивно [30, 305-308].

Для російського уряду стало зрозумілим те, що між Великобританією і Францією існують суттєві розбіжності щодо вирішення конфлікту між Портою та єгипетським пашою. Окреслилися дві можливі моделі врегулювання: французька - мирним шляхом і з щедрою винагородою для Мухамеда Алі; британська - виселення єгипетського паші в його колишні володіння, не зупиняючись перед застосуванням сили.

Утративши колишні переваги, Санкт-Петербург перейшов у Східному питанні до оборони, намагаючись зупинити британський натиск. Тому Ф.І. Бруннов привіз до Лондона намічену Миколою І програму врегулювання, *ка передбачала не лише відсіч єгипетським домаганням, але й рішення питання про статус Чорноморських проток. Таким чином, Росія погоджувався на закриття Проток для військових кораблів всіх націй [31, 173].

15 липня 1840 р. в Лондоні уповноважені від Великобританії, Російської імперії, Австрії, Прусії, Порти та Персії підписали серію документів, відомих під загальною назвою Конвенції про Протоки. Третя стаття цього документу зобов'язувала Росію, Австрію й Великобританію захищати Стамбул. Чорноморські протоки закривалися для військових судів всіх країн, «доки Порта перебуває в стані миру» [65, 122; 80, 182-186].

Після того як турецька та іранська сторони підписали конвенцію англо-австрійська ескадра під командуванням адмірала Ч. Непіра перекрила водні комунікації армії Тбрагіма і паша здався, отримавши лише спадкове володіння Єгиптом.

13 липня 1841 р. за участю Франції відбулося підписання нової конвенції про Протоки. Було ухвалено, що Босфор та Дарданелли будуть закриті для зійськових судів всіх держав, доки Порта не перебуває у стані війні; на час зійни договір не мав ніяких обмежень для султана відносно пропуску через Протоки судів будь-якої держави. Таким чином, починаючи з 1841 р. режим Проток став регулюватися шляхом багатосторонніх угод [116, 70-74].

Під час революційних подій 1848-1849 рр. Великобританія та Росія тимчасово об'єднали свої зусилля для їх придушення. Обидві держави були зацікавлені у збереженні феодальної роздробленості Німеччини. Лише зведення російських військ у Дунайські князівства і зміцнення там переважаючого впливу Санкт-Петепрбурга викликало загострення протиріч між Британською та Російською імперіями у цей період.

Великий вплив на розвиток європейської дипломатії мало встановлення бонапартистської диктатури у Франції у грудні 1851 р.

Наполеон III Бонапарт бажав укріпити владу й підвищити свій престиж в очах підданих, найефектніше це можна було зробити, вигравши війну-реванш із Росією. Невдовзі знайшовся вдалий привід для конфлікту. Французи дістали з ісхівів султанський указ 1740 р., який надавав католицькому духівництву право піклуватися  про священі  храми  Єрусалима й  Віфлеєма,  і  настояли на відновленні його дії. У справу втрутилася російська дипломатія, яка вважала що це право належить православній церкві [108, 69-88].

5 травня Порта поступилася Російській імперії у питаннях, які стосувалися «святих місць», але О.С. Меншиков висунув вимогу про підписання договору між султаном та російським імператором. Після відмови Стамбула пристати на російську пропозицію, О.С. Меншиков оголосив, про розрив дипломатичних відносин з Османською імперією і 21 травня виїхав зі Стамбула до Одеси.

У відповідь на султанський фірман від 4 червня 1853 р., яким гарантувалися права й привілеї християнських церков, Микола І видав маніфест про давній російський обов'язок захищати православну церкву в Османській імперії. У ньому також йшлося про те, що враховуючи необхідність забезпечити виконання Портою колишніх договорів з Росією, які порушуються султаном, цар вимушений зайняти дунайські князівства (Молдавію й Валахію). І вже 21 червня 1853 р. російські війська перейшли через р. Прут і вступили до Молдавії. У жовтні 1853 р. султан оголосив Росії війну [130, 159].

4 січня 1854 р. об'єднаний англо-французький флот увійшов у Чорне море. Російський уряд був повідомлений про те, що морські збройні сили обох країн мають завдання захищати турецькі судна й порти від нападів із боку російської сторони [31,214-217].

Після підтвердження повідомлення про заборону російського мореплавства по Чорному морю, які надійшли з Парижа та Лондона у лютому 3 854 р. російсько-британські дипломатичні відносини були розірвані.

У квітні 1854 р. австрійський міністр граф Карл Фердинанд Буоль за згодою Франца Йосифа висловився за те, щоб Пруссія приєдналася до австрійської ініціативи: запропонувати Миколі І вивести свої війська з Молдавії й Валахії. 20 квітня між Австрією і Пруссією була підписана угода про спільні дії проти Російської імперії. Із цього часу війна для Росії була, фактично, програною. Після десанту союзних військ у Криму воєнні дії приймали для Санкт-Петербургу суто оборонний характер.

27 серпня 1855 р. пав Севастополь й у Відні відновилися дипломатичні переговори. Але жодна зі сторін не йшла на компроміс і тому справа не зходила з мертвої точки. «Падіння Севастополя, - як відзначає Д.О. Мілютін, - було в очах французів таким блискучим успіхом, що цілком задовольняв народну гордість й самолюбство». Британська імперія ж, навпаки, прагнула «підтримати честь своєї зброї й прапора новою кампанією в Балтійському морі».

16 грудня 1855 р. у Відні уповноваженими Франції, Великобританії та Австрії був підписаний протокол, за яким Росії від імені трьох держав висувалися вимоги у формі ультиматуму із призначенням строку для відповіді Санкт-Петербурзького кабінету-27 грудня 1855 р. [32, 326].

13 лютого 1856 р. у Парижі відкрився Конгрес у складі представників країн-учасниць війни та Пруссії. 18 березня 1856 р. був підписаний надзвичайно важкий за умовами для Російської імперії трактат. Росія відмовилася від протекторату над Молдавією, Валахією й Сербією й особливими правами відносно християнських підданих султана. Від Російської імперії була відрізана Південна Бессарабія, що позбавляло її виходу до Дунаю. Паризький мир підтвердив Лондонську конвенцію 1841 р. про закриття Босфору й Дарданелл для військових судів. Відповідно до договору Росія й Османська імперія втрачали права розміщувати на Чорному морі свої ескадри, що позбавило Санкт-Петербург можливості захищати своє чорноморське узбережжя, у той час як Порта ж просто перевела свою ескадру в Середземне море й могла в будь-який момент повернути її в Чорне море [70, 339-340; :00, 23-34].

За рахунок перемоги у Східній війні Наполеон III укріпив своє становище : посів перше місце серед монархів Європи. Але у найбільшому виграші виявилася Великобританія: вона змусила Росію відмовитися від виключних прав в Османській імперії, досягнутих у восьми попередніх війнах, домоглася скасування заступництва над балканськими народами, ліквідувала ті легальні шляхи, користуючись якими Санкт-Петербурзька дипломатія зміцнювала власні позиції на Балканах [12, 115; 28, 438].

Головним завданням зовнішньої політики Росії в 1856-1871 рр. була боротьба за відміну обмежувальних статей Паризького договору 1856 р. Тому, відносини Російської імперії з іншими державами в цей період визначалися ставленням тієї чи іншої країни до перегляду окремих статей Паризького трактату 1856 р. [40, 77].

У цей час на фоні погіршення відносин з Францією, через їх розбіжності відносно польського питання, покращуються дипломатичні стосунки між Росією та Пруссією. У грудні 1868 р. між Берлінським і Санкт-Петербурзьким кабінетами були досягнуті усні домовленості на випадок франко-прусської війни. Росія зобов'язувалася виставити 300-тисячну армію на кордоні з Австро-Угорщиною, якщо вона розпочне війну в союзі з Францією проти Пруссії. У свою чергу, Берлін зобов'язувався виставити стотисячну армію на кордоні з Австро-Угорщиною, якщо остання розпочне окупацію Боснії та Герцеговини. Прусія також обіцяла підтримати Російську імперію в її намаганнях звільнитися від обмежувальних статей Паризького трактату 1856 р. [59, 78].

Франко-прусська війна 1870-1871 рр. поклала початок новому етапу розвитку дипломатичних відносин між провідними європейськими країнами та стала переломним моментом на міжнародній арені.

15 жовтня 1870 р. у Царськосільському палаці, під головуванням Олександра II, відбулося засідання Ради Міністрів. У результаті цієї наради був окреслений зовнішньополітичний курс Санкт-Петербурзького кабінету, спрямований на відміну обмежень прав Росії на Чорному морі [50, 91]. Це рішення було викладене в ультимативній формі в циркулярі О.М. Горчакова від 19 жовтня 1870 р. і надіслане всім державам, які підписали Паризьку мирну угоду [100, 103-107; 71, 74-80].

Російський уряд обрав дуже вдалий момент для звільнення від зобов'язань Паризького трактату 1856 р., щодо нейтралізації Чорного моря, оскільки Франція - країна-ініціатор впровадження цих обмежень восени "870 р. була розгромлена Пруссією, і не мала змоги протидіяти Росії.

Реакція О. фон Бісмарка на циркуляр О.М. Горчакова була негативною, але він ще раз підтвердив що Берлінський кабінет не буде виступати проти відміни нейтралізації Чорного моря. Позиція Австро-Угорщини стосовно цього питання була особливо ворожою, проте її військовий та економічний потенціал не давав можливості самостійно виступити проти Російської імперії. Тому, Ф. Бейст запропонував Лондонському кабінету оголосити Росії війну, вказуючи на те, що циркуляр О.М. Горчакова суперечить договору Франції, Австрії та Великобританії про гарантію незалежності та цілісності Оттоманської імперії від 15 квітня 1856 р. [51, 180]. Але британські дипломати із самого початку не вірили у довготривалість «Кримської системи» й не пішли на такі радикальні кроки, вимагаючи, лише, щоб циркуляр О.М. Горчакова був відкликаний, із тим аби це питання обговорювалося усіма державами-учасницями Паризької конференції [92, 183-186].

5 січня 1871 р. відкрилася Лондонська конференція великих держав, які брали участь у підписанні Паризького трактату (без представника Франції, котрий прибув лише на останнє засідання). Складні переговори, що тривали протягом майже двох місяців завершилися 3 березня 1871 р. виробленням нової угоди [50, 104].

Відповідно до Лондонської конвенції відбулося скасування нейтралізації Чорного моря, при цьому зберігав свою силу принцип закриття Дарданелл і Босфору, але з наданням права султанові відкривати їх "у мирний час для військових судів дружніх і союзних держав у тому випадку, коли Блискуча Порта знайде це необхідним для забезпечення виконання постанов Паризького трактату 1856 року". У статті III угоди підтверджувалася відкритість Чорного моря для торгівельних судів усіх націй [100, 107-110].

Таким чином, головний підсумок Лондонської конференції став великим } спіхом Росії. У результаті скасування нейтралізації Чорного моря вона здержувала можливість утримувати там військовий флот і мати військово-морські бази, що, безумовно, сприяло зміцненню безпеки південних кордонів держави, підвищувало міжнародний авторитет Російської імперії [76, 196].

Між тим, франко-прусська війна, яка завершилася підписанням Франкфуртського миру 1871 р., внесла корінні зміни у міжнародне становище в Європі. Після захоплення Німеччиною Ельзаса і Лотарінгії та пограбування Франції шляхом накладення контрибуції в 5 млрд. франків, Париж перетворився на потенційно непримиренного супротивника Німецької імперії.

У 1873 р. було підписано угоду про «Союз трьох імператорів». Відповідно до її положень Австро-Угорщина, Німеччина і Росія зобов'язалися у разі нападу на одну з цих держав виробити «спільну лінію поведінки» [100, 126-128].

У лютому 1875 р. до Санкт-Петербургу був надісланий спеціальний дипломатичний чиновник І. Радовіц, котрий користувався особливою довірою канцлера О. фон Бісмарка, із метою схилити Росію до нейтралітету у разі нової франко-пруської війни. Але російський уряд категорично попередив Німеччину, що він не допустить чергового розгрому Франції. Лондонський кабінет також зайняв негативну позицію стосовно можливої агресії Німеччини проти Третьої республіки.

Події 1875 р. завдали удару по «Союзу трьох імператорів», що було вигідним не лише для Франції, але і для Великобританії. Хоча Росія і Англія, кожна окремо, виступили проти спроби нової німецької агресії в Європі, все ж таки на початку 70-х рр. XIX ст. Лондон залишився головним суперником Санкт-Петербурга в боротьбі за панування в Середній Азії, а у другій половині 70-х рр. це суперництво розповсюдилося і на Близький Схід [29, 60-

71].

У цей момент відбулося чергове загострення Східного питання і Російська імперія виступила на боці Сербії у її конфлікті з Портою [38, 361-362]. Перспектива посилення російського впливу на Балканах була вкрай небажана не лише для Відня, але і для Лондона. Великобританія побоювалася наближення позицій Росії до східної частини Середземного моря, тобто до британських сфер впливу. Лондон претендував на панування в Протоках і на переважаючий вплив з Османській імперії, через землі якої проходили шляхи з Європи до Індії. Тому британський істеблішмент виступив за збереження статус-кво Оттоманської держави [18, 15-16].

Прийнявши рішення втрутитися в балканські справи, Санкт-Петербурзький уряд прагнув надати підтримку балканським народам, але не бажав вступати в серйозний конфлікт з Австро-Угорщиною, яка мала намір здійснити інтервенцію проти Сербії і окупувати Боснію та Герцеговину. Зі свого боку, у Відні теж побоювалися конфлікту з Росією. Обидві сторони спробували знайти мирне рішення, для чого 8 липня 1876 р. в Чехії, у Рейхштадтськом замку, відбулася зустріч Олександра II і О.М. Горчакова з Францем Йосифом і Д. Андраши. У результаті переговорів в Рейхштадті не було підписано ні формальної конвенції, ні протоколу, а залишилися лише записи двох сторін, які різнилися в багатьох пунктах. Але з цих протоколів видно, що учасники Рейхштадтскої зустрічі домовилися дотримуватися «принципу невтручання, а у разі ускладнення ситуації на Балканах діяти по взаємній домовленості» [18, 13; 100, 144-148].

За ініціативою Санкт-Петербурга в Стамбулі була скликана конференція представників Росії, Великобританії, Німеччини, Австро-Угорщини і Франції з метою мирного врегулювання балканського питання. На Константинопольській конференції, яка тривала з 11 грудня 1876 р. по ЗО січня 1877 р., було ухвалено рішення пред'явити Порті вимоги про введення в Боснії, Герцеговині, Болгарії і Македонії автономного устрою. Проте, турецький уряд відкинув ці вимоги, чому значною мірою сприяли закулісні антиросійські інтриги Лондона. [20, 13-23].

У березні 1877 р. Австро-Угорщина і Росія підписали Будапештську секретну конвенцію, за якою Австро-Угорщина погоджувалася на нейтралітет у разі російсько-турецької війни, а Росія давала згоду на окупацію Габсбурзькою монархією Боснії та Герцеговини. У квітні 1877 р. Росія і Румунія підписали договір про пропуск російських військ через Румунію до кордонів Порти і про участь румунських військ у війні проти Османської імперії.

31 березня 1877 р. уряд Російської імперії домігся підписання в Лондоні представниками Росії, Великобританії, Франції, Австро-Угорщини, Німеччини й Італії протоколу, який підтверджував рішення Стамбульської конференції. Після того як Порта 7 квітня 1877 р. відхилила Лондонський протокол, Росія 24 квітня 1877 р. оголосила війну султанському уряду [100, 156-158].

Відразу після початку російсько-турецької війни, велике об'єднання британського флоту було направлене в Безікську бухту, яка розташована на відстані однієї доби переходу від Чорноморських проток. У ці дні Б. Дізраелі переконував міністра закордонних справ Австро-Угорщини Д. Андраши негайно почати військові дії проти Росії. Лише тверезі міркування австрійських військових кіл про те, що, не дивлячись на можливе ослаблення Російської імперії у війні, сама Австро-Угорщина, котра роздирається національними суперечностями, може бути розбита і опинитися в скрутному положенні, перешкодили Д. Андраші залучити свою країну до воєнної кампанії [40, 186].

Після того як російські війська захопили Андріанополь і почали загрожувати Стамбулу, турецький уряд запросив перемир'я. Щоб перешкодити можливому вступу російських військ до турецької столиці, англійський флот пройшов Дарданелли і 15 лютого 1878 р. демонстративно зупинився у Принцевих островів, хоча потім відійшов дещо далі, у Мармурове море. Аби уникнути конфлікту з Великобританією російським військам було віддано наказ не захоплювати Стамбул. Російська армія зупинилася під його стінами зайнявши містечко Сан-Стефано, розташоване в 12 кілометрах від турецької столиці [112, 193-209].

З березня 1878 р. у Сан-Стефано був підписаний мирний договір, який передбачав повернення Російській імперії південної частини Бесарабії, відтятої зід Росії після Кримської війни 1853-1856 рр., передачу Санкт-Петербургу Карса, Ардагана, Баязета і Батума. Інші пункти цього договору стосувалися "ериторіального і державного устрою балканських держав. Було створено самостійну єдину Болгарську державу в межах від Чорного моря на захід до сербського кордону у Охрідського озера, і від Дунаю до узбережжя Егейського моря. Чорногорія, Сербія і Румунія отримували юридично повну незалежність. До Румунії відходила Північна Добруджа. Межі Болгарії за Сан-Стефанським договором підходили близько до Стамбулу і включали значну частину узбережжя Егейського моря. Таким чином, Сан-Стефанський договір передбачав повне національне звільнення від турецького ярма сербського і румунського народів та відкривав шлях до звільнення болгарського [22, 40-42; 40, 209-215].

Побоюючись, що Росія використає Болгарію для посилення своїх позицій у східній частині Середземного моря, британські правлячі кола знайшли кордони створеної Болгарії і ситуацію, яка склалася на Балканах, неприйнятними для Лондона [118, 287-307].

6 березня 1878 р. за згодою з Б. Дізраелі і за його прямої вказівки Д. Андраши офіційно виступив з пропозицією скликати конгрес для обговорення умов миру між Росією і Портою, а фактично для перегляду Сан-Стефанського договору. Не отримавши підтримки з Берліну, Російська імперія ще до скликання конгресу, 30 травня 1878 р., погодилася підписати в Лондоні англо-російську угоду, за якою південний кордон Болгарії відходилв далеко від Стамбула і повинен був проходити не по узбережжю Егейського моря, а по Балканському хребту. Росія зберегла за собою Каре, Ардаган, Батум і Південну Бесарабію, але вимушена була відмовитися від Баязета [100, 176-179].

За обіцянку «захищати інтереси» Порти на конгресі Великобританія примусила турецький уряд підписати 4 червня 1878 р. конвенцію, відповідно до якої Англія отримувала право окупації о. Кіпр, населеного в основному греками [82, 68-69].

6 червня Лондон і Відень підписали угоду про сумісний виступ на конгресі підтримуючи британські пропозиції. За це Уайтхолл зобов'язувався підтримати домагання Австро-Угорщини на окупацію Боснії та Герцеговини, які під час війни домоглися звільнення від влади Стамбула [1 18, 307-331].

Скликаний 13 червня 1878 р. Берлінський конгрес розпочав обговорення фактично вирішених заздалегіть питань про зміну Сан-Стефанського договору.

У результаті роботи конгресу був підписаний Берлінський трактат, за яким Каре, Ардаган, Батум відійшли до Росії, Баязет залишався у Османської імперії. Російській імперії була повернена Південна Бесарабія, Добруджа відійшла до Румунії. Підтверджена була також незалежність Чорногорії, Сербії і Румунії [40,215-218].

Згідно з рішеннями Берлінського трактату 1878 р. територія майбутньої Болгарії різко скоротилася. Болгарське князівство було створене лише в межах на північ від Балканського гірського хребта та Дунаю. Значна частина Болгарії, на південь від Балканського хребта, так звана Східна Румелія, включаючи гірські проходи на Балканах, залишалася як і раніше турецькою провінцією з деякими правами автономії. Повністю зберігалася турецька влада над Македонією. Боснія й Герцеговина і санджак (адміністративний округ) Нові-Пазар передавалися Австро-Угорщині на правах окупації без визначеного терміну [98, 9].

Враховуючи погіршення відносин між Берліном і Віднем з одного боку та Санкт-Петербургом - з іншого, яке яскраво проявилося на Берлінському конгресі, О. фон Бісмарк переконався, що настав вдалий момент для укладення австро-німецького союзу, спрямованого проти Росії, а побічно і проти Франції [95, 290-291]. 7 жовтня 1879 р. був підписаний австро-німецький оборонний союз, який поряд із спільністю дій обох кабінетів проти Росії, розкрив перед Німеччиною можливості для розгроту Франції [92, 226].

Укладаючи союз із Австро-Угорщиною, німецький канцлер чітко розумів, що зрештою це приведе до зближення Росії з Францією. Але поки в Санкт-Петербурзі ніяких кроків до зближення з Парижем не робили. В умовах аграрної кризи 70-х - початку 80-х рр. XIX ст. економічні інтереси російських поміщиків вимагали дружніх відносин із Берлінським кабінетом заради збереження німецького ринку для експорту сільськогосподарських товарів. До зближення з Німеччиною російський уряд спонукали й незавершені балканські справи, гостра боротьба з Великобританією в Середній Азії, а у зв'язку з цим убезпечення   західного   кордону   Росії.   Нарешті,   існувала   необхідність удосконалення та переозброєння армії, для чого були потрібні значні кошти, а російська казна була виснажена нещодавньою війною [40, 225-227].

18 червня 1881 р. був підписаний австро-російсько-німецький договір, який відновив «Союз трьох імператорів». Але якщо договір 1873 р. був консультативним пактом, то договір 1881 р. був перш за все договором про нейтралітет. Це практично означало, що Російська імперія буде зберігати нейтралітет у разі війни Німеччини з Францією, а Німеччина і Австро-Угорщина дотримуватимуться нейтралітету у разі війни Великобританії з Російською імперією. При подовженні цього договору в 1884 р. з боку російської сторони було внесене роз'яснення, що дотримання нейтралітету з боку Росії можливе лише в разі нападу Франції на Німеччину, але не навпаки [100, 238-239]. Решта статей договору підтверджувала окупацію Австро-Угорщиною Боснії та Герцеговини, визнавала принцип закриття Босфору і Дарданелл для військових кораблів і, фактично, заперечувала за Великобританією право вводити свій флот в Протоки і Чорне море за згодою Порти [37, 28-29].

Таким чином, на початок 80-х рр. XIX ст. у Європі встановилася нова рівновага сил. Важливе місце у зовнішній політиці провідних європейських кабінетів у цей час продовжує відігравати балкансько-близькосхідний регіон. Рішення Берлінського конгресу 1878 р. не сприяли врегулюванню Східного питання. Керуючись політичними, стратегічними та економічними інтересами західноєвропейських держав, Берлінський конгрес не взяв до уваги інтереси народів, які входили до складу Османської імперії. Поряд із цим, Сан-Стефанський прелімінарій та Берлінський конгрес 1878 р. надали урядам впливових європейських країн формальний привід для подальшого втручання у внутрішні справи султанського уряду. Тому Балкани та Близький Схід стають головною ареною протистояння англо-австрійського блоку та їх союзників із Російською імперією.

 

 

 

РОЗДІЛ 3

РОСІЙСЬКО-БРИТАНСЬКІ ВІДНОСИНИ У 1885-1890 рр.

 

Протягом усього XIX ст. в основі зовнішньої політики Британської імперії лежало прагнення, спираючись на економічну і військово-морську потужність, зберегти за собою роль «арбітра в Європі» і тим самим у всьому світі [132, 23-24]. Але в 80-90-х рр. XIX ст. поряд із пожвавленням англійської експансії у всіх районах, спостерігається загострення відносин Великобританії з Німеччиною, Францією і Російською імперією на грунті поділу світу на сфери впливу [82, 64-65].

У цей час російські війська продовжують завойовувати Середню Азію. Санкт-Петербург стає головним супротивником Лондону, та його конкурентом у цьому регіоні.

Наприкінці 1884 р. чергова стадія переговорного процесу між Росією та Великобританією стосовно російсько-афганського розмежування, який тривав з 1872 р., зайшла у глухий кут [119, 9-16]. Завоювання Туркменії і заняття росіянами в 1884 р. Мерва означало появу військ Російської імперії на кордонах Афганістану. 30 березня 1885 р. генерал К.В. Комаров розбив афганські передові загони, і зайняв оазис Пендже, що був плацдармом для походу на Герат [106, 41]. Таким чином, шлях до стратегічного пункту, який лежав в центрі доріг до Індії був відкритий.

Дії Російської імперії в Середній Азії викликали різке загострення її відносин з Великобританією. Виникла реальна загроза війни [95, 83].

Обговорюючи різні варіанти ведення бойових дій, Лондонський уряд зупинився на найбільш реальному з них. Знову було вирішено здійснити напад на Російську імперію з боку Чорного моря, як і в Кримську кампанію 1853-1856   рр.   Передбачалося,   що   Порта   пропустить   через   Протоки британський флот, який вчинить морську диверсію проти Одеси і на Чорноморському узбережжі Кавказу. Зі свого боку, в Санкт-Петербурзі також обговорювалися варіанти військових дій проти Великобританії, включаючи крейсерну блокаду англійських портів [49, 321].

Британський істеблішмент готовий був воювати навіть без союзників. Проте, Уайтхолл не відмовлявся від свого давнього методу. Він посилено провокував війну Німеччини проти Росії. В англійських газетах з'явилися статті, що закликали Німеччину до війни і зображали її відносини з Російською імперією набагато гіршими, ніж вони були насправді [29, 72].

У цій ситуації російський уряд вирішив прийняти необхідні заходи для захисту Чорноморського узбережжя. Для цього було потрібно добитися закриття Проток для британського флоту, тобто точного дотримання Паризького трактату 1856 р. та Лондонської конвенції 1871 р., як і рішень Берлінського конгресу 1878 р.

11 квітня 1885 р. О.І. Нелідов зробив демарш перед Великим візирем, заявивши, що прохід британського флоту через Дарданелли і Босфор розглядатиметься російським імператорським кабінетом як порушення нейтралітету Османської імперії [37, 40-41].

До того ж, російська дипломатія звернулася до учасників Союзу трьох імператорів, вимагаючи виконання умов, записаних в договорі 1881 р. Сприяючи продовженню вигідної політики російської експансії в Середній Азії, та бажаючи запобігти можливому порозумінню між Росією і Великобританією, Берлін підтримав звернену до нього вимогу [29, 74].

Німецький уряд прийняв рішення виконати своє договірне зобов'язання, мобілізувавши для тиску на Османську імперію Австро-Угорщину, а також Італію і Францію. О. фон Бісмарк наказав своєму послові в Стамбулі І. Радовіцу «використати весь свій вплив, щоб Порта зберегла нейтралітет», і заявити їй, що «відкриття Проток приведе Стамбул до війни з Російською імперією». Ті ж заяви були зроблені турецьким послам в Берліні і Відні.

Зазнавши тиску з боку п'яти великих держав, султан був вимушений поступитися Санкт-Петербургу. 20 квітня в Стамбулі був опублікований указ, який затверджував рішення ради міністрів зберігати нейтралітет у разі військового зіткнення Британської та Російської імперій [37, 41-42].

Таким чином, задум Великобританії зазнав краху. Німеччина не хотіла воювати з Росією в ім'я чужих інтересів. Спеціальним листом Вільгельму І від 27 травня 1885 р. О. фон Бісмарк попередив його про провокації англійської преси. Канслер відзначав, що треба проявити безумовну стриманість відносно «дружніх» порад британського істеблішменту, керуючись в першу чергу власними національними інтересами [55, 75-77].

Залишившись без союзників, на Даунінг стріт все ж таки продовжували готуватися до війни. Нестабільне становище зберігалося до осені 1885 р. Але із підтвердженням принципу закриття Проток, війна проти Російської імперії стала для Великобританії неможливою. Оголошення війни в Азії для британського істеблішменту було також невигідним. Російські комунікації проходили через Кавказ і Каспійське море, а, отже, були добре захищені. Вторгнення ж російських військ до Афганістану та Індії було справою більш легкою, ніж проникнення англо-індійских сил до Середньої Азії [113, 395].

Усупереч порадам Уайтхолла емір Абдуррахман у прикордонному питанні зайняв помірковану позицію. В обмін на визнання оазиса Пендже російським володінням, Санкт-Петербург погодився передати Афганістану район Зульфагара, зберігши за собою вихід із Зульфагарського гірського проходу. Таким чином, зіткнення, що здавалося, неминучим, закінчилося 10 вересня 1885 р. підписанням у Лондоні угоди між урядами Російської імперії та Великобританії, відповідно до якої були встановлені російсько-афганські кордони в Середній Азії. [4, 379-381; 43, 202-205].

У середині 80-х рр. XIX ст. відбулися події, які перемістили увагу провідних європейських кабінетів з Азії та Африки на Балкани та до Європи. Нове напруження міжнародних відносин було викликане черговим загостренням Східного питання [46, 522].

Спираючись на підтримку Австро-Угорщини, Великобританії та Німеччини в їх антислов'янській політиці на Балканах, турецький уряд не виконував умов Берлінського договору 1878 р. по відношенню до Східної Румелії. Султан звузив права місцевої адміністрації, населення було позбавлене свободи слова, друку, петицій. За ініціативою Абдул Хаміда II болгарам було заборонено самостійно вирішувати митні справи. Стамбул вимагав відомостей про чисельність місцевої міліції, жандармерії, прізвища офіцерів. Порта, по суті, позбавила генерал-губернатора всіх прав по управлінню провінцією: права видання обласних законів, адміністративних постанов, керівництва міліцією та жандармерією [50, 206; 51, 250-251].

У Південній і Північній Болгарії всі верстви населення прагнули до об'єднання і звільнення від влади османів. Ці настрої підтримував болгарський князь О. Баттенбергський, розраховуючи таким чином відновити колишній авторитет у країні, підірваний у 1881 р. відміною Тирновської конституції 1879 р. [33,227-247].

У ніч з 5-го на 6 вересня 1885 р. в Пловдиві, столиці Східної Румелії, відбулося народне повстання. Турецька влада на чолі з генерал-губернатором Г. Крестовічем була скинута, і відбулося проголошення об'єднання Східної Румелії з Болгарським князівством під скіпетром князя О. Баттенберга [98, 16; 40,240-241].

Румелійський переворот, який підривав положення Берлінського договору 1878 р., привів до різкого загострення протиріч між великими державами і викликав гостру реакцію Порти і балканських держав, ускладнивши ситуацію в Південно-Східній Європі. Виникла криза, яка тривала з вересня 1885 по квітень 1886 рр. У дипломатичному листуванні і пресі того часу, а пізніше в історичній літературі вона отримала назву «болгарської», інколи «балканської» кризи. її стрижнем стала проблема визнання Європою й Османською імперією проголошеного об'єднання Болгарії [36, 6].

За сім років до цих подій в Сан-Стефано і на Берлінському конгресі 1878 р. російський уряд боровся за створення «Великої Болгарії». Санкт-

Петербурзький кабінет, який раніше вважав Сербію державою, котра стане головним центром зосередження слов’янства і опорою Росії, з кінця 60-початку 70-х рр. XIX ст., враховуючи важливе геостратегічне розташування, багатовікову дружбу і тісні зв'язки двох слов'янських народів, почав вважати гарантом своєї політики на Балканах Болгарію. До того ж О. Баттенбергський був посаджений Росією на болгарський престол [37, 86-87]. Здавалося, на Певчевському мосту мали б радіти факту об'єднання Болгарії. Але на початку 80-х рр. XIX ст. традиційно сильний вплив Росії в балканських країнах, включаючи й Болгарію, починає знижуватися. На момент державного перевороту в Східній Румелії Санкт-Петербург не лише не придбав вирішального впливу в Болгарії, але навіть втратив колишні позиції [112, 127].

Звільнення від турецького іга стало вихідним пунктом для розвитку капіталізму в Болгарії. Фінансово-промислові кола країни вимагала позбавлення від російської залежності. Розпочався цілий ряд ускладнень, багато з яких переростало у відкритий конфлікт між болгарською буржуазією і російським царизмом. Особливо гострою була боротьба через напрямок болгарської залізниці. Російський уряд був зацікавлений у спорудженні залізничної колії від Дунаю на південь, до Балканського хребта. Ці дороги в разі нової війни з Османською імперією полегшили б наступ російських військ за Балканські гори. Але болгарські промисловці, пов'язані з австрійським ринком, вимагали прокладення колії, яка б сполучала країну через Сербію із Західною Європою. У боротьбі Росії з Австро-Угорщиною за залізничне будівництво в Болгарії перемога виявилася на боці австрійців. Під тиском місцевої буржуазії О. Баттенбергський змінив політичну орієнтацію. Із дипломатичного агента Російської імперії через зростаючий в Болгарії вплив британського й австрійського капіталу, він швидко перетворився на ставленика цих двох держав [29, 75-76].

Таким чином, вересневі події 1885 р. в Болгарії поставили уряд Росії перед серйозними труднощами у виборі зовнішньополітичного курсу стосовно цієї південнослов'янської країни. У Санкт-Петербурзі були погано обізнані з ситуацією в Болгарії, вважаючи рух за об'єднання особистою ініціативою князя Олександра. Крім того, між двома дипломатичними консульствами - в Софії і Філіппополі - не було єдності. Російським консульством в Софії з 1884 р., після від'їзду з Болгарії О.С. Іоніна, керував О.І. Кояндер, який раніше служив секретарем посольства в Китаї і був погано обізнаний з ситуацією на Балканах. Він разом з військовим міністром генералом М.А. Кантакузеном підтримував дружні стосунки з П. Каравеловим. Останній наполягаючи на відкритій боротьбі з Портою, критикував діяльність генерал-губернатора Східної Румелії Г. Крестовіча, який намагався встановити лояльні стосунки з Портою, сподіваючись добитися розширення автономії краю [60, 56-58].

Тому першою реакцією Санкт-Петербурзького кабінету був відклик російських офіцерів та службовців з Болгарського князівства і Східної Румелії. Російські дипломати і військові в Болгарії отримали вказівки не вступати ні в які зносини з болгарським князем [37, 99-101].

Російська преса гостро відреагувала на події в Болгарії. «Московські відомості», звинувачуючи болгарського князя і російську дипломатію у послабленні позицій Росії, писали про перетворення князівства на «цитадель» боротьби проти Російської імперії. У той же час М.Н. Катков відзначав, що російський уряд не виступає проти об'єднання. Проте для нього не байдуже, «хто, як і в яких формах його здійснює». Тому офіційною позицією Санкт-Петербургу стала вимога відновлення статус-кво в Болгарії [72].

Позиція Лондона визначалася підтримкою болгарського князя з тим, аби використати рух в Болгарії проти Росії. Віденський кабінет прагнув локалізувати болгарський національний рух і не допустити його поширення на нові території, особливо на Македонію. Крім того, австрійці, пов'язані союзним договором 1881 р. з правлячою сербською династією, вимушені були враховувати ворожу реакцію на переворот короля Мілана Обреновича [42, 237-238]. У Белграді вимагали територіальної компенсації за рахунок кількох західних болгарських округів і взяли курс на розв'язання війни з Болгарією. Подібна реакція спостерігалася і в грецьких урядових колах. Тому хоча Австро-Угорщина й була солідарна з Уайтхоллом у питанні посилення позицій О. Баттенберга, відкрито проявляти до нього симпатії не могла. Тактика О. фон Бісмарка під час болгарської кризи диктувалася бажанням пом'якшити австро-російські протиріччя і підтримувати дружні зв'язки з російським урядом [46, 523].

25 вересня 1885 р. Санкт-Петербург звернувся до великих держав із пропозицією скликати нараду послів у Стамбулі з болгарського питання, сподіваючись на відновлення положень Берлінського трактату 1878 р. Склалася парадоксальна ситуація: політика Олександра III була тепер була спрямована на те, проти чого російська дипломатія боролася в 1878 р.

4 жовтня 1885 р. в Стамбулі відбулася нарада послів провідних європейських країн із болгарської проблеми. Результатом обговорення стала декларація послів, звернена до Порти, Греції, Сербії і болгарського уряду із заявою про те, що держави засуджують порушення існуючих угод та виступають за збереження статус-кво в означеному регіоні [33, 253-254].

До цього часу стало очевидно, що болгарська криза загрожувала перерости в загальнобалканську. 2 листопада сербський князь М. Обренович, за підтримки Віденського двору, оголосив Болгарії війну і вторгся на болгарську територію [98, 18-19].

За цих обставин, російська дипломатія змущена була переглянути своє ставлення!' до об'єднання. Діставши схвалення союзників, М.К. Гірс надіслав ноту великим державам, в якій пропонував скликати для вирішення болгарського питання міжнародну конференцію, розраховуючи, що на цій конференції з допомогою Порти Санкт-Петербургу вдастся прийняти рішення про усунення О. Баттенберга, після чого Росія могла б визнати об'єднання Болгарії [36, 13].

Головним змістом Константинопольської конференції, яка розпочала свою роботу 5 листопада 1885 р., була боротьба між російською і англійською дипломатією за позицію Османської імперії. Британський посол У. Уайт підтримав об'єднання Болгарського князівства зі Східною Румелією і наполягав на персональній унії для князя О. Баттенберга, в той час як О.І. Нелідов у переговорах із султаном і великим візирем наполегливо вимагав, щоб Порта проявила ініціативу в питанні відновлення статус-кво в Болгарії та усунення О. Баттенберга від влади [40, 245-246].

У результаті тривалих обговорень 25 листопада всі учасники конференції, іфім британського представника, підписали резолюцію, яка передбачала: надіслати в Східну Румелію турецкого комісара як тимчасового правителя, поки там не буде відновлене становище, яке існувало до перевороту; створення змішаної комісії (з європейських і турецьких представників) для опитування населення Східної Румелії з метою поліпшення Органічного статуту; передбачалося, що після відновлення влади султана в Східній Румелії Порта призначить туди генерал-губернатора. Таким чином, Росії вдалося відстояти прийняття резолюції про відновлення статус-кво в Болгарії, але домогтися від султана рішення про усунення від влади О. Баттенберга Санкт-Петербург не зміг [42, 239].

Тим часом, ситуація на Балканах змінилася. Хід сербсько-болгарської війни перекреслив всі припущення європейскої дипломатії, упевненої в перемозі Сербії [48, 289]. Блискучі успіхи болгарських військ під Слівніцею і Царібродом (19 і 24 листопада), вигнання сербських військ з території князівства і заняття болгарськими частинами сербського міста Пірота (28 листопада) привели до відкритого втручання в події Віденського кабінету. Загрожуючи вступити в війну на боці Сербії Австро-Угорщина змусила болгар припинити наступ [37, 129-130].

Санкт-Петербург, як і інші європейські уряди, спочатку був упевнений в перемозі сербських військ та вважав, що це призведе до падіння О. Баттенберга й відновлення російського впливу в Болгарії. У той же час, слідуючи своїй традиційній балканській политиці та враховуючи реакцію російського суспільства І його симпатії були цілком на стороні болгар), уряд узяв на себе ініціативу рішуче сприяти припиненню сербсько-болгарської війни. Незабаром після початку військових дій Олександр III звернувся до Вільгельма І і Франца Иосифа з проханням запропонувати Мілану Обреновичу зупинити свої війська. За наполяганням російського уряду представники великих держав в Белграді й Софії зробили заяви, в яких указувалося на необхідність припинити кровопролиття і укласти перемир'я між ворогуючими сторонами [51, 253].

21 грудня 1885 р. у Відні було підписано болгаро-сербське перемир'я, яке поклало кінець війні. За умовами перемир'я та Бухарестського миру від 3 березня 1886 р., між двома державами зберігалися колишні кордони [33, 256-258].

У цей момент британська дипломатія в особі нового прем'єр-міністра Р. Солсбері здійснила вдалий маневр. У Лондоні зрозуміли, що внаслідок погіршення відносин між Олександром III і О. Баттенбергом Болгарія з російського плацдарму на Балканах перетворюється в бар'єр на шляху Росії до турецької столиці. Тому англійський прем'єр-міністр пообіцяв туркам убезпечити їх від війни з Грецією. В обмін на таку послугу Р. Солсбері вмовив султана заключити взаємовигідну угоду з болгарським князем [42, 339].

Дізнавшись, що султан домовляється з О. Баттенбергом про визнання Портою факту об'єднання Болгарії, Санкт-Петербургский кабінет повідомив Абдул Хаміда II про свої аналогічні наміри, але за умови відставки діючого Софійського кабінету. Оскільки зречення О. Баттенберга вимагати було вже неможливо, тепер в російському МЗС бажали, щоб султан уклав із болгарским урядом таку угоду, яка б максимально обмежила права князя Олександра і відкрила можливості для усунення його в майбутньому [37, 132-136].

Переговори між султанським і болгарським урядами, які велися з кінця грудня 1885 р., закінчилися 1 лютого 1886 р. підписанням двостороннього договору. Його основні положеннями зводилися до передачі управління Східною Румелією, яка залишалася складовою частиною Османської імперії, князю О. Баттенбергу, котрий кожні п'ять років мав призначатися султанським фірманом її генерал-губернатором, і укладення військового союзу між султаном та князем. У результаті цієї угоди Болгарія виходила з-під контролю Російської імперії й ставала союзницею Порти [8, 202].

У відповідь на цей крок, російський уряд, не виступаючи проти самої угоди між Османською імперією і Болгарією, поставив вимогу змінити договір, виключивши з нього статті про військовий союз і обов'язкове затвердження великими державами болгарського князя (без згадки імені О. Баттенберга) генерал-губернатором Східною Румелії. Уряд Австро-Угорщини спільно з урядами Великобританії та Італії наполягав на тому, щоб ім'я князя було вказане в угоді. Підтримувала О. Баттенберга й турецька влада. Але побачивши рішучість Санкт-Петербургу у відстоюванні своїх пропозицій, з одного боку, і досягнувши головного - визнання персональної унії - з іншого, західні держави прийняли вимоги Росії [37, 137-138].

5 квітня 1886 р. в султанському палаці Топхане посли шести великих держав і представник Османської імперії підписали акт, який представляв собою змінений, відповідно до російських вимог, турецько-болгарський договір. Підписання Топханейського акту означало міжнародне визнання об'єднання двох частин Болгарії [103, 209].

Російська дипломатія була поставлена тепер перед необхідністю розробити новий курс болгарської політики. Він складався під впливом ряду чинників, і в першу чергу зовнішньополітичного становища Російської імперії. На Певчевському мосту чітко розуміли, що Великобританія як і раніше залишається головним супротивником Росії на Близькому Сході. Тому російське МЗС вважало за необхідне вести на Балканах обережну політику в рамках європейського концерту, продовжуючи шукати сприяння Німеччини та Австро-Угорщини [51,253-254].

Між тим, визнання Європою возз'єднання Болгарського князівства і Східної Румелії в єдину державу не призвело до врегулювання політичної ситуації як на міжнародній арені, так і внутрішньополітичного становища країни. Не дивлячись на те, що об'єднання на короткий час підняло авторитет О. Баттенберга, економічні труднощі, викликані сербо-болгарскою війною, постійна зміна міністрів, чутки про підготовку сербським королем нового нападу на Болгарію розпалювали атмосферу в суспільстві.  Внутрішні  ускладнення  були  використані  противниками

О. Баттенберга, які стояли за союз з Росією, для підготовки змови проти князя [37, 141-150].

У ніч з 8 на 9 серпня 1886 р. група болгарських офіцерів на чолі з майором П. Груєвим оточила княжий палац і змусила О. Баттенберга підписати зречення від престолу. Колишній князь був висланий з країни. У Софії встановився русофільський уряд на чолі з митрополитом Климентом і вождем ліберальної партії Д. Цанковим. Цей акт і наступні події поклали початок новій болгарській кризі, яка також носила міжнародний характер [40, 249].

Скориставшись політичною непідготовленістю офіцерів, прибічники прозахідної орієнтації на чолі з головою Народних зборів С. Стамболовим 12 серпня 1886 р. здійснили контрпереворот [98, 27].

Враховуючи вкрай напружене становище, яке склалася в Болгарії, в Санкт-Петербурзі вирішили доцільним визнати та підтримати кабінет П. Каравелова, який висловив бажання співпрацювати з російським керівництвом. Спеціальний посланець Олександра III генерал М.С. Долгоруков повинен був передати болгарському уряду поради, які передбачали скликання Великих народних зборів на основі вільних виборів, оголошення повнії амністії офіцерам, котрі лишилися відданими О. Баттенбергу, обрання регентської ради і створення нового міністерства з представників усіх партій, а також обрання нового князя. Проте, місія М.С. Долгорукова не була здійснена у зв'язку з поверненням О. Баттенберга до Болгарії [37, 154-155].

17 серпня 1886 р. князь прибув до країни, де його в Русі зустріли консули зарубіжних держав, в тому числі і Російської імперії. Прийнявши цей факт як доброзичливе ставлення царського уряду до його повернення, князь Олександр, не порадившись зі С. Стамболовим, 18 серпня вручив російському послу Шатохіну телеграму до Олександра III, в якій говорилося про прийняття ним корони від Росії і готовність скласти її до рук російського володаря. Відповідь Олександра III була несподіваною для князя. Імператор писав, що передбачаючи негативні для країни наслідки, він не може схвалити повернення О. Баттенберга до Болгарії [33, 269-273].

Після цього О. Баттенбергу нічого не залишалося, як повторно виїхати з країни, цього разу назавжди. Але Санкт-Петербург від цього не виграв. Призначений князем перед його від'їздом уряд (регентство) на чолі зі С. Стамболовим був ворожий Росії. Внутрішня політика регенства характеризувалася реакцією, жорстоким придушенням інакомислення, переслідуванням русофілів, зовнішня - відверто проавстрійським курсом, який не відповідав національним інтересам Болгарії [1, 24-26].

На відміну від Сент-Джемського кабінету, російський уряд відмовився визнати софійську владу і прагнув до її дискредитації в очах болгар. За його розрахунках, це повинно було б привести до падіння кабінету С. Стамболова, утворення русофільського уряду і обрання князя бажаного в Санкт-Петербурзі.

Для втілення плану в життя до Болгарії був направлений військовий агент у Відні генерал М.В. Каульбарс. Він мав відігравати роль посередника при передачі регентству, яке розглядалося як фактичний, але незаконний уряд, російських вимог (припинення суду над учасниками перевороту 9 серпня 1886 р., відміна військового стану, відстрочення виборів до Народних зборів та ін.). Висунення більшості з них було продиктоване побоюванням перед можливим повторним обранням О. Баттенберга болгарським князем. Таким чином, місія М.В. Каульбарса означала пряме втручання російського уряду у внутрішні справи Болгарії [1, 26].

 

Після відмови софійської влади прийняти ці вимоги, російський військовий комісар здійснив агітаційну поїздку країною і розгорнув кампанію серед цивільного населення та серед війсьіювих, спрямовану на зрив виборів [40, 251].

У результаті діяльності МТз. Каульбарса ситуація в Болгарії значно ускладнилася. Влада країни вдавалася до жорстоких заходів щодо російських представників, переслідуючи їх та утруднюючи їхню діяльність. Із метою "повернення регентської ради до розуму" та надання моральної підтримки русофільськи настроєним болгарським елементам і російським підданим у цій


 

країні царський уряд вирішив провести в кінці жовтня 1886 р. демонстрацію сили, увівши до Варненської бухти крейсери "Забіяка" та "Пам'ять Меркурія", про що повідомив уряди західноєвропейських держав. Одночасно в нотах до болгарського уряду від 26, 27 і ЗО жовтня генерал М.В. Каульбарс висловлював погрози про розірвання міжурядових зв'язків між Російською імперією і Болгарією в разі невиконання останньою вимог Санкт-Петербурзького кабінету [13, 153].

На початку листопада 1886 р. протиріччя між Росією та її противниками досягли надзвичайного напруження. Стурбований і незадоволений поведінкою болгар, М.В. Каульбарс запропонував своєму уряду звернутися до Європи з пропозицією про змішану окупацію Болгарії до утвердження на престолі нового князя наступним чином: Російській імперії ввести війська до болгарського князівства, Османській імперії - до Східної Румелії; на випадок обрання О. Баттенберга на княжіння - не надавати йому ніякої підтримки [36, 15-16].

Насправді це були пусті розмови. Олександр III боявся надіслати свої війська до Болгарії. Погрози окупацією були викликані лише бажанням російського істеблішменту спонукати Союз трьох імператорів дипломатичним шляхом привести болгарських регентів до покори і тим самим запобігти можливості неприємної для Австро-Угорщини перспективи - появи в Болгарії російської армії [1, 30-32; 6].

Але Г. Кальнокі і кола угорського дворянства, які стояли за ним, не розуміли дійсної мети російської дипломатії. Вони серйозно боялися нової появи російських військ у серці Балкан за прикладом кампанії 1877-1878 рр. Побоювання ці розділялися у Великобританії.

9 листопада 1886 р. у с&оїй промові в англійському парламенті Р. Солсбері дав зрозуміти, що якміо Австро-Угорщина оголосить війну Росії, Британська імперія послідує за нею. Підбадьорений підтримкою Лондона, Г. Кальнокі також виступил в парламенті, заявивши, що в разі російської окупації Відень вдасться до рішучих заходів. В урядових і суспільних колах Російської імперії ці виступи викликали глибоке обурення. З особливим обуренням була сприйнята промова Г. Кальнокі - адже Габзбурзька монархія залишалася союзником Росії [112, 127].

Військові погрози, які пролунали в Лондоні і Відні, надзвичайно схвилювали європейську громадську думку. Але не дивлячись на те що британський і австро-угорський уряди підштовхували один одного на рішучі заходи, війна не вибухнула, бо ні та ні інша сторона не хотіла першою починати військові дії. Виступи Р. Солсбері і Г. Кальнокі переслідували мету лише залякати Санкт-Петербург і змусити його відмовитися від активної політики в Болгарії [108, 120-124].

Із самого початку болгарської кризи британський істеблішмент прагнув втягнути Австрію і Німеччину в конфлікт із Росією. Зі свого боку О. фон Бісмарк з не меншою старанністю працював над тим, щоб спровокувати англо-російське зіткнення, а самому при цьому залишитися осторонь [34, 486].

Аргументи як О. фон Бісмарка, так і Р. Солсбері були незаперечні. Якби німці заявили про намір підтримати Австро-Угорщину, Росія не напала б на неї; якби флот Британської імперії увійшов до Чорного моря, російські війська не вторглися б до Болгарії. Але та з держав, яка виступила б першою, накликала б на себе ворожнечу і незадоволеність Російської імперії. Німеччина виявилася б під загрозою на своєму східному кордоні, а Великобританія - в Індії.

Р. Солсбері запевняв, що хоча флот і міг би захистити Стамбул, він був би не в змозі допомогти австро-угорській армії в Галичині. До того ж, для того, щоб увійти до Чорного моря, флот потребував убезпечити Протоки. Іншими словами, Німеччині пропонувалося відмовитися від підтримки принципу закриття Проток, яку вона підкреслено підтримувала в квітні 1885 року. Цю пропозицію німецький канцлер також відхилив. Він мав намір підтримати російський варіант управління Протоками. Найбільше, що він міг запропонувати британська стороні, - щоб Німеччина забезпечила нейтралітет Франції. Подібна пропозиція не цікавила Р. Солсбері [108, 324-325].

11 листопада 1886 р. М.В. Каульбарс, усвідомлюючи політичне безсилля та повну невдачу своєї місії, звернувся до Олександра III із проханням зробити заяву від його імені про відмову російського уряду підтримувати зв'язки з

Болгарією до того часу, поки там буде лишатися при владі хоча б одна особа із складу теперішнього регентства та уряду, які нехтують порадами та вимогами російського імператорського двору. 18 листопада генерал направив болгарскому уряду декларацію про розрив офіційних відносин між кабінетами, а через два дні країну залишив весь російський дипломатичний корпус [25, 147].

Таким чином, Болгарська криза 1885-1886 рр. показала дієвість австро-німецького договору 1879 р. і його антиросійську спрямованість. До літа 1887 р. стікав термін дії Союзу трьох імператорів; його відновлення через різке погіршення відносин між Росією та Австро-Угорщиною стало неможливим [92, 234-235; 101,212].

У кінці грудня 1886 р. Олександр III, стурбований можливістю реставрації О. Баттерберга, вирішив звернутися до імператора Вільгельма І з проханням заборонити скинутому князю (офіцеру німецької служби) повертатися до Болгарії. У МЗС вирішили заздалегідь прозондувати ґрунт, щоб уникнути відмови німецького імператора і протидії канцлера. Місію доручили Петру Шувалову, який користувався прихильністю О. фон Бісмарка, наказавши діяти спільно з братом - послом в Берліні Павлом Шуваловим.

25 грудня 1886 р. брати Шувалови, отримавши запевнення в сприянні у справі О. Баттенберга, в розмові із статс-секретарем МЗС Г. Бісмарком, зайшли далі отриманих розпоряджень і порушили питання про заміну Союзу трьох імператорів угодою Росії з Німеччиною. Не попередивши, що висловлюють особисту думку і не мають повноважень на такі переговори, вони сформулювала умови можливого договору, виходячи зі своєї політичної концепції збереження нейтралитета Санкт-Петербурга у франко-німецькому конфлікті -в обмін на підтримку Німеччиною російської політики на Сході [40, 265].

О. фон Бісмарк схвалив ідею і під час зустрічі 29 грудня 1886 р. був складений проект російсько-німецького договору на основі пропозицій П.А. Шувалова з доповненнями канцлера. В обмін на визнання «виключного права» Росії на вплив в Болгарії і обіцянку дружнього нейтралітету в разі рішення російського царя «забезпечити закриття Проток і зберегти в своїх руках ключ від Чорного моря» Німеччина отримувала гарантію дружнього нейтралітету Росії у всякому конфлікті з Францією. Дві держави гарантували територіальну цілісність Австро-Угорщини і збереження її впливу в Сербії [112, 133].

ЗО грудня 1886 р. виступаючи в рейхстазі, канцлер публічно заявив про ймовірність для Німеччини союзу з Росією і можливість франко-німецької війни. У країні посилилася газетна кампанія, спрямована проти Франції; розроблявся проект закону про позику в 300 млн. марок на покриття військових витрат [42, 249].

Проте, привезений П.А. Шуваловим проект договору не викликав схвалення ні в Олександра III, ні в МЗС. М.К. Гірс і В.М. Ламздорф визнали, що він перевищив свої повноваження, а проект «надзвичайно слабкий» і «мало серйозний». Цар же висловився не лише проти подовження Союзу трьох імпера­торів, але навіть проти союзу з Німеччиною, в якому він не побачив жодних переваг [44, 287].

Військова тривога в січні 1887 р. оживила переговори, які велися між Великобританією, Австро-Угорщиною та Італією. Німеччина усе більш прагнула спровокувати зіткнення Росії з Британською імперією. Вона активно сприяла підписанню в лютому-березні 1887 р. угоди між Лондоном, Віднем і Римом для організації спільного опору російській експансії в Протоках і на Балканах [92, 236].

Міжнародне становище спонукало Австро-Угорщину та Італію шукати союзу з Уайтхоллом. У Великобританії з ними, а також з Німеччиною на той час були спільні вороги - Росія і Франція. Проте Р. Солсбері рішуче відхиляв пропозиції про укладення союзного договору, який містив чіткі військові зобов'язання. Боротьбу з Російською імперією і Францією прем'єр-міністр сподівався провести силами держав Троїстого союзу. У крайньому випадку для попередження переходу Італії у французский табір він готовий був піти на угоду менш зобов'язуючого характеру - про проведення узгодженої політичної лінії [108, 327-331].

Тоді на початку лютого 1887 р. О. фон Бісмарк пригрозив Р. Солсбері, що, якщо угода з Італією і Австро-Угорщиною не буде підписана, Німеччина припинить підтримку Великобританії в єгипетских фінансових справах [37, 222].

12 лютого 1887 р. відбувся обмін нотами між Італією й Великобританією. У цих нотах сторони зобов'язалися співпрацювати в справі підтримки статус-кво на берегах Середземного, Чорного, Егейського, Адріатичного морів і на узбережжі Північної Африки. «У випадку, якщо унаслідок яких-небудь фатальни подій, - свідчила британська нота, - збереження статус-кво у всій повноті виявиться неможливим, держави бажають, щоб жодна інша велика держава не поширювала свого панування в якій-небудь частині цих узбережжів». У британській ноті вказувалося також, що «характер цієї співпраці має бути встановлений, коли з'явиться в ньому потреба, виходячи з обставин кожного конкретного випадку». У листі до королеви Вікторії Р. Солсбері відзначав: «Англійська нота складена в такій формі, що залишає абсолютно вільним тлумачення, про те, чи повинна співпраця з італійським урядом в кожному окремому випадку доходити до надання військової допомоги» [55, 79-80].

19 лютого Р. Солсбері запропонував Австро-Угорщині «долучитися» до англо-італійської угоди в її тодішній формі. Подібна ідея не була вигідною Г. Кальнокі: вона накладала на нього спрямовані проти Франції зобов'язання відносно Єгипту і Тріполітанії, не обіцяючи в той же час жодної допомоги проти Росії в Болгарії. Проте, 24 березня 1887 р. Габсбурзька монархія з деякими зауваженнями приєдналася до угоди.

Ноти від лютого і березня 1887 р. створили Потрійну Антанту, яка захищала британські інтереси в Єгипті, італійські - в Тріполі і інтересів всіх трьох держав в Стамбулі. Ця угода не була справжнім союзним військовим договором, а лише затверджувала необхідність для договірних сторін проводити спільну політичну лінію на Сході і в басейні Середземного моря з метою опору Росії і Франції. Проте представляла значну загрозу інтересам цих двох країн. Середземноморська Антанта була спрямована проти Франції і Російської імперії на випадок, якщо перша почне діяти на Північно-Африканському узбережжі, а інша - в Протоках. [112, 150-151]

На початку 1887 р. Російська імперія зазнала нового удару. Крах місії М.В. Каульбарса і розрив стосунків із Болгарією був розцінений російським суспільством як провал болгарської, а частково і всієї балканської політики Росії після Берлінського конгресу 1878 р. Тому російський істеблішмент робив ставку на повалення режиму С. Стамболова шляхом всенародного антиурядового повстання [37, 208-230].

У кінці грудня 1886 р. в Санкт-Петербурзі був схвалений план загального повстання в Болгарії, запропонований болгарськими офіцерами-емігрантами П. Груєвим і А. Бендеревим. МЗС Росії повинен був виділити значну суму грошей і за погодженням із Військовим мінистерством ще 2 тис. рушниць. Координувати дії змовників доручалося М.О. Хітрово, надзвичайному посланцю і повноважному міністру в Румунії.

У кінці лютого - на початку березня 1887 р. повстали військові гарнізони в Силістрії і Русі, але ці виступи було жорстоко придушені, а їх організатори і активні учасники, яким не вдалося утекти, розстріляні. Провал цієї акцій привів до нового загострення російсько-болгарських стосунків [47, 83].

Між тим, О. фон Бісмарку нарешті стало зрозуміло, що проект Шувалових не зустрів схвалення Санкт-Петербурзького кабінету і, що на гарантію російського нейтралітету розраховувати не доводиться, тому канслер вдався до заходів тиску. Із другої половини лютого він почав шкодити Росії всюди, де лише міг: таким чином О. фон Бісмарк сподівався переконати Олександра III в користі німецької «дружби». Канслер наказав німецькому послові в Стамбулі зберігати нейтраліет у всіх спірних справах між Росією й Великобританією, в яких раніше підтримка надавалася російській стороні. Швейніц заявив М.К. Гірсу, що, втративши надію на справедливу оцінку Росією німецьких зусиль допомогти їй в болгарському питанні, Німеччина захищатиме інтереси свого сільськогосподарського населення, що означало введення високих мит на російський хліб. Берлін розв'язав митну і газетну війни проти Санкт-Петербургу. Офіційна преса застерігала німецьких капіталістів від вкладів до російських фондів [37, 217].

Чинячи Росії безліч великих і дрібних неприємностей, канцлер у той же час періодично відновлював розмови про російсько-німецьку угоду. У найповнішій формі ідея російсько-німецького зближення була викладена перед російським послом в Стамбулі О.І. Нелідовим німецьким послом в Османській імперії І. Радовіцем. Інтереси Росії, вказував І. Радовіц, зосереджені на Сході. Німеччина це повністю визнає: вона готова надати Санкт-Петербургу повну свободу дій у цьому регіоні за умови, що в разі «нападу Франції на Німеччину Росія залишиться нейтральною». Проте, російський уряд у цей час не збирався піднімати Східне питання і тим більше воювати з Портою. Тому російська дипломатія щоразу відмовлялася від запропонованої їй нерівноцінної угоди [40, 269].

Та все ж зусилля О. фон Бісмарка не були марними: 12 квітня 1887 р. на нараді в Олександра III за участю М.К. Гірса і П.А. Шувалова було вирішено розпочати переговори про союз з Німеччиною без участі Австро-Угорщини. Переговори доручалося вести П. Шувалову, спорядженому двома письмовими інструкціями голови МЗС, в яких визначалася мета союзу і рамки повноважень посла на випадок німецьких вимог про зміну умов [29, 78-79].

Однією з головних причин, через які Російська імперія все ж погодилася на переговори з Німеччиною, було прагнення російського уряду забезпечити нейтралітет останньої на випадок можливого зіткнення Росії та Великобританії [132, 181].

11 травня 1887 р. П.А. Шувалов передав канцлеру російський проект договору двох держав. Перша стаття проекту передбачала взаємний нейтралітет кожної з договірних сторін в разі війни з третьою державою без вказівки про нападаючу сторону. Довкола цієї статті розгорнулися найбільш запеклі суперечки. У другій - говорилося про збереження статус-кво на Балканах, закріплений Берлінським трактатом 1878 р. У третій статті фіксувався принцип закриття Проток [42, 256-260].

Ознайомившись з російським проектом, О. фон Бісмарк зробив декілька порівняно другорядних зауважень, потім він запропонував П.А. Шувалову скласти окрему, особливо секретну статтю, яка містила б згоду Німеччини на захоплення Санкт-Петербургом Проток. Вважаючи, що зробив все можливе, щоб зацікавити російську сторону, канцлер ознайомив російського посла з текстом таємної австро-німецької союзної угоди 1879 р., вказавши, що з майбутнього російсько-німецького договору про нейтралітет має бути виключений випадок нападу Росії на Австро-Угорщину [50, 209-213].

Після наступних обговорень 6 травня 1887 р. було вироблено остаточну редакцію статті І. Інші були затверджені з невеликими змінами: «У разі, якщо б одна з високих договірних сторін виявилася у стані війни з третьою великою державою, інша сторона зберігатиме по відношенню до першої доброзичливий нейтралітет і докладе всіх зусиль аби локалізувати конфлікт. Це зобов'язання не стосується до війни проти Австрії або Франції у випадку, якщо б вона розгорілася внаслідок нападу на одну з цих держав однієї з високих договірних сторін». Стаття друга стосувалася балканського питання: «Німеччина визнає права, історично придбані Росією на Балканському півострові, і особливо законність її переважаючого і вирішального впливу в Болгарії і в Східній Румелії. Обидва двори зобов'язалися не допускати нікаких змін в територіальному статус-кво вказаного півострова, не домовившись заздалегідь між собою». Стаття третя відтворювала статтю договору 1881 р. стосовно закриття Проток. Таким чином, не включалися зобов'язання Німеччини підтримати Росію в питанні про Чорноморські протоки, а повторювалися положення австро-російсько-німецького договору 1881 р. про їх закриття і попередження Порти неухильно дотримуватися цього правила. У разі його порушення Османська імперія розглядалася б як така, що знаходиться у стані війни з державою, проти якої була здійснена військова акція, і позбавлялася переваг територіальної недоторканності [64, 742; 100, 268].

До договору був доданий особливий протокол. У ньому Німеччина зобов'язалася надати Санкт-Петербургу дипломатичне сприяння, якщо російський імператор вважатиме за потрібне «взяти на себе захист входу в Чорне море» у цілях «збереження ключа до своєї імперії». Німеччина обіцяла також ніколи не давати згоди на реставрацію принца О. Баттенбергського на болгарському престолі [55, 82].

Договір разом з протоколом був підписаний П.А. Шуваловим і О. фон Бісмарком 18 червня 1887 р. Він отримав назву «Договору перестраховки»: перестрахувавшись проти Росії і Франції за допомогою союзів з Австро-Угорщиною й Італією, Німеччина тепер перестраховувалася за допомогою угоди з Російською імперією [108, 333-335].

Після підписання перестраховочного договору боротьба між великими силами в болгарському питанні вступила в більш гостру фазу. 7 липня 1887 р. Великі Народні збори обрали Фердінанда Кобургського болгарським князем, а 13 серпня він прийняв присягу на вірність болгарській конституції. Але без офіційного визнання Ф. Кобурга великими силами і Портою Болгарія не мала права на статус рівноправної держави навіть за тих умов, на яких вже існувала. Посилаючись на незаконність монархії, будь-яка держава, навіть і не велика, могла порушити суверенітет і територіальну цілісність князівства [105, 93]. Тому питання визнання Фердінанда Кобургського болгарським князем стало тією основою, навколо якої розгорнулася боротьба між великими європейськими державами на завершальній фазі кризи 1886 - 1888 рр.

Російський уряд виступив із офіційною заявою перед європейськими кабінетами і Портою, повідомивши, що рішуче засуджує появу Ф. Кобурга в князівстві, розглядаючи його обрання і прихід до влади як незаконні та запропонував направити в Софію російського регента для організації виборів нового князя [56, 437].

Хоча Німеччина (на відміну від Великобританії й Італії) виступила спільно з Російською імперією проти визнання нового князя, її практичні дії були спрямовані проти Санкт-Петербургу. Разом з Австро-Угорщиною і Британською монархією Німеччина заперечувала проти пропозиції Стамбулу про надіслання російського регента до Болгарії. Вона відверто сприяла поширенню впливу Віденьського кабінету на Балканах [34, 502].

У серпні-жовтні 1887 р. на Порту посилився тиск зі сторони противників Росії з метою не допустити спільних російсько-турецьких акцій у династичному питанні в князівстві. Європейські кабінети залякували султана антитурецкими повстаннями в Болгарії, Сербії, Боснії, Македонії. Це сприяло безрезультативності спроб Санкт-Петербургу добитися від Абдул Хаміда II рішень про відставку софійських властей, а пізніше - про від'їзд Ф. Кобурга з Болгарії.

У жовтні 1887 р. за сприяння Німеччини було підписано угоду британського, австрійського й італійського послів у Стамбулі з метою протидії політиці Росії на Балканах і російсько-турецькому зближенню («Угода трьох»). Одна з її умов свідчила, що в разі досягнення Портою взаєморозуміння з російським урядом три держави негайно займуть стратегічні пункти Османської імперії [37, 258].

Санкт-Петербург міг повернути свої позиції в Болгарії тепер лише шляхом війни, але ця війна перетворилася б на війну не лише проти Болгарії, але й проти Великобританії й Австрії-Угорщини, а можливо також проти Італії та Німеччини. З іншого боку, російський царизм проводив свою політику на Балканах, незмінно прикриваючись гаслом «звільнення слов'ян». Виступ проти Болгарії посилив би неприязнь до російських можновладців як у самій Росії, так і на Балканах. Тому Санкт-Петербурзький кабінет обмежився тим, що в якості демонстрації виставив на австрійський кордон одну додаткову кавалерійську дивізію і перекинув невелику кількість артилерії на німецьку прикордонну смугу. Ці незначні військові приготування Росії, які мали на меті змінити ситуацію в Болгарії шляхом морального тиску, підсилили небезпеку війни.

В останні місяці 1887 р. болгарська криза досягла вищої точки напруження, про що свідчили і традиційні парламентскі виступи голів урядів ворожих Російській імперії держав. Украй загострилися російсько-австрійські і російсько-німецькі протиріччя [94, 182].

У грудні 1887 р., за сприяння німецького канцлера, була підписана нова англо-австро-італійська угода (Друга середземноморська Антанта), спрямована виключно проти Російської імперії. Вона продовжувала політичну лінію, намічену угодою від 12 лютого - 24 березня. її учасники домовилися про чинення тиску на Порту з метою залучити її до цієї боротьби [55, 82-83].

Коли на початку 1888 р. гострота стосунків Росії і Німеччини дещо пом'якшилася, М.К. Гірс знов звернувся за допомогою до О. фон Бісмарка з метою змусити султана оголосити князя Фердинанда узурпатором. Російський уряд сформував свої вимоги в ноті від 17 лютого 1888 р. до європейських держав. У ній йшлося, що Порта за підтримки провідних європейських кабінетів повинна звернутися з декларацією про незаконне перебування Ф. Кобурзького в Софії, а після його від'їзду Великі Народні збори мають встановити дипломатичні зв'язки з Санкт-Петербургом і обрати нового князя [37, 267-270].

Пропозиції російського уряду були негативно зустрінуті урядами Австро-Угорщини, Великобританії та Італії, які вважали план М.К. Гірса утопічним, а його здійснення "зайвим приводом до хвилювань в князівстві та приниження європейських держав в разі відмови Ф. Кобурга залишити Болгарію" [98, 41].

У результаті складних дипломатичних переговорів у Берліні і Стамбулі Росія домоглася надіслання болгарському уряду ноти Великого візиря від 5 березня 1888 р. з повідомленням, що обрання Франца Фердінанда не отримало схвалення великих держав та його перебування в Болгарії є незаконним і таким, що суперечить умовам Берлінського договору 1878 р. Проте, ця нота нікого ні до чого не зобов'язала і жодних наслідків не мала. Вона була єдиним «задоволенням», яке могли отримати в Санкт-Петербурзі від тривалих і тривожних подій довкола династичного питання в Болгарії [99, 13].

У той час ситуація на міжнародній арені змінилася. У березні 1888 р. помер Вільгельм І, а через три місяці - його син Фрідріх III. Зі вступом у 1888 р. на престол Вільгельма II антиросійська спрямованість в зовнішній політиці Німеччини посилилася. Генерал А. фон Вальдерзее, який змінив у 1888 р. Х.К. Мольтке, продовжував наполягати на превентивній війні проти Росії; молодий кайзер схилявся до цієї точки зору [58, 8-10].

На початку 1888 р. поширилися чутки про підписання Р. Солсбері зобов'язань із Троїстим союзом. Не дивлячись на запевнення Є.Є. Стааля в тому, що Великобританія не прийняла «жодних письмових зобов'язань з центральними державами», російські дипломати не втрачали пильності. П. Шувалов підкреслював небезпеку сприяння Уайтхоллу політиці Троїстого союзу [2, 523].

Незважаючи на погіршення російсько-німецьких стосунків, в березні 1890 р. за ініціативою російської дипломатії були розпочаті переговори про відновлення «перестраховочного» договору 1887 р., термін дії якого спливав у червні. Але події в Берліні все змінили: О. фон Бісмарк і його син були остаточно усунуті від справ. Новий канцлер - генерал Г. Капріві вважав, що уникнути війни з Росією не можливо, і що договір з нею, зважаючи на це, є даремним. Такі ж погляди розділяв і радник відомства закордонних справ барон Гольштейн. За цих умов Вільгельм II прийняв остаточне рішення відмовитися від поновлення Договору перестраховки, про що 17 травня 1890 р. Г. Капріві повідомив Швейніца, а той - 23 травня М.К. Гірса [94, 187].

Порвавши договір із Російською імпрією, новий німецький уряд посилив увагу до Великобританії. її приєднання до Троїстого союзу дало б йому безумовну перевагу над російсько-французьким альянсом. Воно забезпечило б вірність Італії, відкрите узбережжя якої не дозволяло їй піти проти Британської монархії -володарки Середземного моря. Сприяння Уайтхоллу допомогло б також залучити і Порту на сторону Троїстого союзу.

Таким чином, у результаті чергового загострення Східного питання середини 80-х рр. XIX ст. Санкт-Петербург не лише втрачає свій виключний вплив на Балканському півострові, але й опиняється перед лицем нових дипломатичних труднощів. Ситуація на міжнародній арені змінюється та складається вкрай несприятлива для російського уряду розстановка сил.

Зміна німецького керівництва та новий курс зовнішньої політики Берліна відносно Російської імперії змушує уряд останньої переглянути принципи власної зовнішньополітичної доктрини. Перспектива залишитися в ізольованому становищі в Європі, перед лицем зростаючої загрози з боку Німеччини та Австро-Угорщини, та можливе приєднання до цієї коаліції Великобританії, сприяє поряд із пожвавленням торгівельно-економічних зв'язків, також розвитку активних дипломатичних зносин між Росією та Францією.

Але, заклавши власною рукою фундамент франко-російського зближення, Берлін, однак, не зміг компенсувати втрати російської дружби союзом із Лондоном. На останнє десятиріччя XIX ст. припадає нове пожвавлення німецької колоніальної політики, що стало причиною загострення англо-німецьких відносин та сприяло пом'якшенню протиріч між Британською імперією та Росією.

 

 

РОЗДІЛ 4

ЕВОЛЮЦІЯ РОСІЙСЬКО-БРИТАНСЬКИХ ВІДНОСИН У 1891-1897 РР.

 

 

Російський уряд зробив відповідні висновки з відмови кабінету Г. Капріві від поновлення Договору перестраховки і зі спроб Німеччини зблизитися з Великобританією. Відтепер Париж мав стати не лише кредитором, але й союзником Російської імперії [91, 311-317; 108, 341-342].

Власні політичні інтереси Росії з Францією так прямо й гостро, як з Великобританією та Австро-Угорщиною, не перетиналися, хоча загарбницькі прагнення Третьої республіки були спрямовані в тому числі й на Близький Схід. Тут обидві держави мали спільного противника - Великобританію, суперницю Франції в Єгипті та на Середземному морі й Росії в Азії [94, 182].

Внутрішньополітична криза, загострення відносин із Британською імперією та Італією на грунті колоніальної політики та напружені стосунки з Німеччиною поставили Францію наприкінці 80-х рр. XIX ст. в ізольоване становище в Європі. Єдиною неворожою їй державою, на чию допомогу можна було б розраховувати, залишалася Росія, до пошуків співпраці з якою перейшли у той час правлячі кола країни. При цьому фінансову залежність російського уряду від французького капіталу Париж намагався використати, щоб змусити Санкт-Петрбург зв'язати себе союзними умовами. Однак у цій залежності не варто вбачати єдину основу франко-російського зближення. Хоча й не так сильно, як Франція, але і російський уряд теж боявся залишитися ізольованим [40, 26].

Особливо занепокоїлися російські урядові кола після того, як 6 травня 1891 р., на рік раніше терміну, був поновлений Троїстий союз. Спочатку інформація про цю подію не викликала тривоги на Певчевському мосту. Проте, наприкінці травня 1891 р. до МЗС Росії стали надходити повідомлення про можливість приєднання до Троїстого союзу Великобританії.


 

Хоча насправді цього не сталося, галас, піднятий при поновленні союзу між Німеччиною, Австро-Угорщиною та Італією, демонстрація британського флоту в Середземному морі, тривожні донесення російських послів з Берліна, Відня, Парижа і Стамбула - все свідчило про те, що складалося саме те угрупування сил, якого більше всього побоювалися в Санкт-Петербурзі [1 12, 263-265].

У розпал отримання телеграм від послів М.К. Гірс вимушений був проявити ініціативу і 4 липня 1891 р. в розмові з Ш.П. Лабуле запропонував зробити кроки до більш тісного зближення Росії та Франції.

Відповідь французької сторони не примусила себе довго чекати. 11 липня на Кед'Орсе підготували проект ноти до російського уряду з основними положеннями майбутньої угоди. І 12 липня Рібо відправив Лабуле секретну депешу з її проектом. Відповідно до французьких пропозицій, уряди двох країн зобов'язувалися в разі оголошення мобілізації однієї з держав Троїстого союзу без попереднього обговорення негайно і одночасно мобілізувати свої збройні сили [40, 286].

У Санкт-Петербурзі французький проект отримали 20 липня. Після ознайомлення з його змістом В.М. Ламздорф у спеціальній записці пояснив необхідність коригування депеші: «Виправлена редакція надасть більшу широту угоді», й тоді Росія і Франція зможуть таким чином погоджувати свої дії, щоб «зупинити будь-які ускладнення в їх зародку», будь то в Єгипті, Середземному морі, Османській імперії або на Далекому Сході, «перш, ніж вони прийняли б розміри, загрозливі для миру в Європі». В.М. Ламсдорф вважав також невигідним для Росії підписувати угоду, зважаючи на небезпеку «лише з боку однієї з держав, котрі входять до Троїстого союзу, не враховуючи підтримки, яка може надаватися іншою державою, що залишилася поза лігою, але симпатизує її намірам і може за певних обставин навіть виступати в якості ініціатора» , [50,217-218].

Таким чином, Санкт-Петербург хотів досягти підтримки Парижа й на випадок зіткнення з Великобританією. Для Франції ж основним противником була Німеччина, і з самого початку переговорів у правлячих колах республіки обговорювалися умови військової конвенції з Росією, яка визначала розмір її допомоги в разі німецької агресії. Але щоб не зіпсувати розпочатих дипломатичних переговорів, питання про конвенцію поки не піднімалося [62, 576].

24 липня 1891 р. М.К. Гірс і Ш.П. Лабуле виробили наступний текст угоди: «Для того, щоб визначити і зберегти щиросердну згоду, яка їх об'єднує, і бажаючи спільно сприяти підтримці миру, який є предметом їх щирих бажань, обидва кабінети заявляють, що вони радитимуться з кожного питання, здатного загрожувати загальному миру. У випадку, якщо б мир виявився в небезпеці і особливо, якби одна з договірних сторін виявилася під загрозою нападу, обидві сторони подумають, якщо визнають це необхідним, про засоби заздалегідь умовитися про ті заходи, здійснення яких у цьому випадку виявиться необхідним для обох урядів» [55, 89-90; 67, 23].

Отримавши текст угоди, Рібо телеграфував в Санкт-Петербург про ті зміни, які вважав за потрібне внести уряд республіки: замість «визначити і зберегти» -«чітко визначити і закріпити»; замість «обидва кабінети» - «обидва уряди»; замість «обидві сторони подумають, якщо визнають це необхідним, про засоби...» -«обидві сторони умовляються домовлятися про заходи...» [55, 90]. Як видно, поправки, носили принциповий характер: у Парижі добивалися точності формулювань [108,351].

Після обговорення тексту угоди їй була надана форма обміну листами між міністром іноземних справ Російської імперії Гірсом і міністром закордонних справ Франції Рібо, чим і пояснюється назва цього секретного документа «Угода Гірса-Рібо». Відповідь французького уряду в листі Рібо на ім'я А.П. Моренгейма від 15 серпня 1891 р. закріпила угоду. Щоправда, в ній ідентичним був лише текст двох пунктів: у преамбулі, на відміну від , російського варіанту, нічого не говорилося про Великобританію, а в закінченні ставилося питання про призначення у найближчий термін спеціальних делегатів для вивчення практичних заходів із подальшого розвитку угоди. Проте ці зміни були залишені російською стороною. В історії дипломатії договір 1891 р. отримав назву Консультативного пакту [55, 90; 67,21-22].

Хоча переговори велися конфіденційно, офіційне і урочисте вшановування французької ескадри в Кронштадті 13 липня 1891 р. робило очевидним політичне зближення двох держав [91, 317-318]. «Московські відомості» назвали 1891 рік роком «відкритого зближення Росії і Франції». «Біржові відомості» писали про союз із Росією як наріжний камінь французької політики, а «Новий час» підкреслював, що російсько-французьке зближення «всіма визнається як політичний факт, настільки ж серйозний, як відновлення Троїстого союзу» [7; 74; 79].

Під час візиту М.К. Гірса до Парижу у листопаді 1891 р. французькі урядові кола знову підняли питання про військову конвенцію. Враховуючи войовничі настрої Берліна, в російському МЗС прагнули уникнути загострення відносин з Німеччиною, але не довіряли і Франції. Російський міністр закордонних справ, справедливо вважав, що взяття військових зобов'язань, міцно пов'язало б Францію і Росію, позбавивши останню свободи маневру. Однак Париж прагнув форсувати події і вже підготував проект військової конвенції.

24 лютого 1892 р. Г. Монтебелло вручив М.К. Гірсу проект конвенції. За його умовами Французька республіка і Російська імперія зобов'язувалися одночасно і негайно мобілізувати свої сили за мобілізацією сил Троїстого союзу та спрямувати їх проти головного супротивника - Німеччини. При цьому Росія повинна була виставити проти Німеччини 700-800 тис. чол. із загального числа мобілізованих 1,6 млн. чол. [40, 294].

Незважаючи на те, що група Гірса-Ламздорфа ще сподівалася на поліпшення російсько-німецьких стосунків, узгодженість зовнішньополітичних дій Росії та Франції на Близькому Сході була важливим чинником, який дозволив Олександру III схвалити основні положення проекту воєнної конвенції. На той час Олександр III прийшов до переконання про неминучість зіткнення з Німеччиною, тому імператор розпорядився обговорити конкретні умови конвенції з військовими спеціалістами.

У результаті ознайомлення з французьким проектом М.М. Обручев розробив новий варіант угоди. Схвалюючи в принципі запропоновану французькою стороною форму, яка, на відміну від союзного договору, надавала можливість не виносити угоду на затвердження палат в парламенті і тим самим зберігала її секретність, він наполягав на необхідності змінити ряд умов.

Вважаючи, що оголошення мобілізації означає вже початок військових дій, М.М. Обручев визнавав за необхідне заздалегідь визначити всі дипломатичні рішення. Ситуація в Європі, за його переконанням, робила маловірогідною ізольовану боротьбу між двома державами, тому він пропонував обов'язково зумовити одночасну мобілізацію армій Франції і Росії випадком нападу на них не лише Німеччини, як пропонували французи, а будь-якої держави Троїстого союзу. При цьому за Санкт-Петербургом зберігалася повна свобода в розподілі своїх військ для завдання вирішального удару по арміям країн-учасниць Троїстого союзу. Окреслені М.М. Обручевим зміни направляли проект і проти Австро-Угорщини [50, 219-222].

Відповідно до кінцевого варіанту російсько-французької конвенції, у випадку, якщо Франція буде атакована Німеччиною або Італією, підтриманою Німеччиною, Російська імперія нападе на Німеччину наявними у неї силами. Якщо Росія буде атакована Німеччиною або Австро-Угорщиною, підтриманою Німеччиною, то Французька республіка виступить проти Німеччини зі всіма силами, які знаходяться в її розпорядженні. У випадку мобілізації сил Троїстого союзу або однієї з держав, які входять до його складу, Росія і Франція повинні одночасно мобілізувати свої сили. Франція зобов'язалася направити проти Німеччини 1300 тис. солдат, Росія - 700-800 тис, щоб змусити Німеччину воювати на два фронти - на сході й на заході [55, 90-91; 67, 25-26].

Конвенція від 5 серпня 1892 р., яка була безпосереднім продовженням політичної угоди 1891 р., носила секретний характер, а термін її дії визначався часом існування Троїстого союзу [66, 786; 94, 194-195].

У жовтні 1893 р. російський флот відвідав Тулон. Французька громадськість була охоплена ентузіазмом і вітала цей факт як дійсний кінець

«ізоляції». Крім того, він був реальним стратегічним жестом. Російсько-французька військово-морська співпраця на Балтійському морі не мала сенсу -тому візит французьких моряків до Кронштадту нічого не означав; тепер же мова йшла про створення постійної російської Середземноморської ескадри, яка разом з французьким флотом могла сперечатися з військово-морською перевагою Великобританії. Тому відвідини Тулона мали виключно антибританський, а не антинімецький характер. Та все ж це твердження було не повним. Жодної конвенції про військово-морське співробітництво не послідувало. Замість цього французька сторона знову запропонувала колишній проект військової конвенції. Париж запевняв, що не може взяти на себе зобов'язання перед Санкт-Петербургом, попередньо не досягнувши убезпечення проти Німеччини [108, 359-360].

У кінці жовтня 1893 р. Обручев повідомив Буадефра, що Олександр III схиляється до затвердження проекту військової конвенції. 7 грудня російському царю був представлений у вигляді доповідної записки проект листа М.К. Гірса на ім'я Г. Монтебелло, а через тиждень його остаточний варіант дістав схвалення Олександра III. 4 січня 1894 р. обидві держави обмінялися офіційними дипломатичними нотами, які надавали обов'язкову силу військовій конвенції [43, 275-278].

У 1894 р. митна війна між Берліном і Санкт-Петербургом закінчилася підписанням російсько-німецької торгівельної угоди. Потреба у відновленні порушених стосунків із Росією була викликана тим, що впливові фінансово-промислові кола Німеччини все рішучіше вимагали придбання обширних колоніаних володінь, а отже, зовнішня політика Німеччини мала вступити на антианглійский шлях. Однак російсько-французький союз на той час став доконаним фактом [94, 273-274].

У цей час відбулося чергове загострення Східного питання, пов'язаного із вирішенням проблеми статусу вірмен, яка становила значну небезпеку для цілісності Порти та була важливою складовою турецької національної політики. За Сан-Стефанським і Берлінським договорами 1878 р. «вірменське питання» отримало своє юридичне оформлення, стало важливим аспектом міжнародних відносин, розмінною монетою та знаряддям впливу провідних європейських держав на султанський уряд [11, 10-12; 45, 4-5]. Тому підйом вірменського національного руху кінця XIX ст. належить до числа тих внутрішніх ускладнень в Османській імперії, які привели до міжнародно-політичної кризи [46, 523-524].

Відповідно до статті 61 Берлінського трактату 1878 р., «Висока Порта» зобов'язувалася здійснити реформи та перетворення, викликані місцевими потребами, в областях компактного проживання вірмен, та забезпечити їм захист від черкесів та курдів. Султанський уряд мав періодично звітувати перед великими державами про виконання наміченої програми у сфері національної політики [100, 204-205].

Але чим більше слабнула Османська імперія, тим більше посилювалася політика ісламізації й отуречування західних вірмен. Султан не лише не виконував своїх зобов'язань, але й розробив програму по «ліквідації вірменського питання шляхом знищення вірмен» [3, 88]. У розпалюванні ненависті між численними народами своєї держави Абдул Хамід II бачив найкращий спосіб зміцнення султанського абсолютизму [17, 10-34]. Він сприяв переселенню мусульман із Балкан до Малої Азії, навмисно загострюючи відносини між слов'янами, вірменами, греками з одного боку, турками і курдами — з іншою [45, 26]. Крім того, в 1891 р. на території Малої Азії були створені загони іррегулярної кінноти («хамідіе») переважно з курдів і черкесів, поставлені поза контролем і залежністю від місцевої адміністрації. їх призначення полягало у «наведенні порядку» в провінції, у придушенні будь-якого прояву незадоволення населення беззаконнями влади [51, 260-261].

У відповідь на політику турецького керівництва серед вірменського населення посилились обурення та боротьба проти асиміляції, які врешті переросли в прагнення звільнитися від гніту османської влади [45, 21]. «Вірменське питання», визвольна боротьба та вимоги проведення реформ були соціальною проблемою, бо містили в собі аграрне питання, вимогу забезпечення розвитку національної культури і надання політичних прав. Тому головною пружиною вірменського визвольного руху стала всенародна боротьба проти шаріатського законодавства та проти антивірменської політики султанізму [17, 14].

Бездіяльність європейських кабінетів дозволила турецькому уряду в 90-х рр. XIX ст. перейти до здійснення плану геноциду вірмен. Арешти і вбивства вірмен в 1890 р. в Сасуні, у січні 1893 р. - в Кайсарі, у травні-червні 1893 р. - в Анкарі, у липні 1893 р. - в Будгасі підготували перехід до масового побиття вірмен у 1894-1896 рр. [З, 89-99]

За згоди султанського військового командування в серпні-вересні 1894 р. була організована різанина вірмен в Сасуні, Муші та інших містах. У результаті цих акцій було розгромлено більше 40 сіл і вирізано майже 10 тис. чоловік [94, 272-273].

Після масової розправи над вірменами Великобританія в 1894 р. виступила з пропозицією провести обстеження на місці, силами іноземних консулів. На відміну від Німеччини, Австро-Угорщини та Італії, Росія та Франція погодилися з британською пропозицією: вони не хотіли дозволити Лондону діяти самостійно в цьому питанні [26, 13-14].

Втручання Великобританії в справи султанського уряду могло привести
до вторгнення британського флоту до Дарданелл, що представляло загрозу
для обох країн. Перед Росією виникла б небезпека захоплення Проток. Для
Франції активізація англійської політики в цьому регіоні ставила під загрозу її
торгівлю по Суецькому каналу, і без того ослаблені позиції в Єгипті, а також долю
французьких капіталовкладень в Османській імперії. Тому протягом                              1894-

1896 рр. між трьома державами, які втрутилися у вірменські справи, .зав'язалася боротьба: британський уряд прагнув посилити натиск на султана, а російський і французький - звести вимоги до нього до мінімуму [52, 12-13].

Торкаючись міжнародного аспекту подій необхідно відзначити, що вірменське питання було формою англо-російського протиборства. Не турбота про долю вірмен, а прагнення ослабити Російську імперію, створити складнощі на її південних кордонах, закрити Санкт-Петербургу шлях до Індії і Середземного моря, та загрозою вторгнення добитися згоди султана на захоплення Єгипту - такі були цілі політики Британської імперії на Близькому Сході [9, 29].

Крім того, економічним вторгненням до Османської імперії Великобританія прагнула підірвати там фінансовий вплив Франції. У 90-х рр. XIX ст. французькі банкіри займали керівні ролі в Оттоманському імперському банку і в Управлінні Оттоманського публічного боргу, тоді як фінансові позиції Британської імперії на Близькому Сході були слабшими. Наполягаючи на озброєному втручанні Європи у справи Західної Вірменії, на Даунінг стріт також враховували її стратегічне розташування, можливість використовувати територію Вірменії для просування до Месопотамії, бо Вірменське нагір'я панувало над долиною Тігра та Евфрата. Мала значення і та обставина, що здобуття Західною Вірменією автономії з рук Уайтхоллу робило б британські фінансові кола господарем положення в Малій Азії [51, 263].

Як засіб досягнення цих цілей своєї зовнішньої політики на Близькому Сході Лондонський уряд використовував почергово два дипломатичні методи: то він удавався до тиску на султана, вимагаючи від нього негайного проведення реформ у вірменських вілайєтах, то на зміну ліберальним розмовам про реформи висувалися відверто загарбницькі плани розділу Османської імперії [37, 49-51].

У листопаді 1894 р. уряд Великобританії запропонував створити міжнародну комісію із розслідування подій у Сасуні. Абдул Хамід II під тиском європейської громадськості вимушений був погодитися на створення турецької комісії за участю британського консула [3, 99-109]. У відповідь на це французький посол у Стамбулі звернув увагу султана на небезпеку присутності в комісії одного лише англійського представника, який без контролю з боку інших великих держав міг би стати господарем становища, і запропонував залучити до участі у комісії французького і російського консулів, котрі знаходилися в Ерзерумі.

У свою чергу, британський істеблішмент, бажаючи досягти єдності з Російською імперією і Францією, запросив уряди цих країн взяти участь у розслідуванні [43, 335].

Слід підкреслити, що зважаючи на погіршення англо-німецьких відносин в урядових колах Великобританії спостерігалася тенденція до пом'якшення британсько-російських суперечностей. 9 листопада 1894 р. у промові на банкеті у лорд-мера Лондона прем'єр-міністр А. Розбері висловився за зближення з Росією [108, 361-369].

У грудні 1894 р. Лондон, намагаючись послабити російсько-французьку єдність, вирішив домовитися з Російською імперією по вірменському і єгипетському питаннях. Він запропонував Санкт-Петербургу для «наведення ладу» ввести російські війська до Турецької Вірменії, а за це Росія мала визнати права Великобританії на Єгипет. Російське МЗС відмовилось від подібної пропозиції. Хоча формально вона була вигідною, оскільки Єгипет і так знаходився під контролем англійців, але заняття Турецької Вірменії серйозно і надовго посварило б Миколу II з султаном, чого, власне, і добивався Уайтхолл. Метою ж російського уряду був контроль над Протоками, а не збільшення території в Малій Азії [118, 361].

21 грудня 1894 р. Абдул Хамід II погодився з пропозицією представників європейських держав про їх компетенцію в турецькій комісії.

Під час створення турецької комісії за участю європейських представників із розслідування подій в Сасуні між провідними державами позначилися певні розбіжності. Російський уряд вимагав від свого представника «не приховувати недоліків у турецькій адміністрації, не применшувати їх, а ретельно розслідувати події у регіоні». У цьому питанні Санкт-Петербург був цілком готовий співпрацювати разом із Лондоном. Суперечки   між   європейськими   уповноваженими   стосувалися   методів розслідування та характеру їх діяльності. Уайтхолл наполягав на активній участі європейських чиновників у роботі комісії, на їх праві вести допит свідків. Російський уряд вважав за доцільне лише «спрямовувати» дії комісії, вказувати її членам місцевості, в яких необхідно проводити розслідування, і осіб, котрих слід було залучити до допиту. Російські урядові кола перш за все намагалися не допустити поширення вірменських хвилювань на прикордонну з Російською імперією територію. Французький уряд у вірменському, крітському і македонському питаннях підтримував Росію, що служило свідоцтвом дієвості російсько-французького союзу. На противагу Лондону і Риму, які наполягали на «розширенні вірменського питання в рамках європейської конференції, Санкт-Петербург і Париж прагнули до його локалізації шляхом проведення реформ для вірменського населення Малої Азії» [61, 56-67].

У результаті обговорень було досягнуто компромісного варіанту. Виходячи із загальної інструкції, делегатам європейських країн дозволялося брати участь у розслідуванні подій в Сасуні, бути присутніми на засіданнях комісії, супроводжувати членів турецької комісії в їх поїздках по Бітліському вілайєту, указувати місця пошуку, самим формулювати питання, якщо, їм здавалося, що вони погано поставлені головуючим [87, 338].

Під час розслідування з'ясувалося складне економічне становище вірмен, повне безвладдя в регіоні, та неконтрольованість полків «хамідіе». У квітні 1895 р. делегати трьох держав, вказуючи на необхідність корінних перетворень в адміністрації вірменських вілайєтів, передали султану проект, в якому пропонувалося для проведення реформ призначити верховного комісара і заснувати контрольну комісію для ухвалення петицій і встановлення відносин із посольствами [51, 265-266].

Одночасно з роботою турецької комісії з розслідування подій в Сасуні посли Російської імперії, Великобританії і Франції в Стамбулі займалися також підготовкою проекту реформ. 11 травня 1895 р. цей проект разом із меморандумом був вручений Абдул Хаміду II. Держави пропонували султану встановити контроль Європи за виборами і діяльністю валі, наполягали на включенні до складу жандармерії всіх станів суспільства. Проект передбачав проведення адміністративних, судових, фінансових реформ в шести вілайєтах Турецької Вірменії (Ерзурум, Сивас, Харпут, Діяр-Бакир, Бітліс, Ван), які повинні були усунути свавілля турецької влади і гарантувати вірменському народу охорону життя та майна [52, 16-17].

13 червня 1895 р. турецький уряд відкинув пропозиції послів про контроль Європи за діяльністю валі, вважаючи це порушенням суверенітету султана. 2 серпня Абдул Хамід II передав державам свою відповідь на проект про проведення реформ. Він був складений у такій невизначеній формі, без жодних гарантій їх здійснення, що викликав незадоволення як вірменського населення, так і європейських урядів [94,305].

15 серпня 1895 р. Р. Солсбері, виступаючи в парламенті, з гнівною промовою обрушився на султана. Підкреслюючи повну солідарність Великобританії та Росії у вірменському питанні, він заявив, що незалежність Османської імперії покоїться виключно на бажанні держав зберегти цю незалежність, але політика Порти відносно вірмен може спонукати Європу відмовити султану в підтримці штучного існування Турецької держави. Заява британського прем'єр-міністра про єдність трьох європейських урядів не відповідала істині. Протиріччя між державами були настільки очевидними, що Франція й Росія, не довіряючи Лондонському кабінету, не підтримали його планів про збройне втручання у справи Порти [43,335].

Влітку 1895 р. британський прем'єр-міністр пішов далі в антитурецькій ,політиці: він пропонував уже план розділу Османської імперії, обравши спочатку  як  партнера  Німеччину.   У  липні-серпені   1895  р.  відбулися переговори Р. Солсбері з німецьким послом в Лондоні В. Гатцфельдом про розділ   Оттоманської   держави. Мета   переговорів   полягала   в   спробі

Великобританії отримати підтримку Берлінського кабінета у вірменському питанні, окреслити різні варіанти розділу Порти в разі її загибелі. Один із них, за словами німецького посла, зводився до передачі Росії Стамбула і Проток, Великобританії - Месопотамії і Єгипту, Австро-Угорщині - виходу до Егейського моря, Франції - Марокко, Італії - Тріполі. Пропонуючи такий план розділу, Лондон, сподівалася на те, що перехід Босфору та Дарданелл до рук Санкт-Петербургу спровокує протидію Франції й інших європейських держав, послабить російсько-французький союз і приведе до ізоляції Франції. Перспективою ізоляції Французької республіки Р. Солсбері хотів привернути увагу німецького істеблішменту до його проекту з турецького питання. Але британські пропозиції німецьку сторону не зацікавили [108, 375-376].

Тим часом, використавши розбіжності між європейськими урядами, Абдул Хамід II санкціонував нові вірменські погроми в Стамбулі. Приводом для різанини, яка тривала з 30 вересня по 2 жовтня 1895 р., стала мирна маніфестація вірмен 7 вересня з вимогою нормалізації умов життя [52, 17; 94,312].

Нові насилля турецької влади змусили послів трьох європейських країн 15 жовтня звернутися до султана з вимогою про невідкладне проведення реформ. Одночасно з цим посли шести держав передали султанському уряду колективну ноту, звернувши його увагу на становище в столиці, і віддали наказ командирам своїх стаціонарів відійти в безпечне місце. Ці заходи європейських дипломатів змусили Абдул Хаміда II 20 жовтня 1895 р. султанським рескриптом затвердити проект реформ. Проте і цей документ, подібно до багатьох інших, залишився простим листом паперу. Насильства над вірменами в Малій Азії продовжувалися і після видання рескрипту.

У листопаді 1895 р. Р. Солсбері запропонував ввести британську ескадру в Мармурове море. Але ретельно проаналізувавши розстановку сил у регіоні, від цього плану довелося відмовитися [43, 336].

За цих умов міністр закордонних справ Австро-Угорщни А. Голуховський від імені Баллплацу 1 листопада 1895 р. запропонував європейським державам, які підписали Берлінський договір 1878 р., з метою стабілізації становищя ввести в Протоки по декілька судів кожної з європейських ескадр [51, 267; 94, 312]. Санкт-Петербурзький кабінет побачив у цій пропозиції небезпеку міжнародного втручання в справи Порти. Заручившись підтримкою інших держав, він відхилив австрійський проект. Російський уряд мотивував свою відмову тим, що «настільки надзвичайні заходи не були нагальною потребою і зовсім не могли б забезпечити порядок у провінціях, у яких головним чином відбувалося побиття християнського населення». У якості контрзаходу О.І. Нелідов запропонував направити в розпорядження посольств сторожові судна, чисельність екіпажів яких становила б значну військову силу і була б здатною попередити вибуху мусульманського фанатизму і захистити життя і майно європейських підданих. Всі європейські уряди пристали на цю пропозицію[94, 312].

Проте, Абдул Хамід II зволікав із проведенням реформ. Верховний комісар, призначений у вірменські провінції Малої Азії за рекомендацією європейських держав, посилаючись на відсутність грошових коштів не діяв. Фактична влада в провинції як і раніше залишалася в руках «хамідіе» та турецьких чиновників, які, користуючись безкарністю, продовжували розправи над християнським населенням. Протягом червня 1896 р. Ван і його околиці були перетворені на руїни, більше 20 тис. мешканців цієї області було вирізано [117, 178].

26 серпня 1896 р. вірменські націоналісти захопили приміщення Оттоманського банку в Стамбулі. Вони засіли в ній, обороняючись від турецької поліції і загрожуючи підірвати будинок зі всіма мільйонними цінностями. У відповідь на захоплення банку влада і мусульманське духівництво організували різанину вірмен [118, 366-367].

У зв'язку з вірменськими погромами в турецькій столиці британська ескадра залишила Мальту і підійшла до Дарданелл. Ситуація в країні стала критичною. Становище ускладнювалося тим, що вслід за Вірменією хвиля обурень політикою султанської адміністрації охопила європейські провінції Туреччини: Кріт, Епір, Македонію [92, 239].

Постанови Берлінського конгресу 1878 р., які зобов'язали султана здійснити на Кріті перетворення під контролем європейских консулів, не були виконані. Управляв островом турок-валі, а не генерал-губернатор-християнин, що було порушенням пакту про Кріт, підписаного в Канеї у жовтні 1878 р. Народні збори як найвищий орган влади були позбавлені реальної сили [94,349-351].

Провокації султанської адміністрації викликали сильне обурення серед населення всього Балканського півострова. Абдул Хамід II направив на Кріт військові сили, змінив валі, який, на його думку, діяв недостатньо енергійно. Новий валі, ярий фанатик, почав формувати загони башибузуків для боротьби з повстанцями. У цих умовах 29 травня 1896 р. Росія, Франція, Великобританія та Австро-Угорщина направили в крітські води по одному крейсеру, командирів яких було проінструктовано «діяти в разі потреби спільно». Ескадра і консульства прийняли під свій захист іноземців і християн Канеї. Для вирішення проблем на Кріті чотири держави створили управлінський орган - Раду адміралів, до якої увійшли морські начальники кораблів, котрі знаходилися на рейді в Канеї [94, 351].

24 червня 1896 р. посли європейських держав у Стамбулі звернулися до Порти з колективною нотою, наполягаючи на призначенні генерал-губернатора-християнина за схваленням європейських держав терміном на п'ять років, скликання Народни зборів, і амністії для повстанців [51, 273-275].

Уряд Османської імперії висловив готовність підкоритися вимогам провідних європейських держав, але, як і у вірменському питанні, обмежив хвою діяльність напівзаходами. Замінивши валі-мусульманина генерал-губернатором-християнином, він зберіг посаду головнокомандуючого турецькими військами за колишнім валі, не визначивши службових стосунків між новим генерал-губернатором і головнокомандуючим, що привело до «двовладдя» і не сприяло встановленню спокою.

Крітяни вимагали приєднання острова до Греції або введення широкої автономії. Грецька влада відкрито стала на сторону повстанців, направивши на острів волонтерів. Рух охопив також Епір та Македонію. Населення цих провінцій було солідарне з крітянами. Побоюючись активного втручання Греції на стороні повсталих, Абдул Хамід II звернувся до європейських держав «віднайти засоби до умиротворенню населення Кріту». Європейські кабінети прийняли пропозицію султана і направили інструкцію консулам, які повинні були переконати депутатів асамблеї розпочати переговори з членами турецької комісії й підкоритися угоді, яка буде вироблена послами європейських держав спільно з Портою [46, 524-525].

28 серпня 1896 р. був опублікований новий указ, за яким задовольнялися майже всі вимоги повсталих: проголошувалися реформи, генерал-губернатором був призначений урядовець з християн терміном на п'ять років [90, 155].

Але султанська влада і мусульманські фанатики на острові, знаючи про негативне ставлення Абдул Хаміда II до цих обіцянок, гальмували проведення реформ. Тому хвилювання на Кріті поновилися [133, 212].

Проблема розділу Османської імперії та долі Чорноморських проток знову встала в центрі уваги європейських держав. Можливість введення в Протоки флоту Великобританії й, можливо, інших європейських держав викликала занепокоєння в Санкт-Петербурзі.

У вересні 1896 р. Микола II відвідав Британську імперію, де в замку Бальмораль відбулися його переговори з прем'єр-міністром Р. Солсбері. Серед інших обговорювалося і питання про Чорноморські протоки. Російський імператор заявив про бажання Росії встановити контроль над Протоками без оволодіння ^кими-небудь частинами території Порти. Р. Солсбері наголосив, що це може бути здійснено тільки «після зникнення Османської імперії» і задоволення інтересів інших держав [92, 240].

Слід зазначити, що британський прем'єр-міністр прагнув досягти угоди з російською стороною про сумісні дії проти султана і, можливо, про розділ Оттоманської держави. У 1896 р. два важливі чинники робили таку угоду для Великобританії особливо бажаною. Першим із цих чинників було рішення приступити до завоювання Судану, що укріпило б позиції Уайтхоллу в Єгипті. При цьому експедицію до Судану в Лондоні мали намір фінансувати за рахунок коштів Міжнародної Каси єгипетського боргу. Угода з Російською імперією допомогла б зламати опір Каси, в якій домінуючу роль відігравала Франція [86, 15-18]. Другим чинником було надзвичайне загострення відносин Великобританії з Німеччиною, яке настало на початку 1896 р. через Південну Африку. Погіршення англо-німецьких стосунків саме по собі робило для Лондона бажаним поліпшення відносин з іншими своїми супротивниками, включаючи Росію [43, 337-338].

Безпосередньо після різанини вірмен в Стамбулі про угоду заговорив британський посол в Османській імперії Ф. Каррі. Метою зближення з Санкт-Петербургом і Парижем повинен був стати сумісний тиск на султана -або з тим, щоб змусити його змінити великого візиря, або ж встановити в Порті порядок, гарантований Європою. Микола II в цілому погодився з англійськими пропозиціями, але британський проект не отримав схвалення в Санкт-Петербурзі. Заміна влади султана європейським кондомініумом не відповідала національним інтересам Російської імперії. Тому під тиском російських впливових урядових кіл, цей план був відкинутий [94, 373-374].

Російська політика збереження статус-кво в Османській імперії цілком відповідала інтересам уряду й капіталу Франції. Проте, її банкірам були потрібні спеціальні заходи для запобігання можливому фінансовому банкрутству Оттоманської держави і безпеки та прибутковості іноземних інвестицій. Найкращою гарантією їх збереження французьким вкладникам здавалося максимальне розширення міжнародного контролю над турецькими  фінансами  за  допомогою  розширення  сфери  компетенції

Управління Оттоманського боргу. Фактично це означало перехід влади із рук султана до західних банкірів, переважно французьких.

Для російської дипломатії такий варіант був абсолютно неприйнятним: «Перехід до європейських рук економічних важелів Порти був би рівнозначний нейтралізації Оттоманської імперії і заміні слабого, але всеж-таки незалежного її уряду сильним, проте ворожим Росії міжнародним контролем» [43, 338].

Але під час візиту Миколи II до Парижа, де цар пробув про 6 по 8 жовтня 1896 р. Аното умовив російського можновладця та М.П. Шишкіна, який супроводжував його, затвердити спільні інструкції послам Росії і Франції у Стамбулі, корті містили б в собі всі ті французькі побажання, які до цих пір Санкт-Петербург категорично відкидав. Ці інструкції передбачали зближення з Великобританією, з урядом котрої планувалося досягти угоди з єгипетского питання, «але за умови взаємних задоволень як в тому, що стосується майбутнього авторитету адміністрації єгипетського боргу», так і в тому, «що стосується необхідних гарантій нейтралізації Суецького каналу». Наголошувалося на необхідності «встановлення в Єгипті порядку, більш прийнятного до принципу збереження цілісності Османської імперії». Таким чином, Аното передбачав санкціонувати окупацію Єгипту, забезпечивши економічні інтереси Франції і отримав™ від Лондона деякі поступки відносно навігації по Суецькому каналу.

Інструкції передбачали, також розширення компетенції Управління Оттоманського боргу, причому російський уряд погоджувався надіслати свого делегата до цієї установи, яку він доти ігнорував. Росія, таким чином, зробила крок у сторону встановлення над Стамбулом міжнародного контролю [43, 339-342].

Проте, в Санкт-Петербурзі привезені з Парижа інструкції отримали негативну оцінку. Заперечували не лише найвпливовіші сановники імперії, але й деякі посли також виступили з протестом. Що стосується посла в Османській імперії О.І. Нелідова, то він почав з того, що добився дозволу на приїзд до столиці, після чого заявив, що швидше піде у відставку, ніж погодиться слідувати паризьким інструкціям. Він підготував проект нової інструкції, який був затверджений Миколою II. Аби дещо заспокоїти Париж, нова інструкція пропонувала зробити султану заяву, в якій говорилося, що, у випадку якщо він зазіхне на прибутки, закріплені за Управлінням Оттоманського боргу, держави встановлять над Портою фінансовий контроль ще більш тісний, ніж визначений декретом 1881 р. Аното, розчарований у провалі своєї комбінації, вимушений був пристати на цю пропоцію [39, 278].

Між тим, скориставшись репресіями проти вірмен, Великобританія в жовтні 1896 р. запропонувала скликати загальноєвропейську конференцію послів з питання про реформи в Османській імперії. Одночасно з цим вона висловилася про доцільність інтервенції проти султана. Англійські судна крейсували в Середземному морі, біля входу в Дарданелли. Російський уряд, стурбований цими заявами, сповістив Уайтхолл, що у разі британської інтервенції Чорноморський флот негайно увійде до Босфору [52, 20-21].

Не зважившись на сепаратний виступ проти Порти, 20 жовтня1896 р. Лондон звернувся до інших великих держав з нотою, в якій запропонував доручити їх послам в Стамбулі виробити проект реформ не лише для вірменських вілайєтів, а для Османської імперії в цілому: не досягши єдності з Росією, британський уряд удався до методу «європейського концерту». За умови, що з проектом реформ, вироблених послами, заздалегідь погодяться уряди всіх шести європейських держав, пропонувалося нав'язати проект султану за допомогою «заходів примусу» [92, 241].

24 листопада російський уряд зробив новий зигзаг у своїй близькосхідній політиці. Він повернувся до позиції, зайнятої Миколою II в Бальморалі. Ініціатором такого повороту був О. Нелідов. 30 листопада 1896 р. він подав імператорові записку, в якій вказував на хистке становище Османської імперії і можливість утвердження там іноземного впливу. Перехід Проток із рук «слабкого Стамбулу» в «сильніші» загрожував би безпеці осійської імперії в Чорному морі і закрив би їй вихід до Середземного оря. Посол рекомендував у разі введення британського флоту до Дарданелл егайно зайняти Верхній Босфор. О.І Нелідов вважав, що «при спокійнішому перебігу справ в Стамбулі» можна навіть не чекати вступу іноземних судів до Проток, а увійти до Босфору і тоді вже запросити інші держави до співпраці [51,268-271].

Сама ідея зайняття Проток в разі розділу Османської імперії була не новою. Перший проект О.І. Нелідова датувався 1882 р., періодом загострення болгарської кризи і окупації Великобританією Єгипту; другий, - 1892 р., тобто після початку вірменських хвилювань в Османській імперії. Але перші проекти російського посла санкції уряду не отримали [118, 389].

Проте восени 1896 р., коли загроза вторгнення британсько-італійського флоту до Дарданелл ставала реальною, а Порта знаходилася в стані внутрішньої кризи, новий проект 0.1. Нелідова не був відкинутий.

На особливій нараді, скликаній Миколою II для розгляду записки посла, яка відбулася 23 листопада 1896 р., було ухвалено доручити О. Нелідову діяти спільно з представниками інших країн у вирішенні вірменського національного питання, не допускаючи при цьому заміни турецьких установ на загальноєвропейські. У разі вірогідності введення іноземних ескадр до Мармурового моря, вважалося доцільним тимчасове заняття Верхнього Босфору для закриття Чорного моря [94,375-386].

Коли проект був прийнятий, Є. Вітте, який вважав, що його реалізація неминуче приведе до війни, звернувся за допомогою до обер-прокурора святійшого синоду Д. Побєдоносцева, який мав на імператора великий вплив. Спільно вони умовили Миколу II відмовитися від здійснення нелідівского проекту [43, 343].

Франція також не підтримала цей проект. 12 грудня, скориставшись необхідністю відповіді на британську ноту від 20 жовтня, французький уряд висунули три умови своєї згоди на обговорення запропонованого Лондоном проекту реформ: 1) збереження цілісності Османської імперії; 2) виключення кондомініуму шести держав над нею; 3) виключення будь-яких сепаратних дій з боку кожної з великих держав. Остання умова усувала можливість здійснення проекту О. Нелідова [108, 382-384].

У грудні 1896 р. в Стамбулі розпочала роботу конференція послів із врегулювання внутрішньополітичної кризи в Османській імперії. За основу рішень конференції була прийнята французька пропозиція про розробку реформ і хможливість введення флоту Великобританії до Проток відпала.

Але надалі робота конференції зайшла в глухий кут. На початку 1897 р. в умовах нового сплеску вірменського визвольного руху знову виникла ситуація, за якої створювалася загроза вторгнення до Проток морських сил третіх країн, у зв'язку з чим О.І. Нелідов запросив МЗС про своєчасність вживання заходів, окреслених особливою нарадою 23 листопада 1896 р. Проте Санкт-Петербург не бажав удаватися до військової сили, і послу було наказано телеграфувати про висадку російської ескадри з десантом до Босфору лише в тому випадку, якщо б посол іншої великої держави викликав у Протоки свій флот [16, 78-92].

2 лютого 1897 р. між учасниами конференції була досягнута угода, згідно з якою мала бути створена Верховна рада для поліпшення стану турецької адміністрації. Проте цей проект реформ також не був реалізований - почалася греко-турецка війна 1897 р., і великі держави виступили спільно з Портою проти повстанців о. Кріт [52, 21].

У січні 1897 р. в Канеї відбулося озброєне зіткнення турецьких військ із греками та крітянами, що спонукало останніх просити Грецію про втручання. На початку 1897 р. грецька ескадра під командуванням принца Георга провела морську демонстрацію біля берегів острова. У ніч на 15 лютого між островом Теодора і півостровом Спаду висадився грецький десант у кількості 1400 чол. при восьми знаряддях. Греки почали наступ на Канею, вже зайняту моряками з міжнародної ескадри. Європейські уряди, угледівши в цьому акті заклик «до загального заколоту», не підтримали вирішення крітян про приєднання до Греції. Рада адміралів надіслала чотири кораблі для попередньої розвідки грецьких позицій поблизу села Платанья із наказом відкривати вогонь по грецьких формуваннях у разі їх наступу [1 18, 354-355].

За цих обставин російський уряд запропонував компромісне рішення: султан надасть Кріту автономію, але грецькому уряду держави надішлють ультиматум із пропозицією вивести з острова свої збройні сили. Якщо останній цього не виконає, то щодо Греції будуть застосовані заходи примусу. Ця пропозиція була схвалена європейськими кабінетами і 2 березня 1897 р. представники провідних держав вручили турецькому і грецькому урядам тотожні ноти [94, 392].

Під час близькосхідної кризи 90-х рр. XIX ст., частиною якої був національний рух на Кріті, Санкт-Петербург виступав за примирення крітських повстанців із Портою на основі виконання султаном міжнародних угод відносно Кріту. Росія побоювалася того, що вірогідна поразка греків у війні спричинить ультиматум держав Порті, а відповідно і можливість введення британського флоту до Дарданелл, тому підтримала принцип «європейського концерту» [51,274].

Уряд Османської імперії прийняв вимоги держав. Греція ж, розраховуючи на підтримку балканських держав, відкинула пропозицію Європи про автономію Кріту. Грецьке керівництво заявило, що не може задовольнитися автономією і вимагає приєднання острова - проте, після попереднього проведення плебісциту.

Перед державами постало питання про застосування до Греції заходів примусу, але вони тривалий час не могли домовитися про характер таких заходів. У березні 1897 р. на вимогу Ради адміралів на Кріт почали прибувати міжнародні війська, і острів був розбитий на зони іноземного спостереження. Також була оголошена блокада Кріту. Але Лондон незабаром відмовився від участі у спільних діях.

13 березня 1897 р. в Греції була оголошена загальна мобілізація. Султан зі свого боку зосереджував сили на грецькому кордоні. Тепер держави, включаючи Великобританію, домовились блокувати порт Воло, через який проходило постачання грецької армії, розташованої у Фессалії. Але вони спізнилися: 17 квітня грецькі війська розпозпочали військові дії проти Порти [51,276].

Перші бої показали військову слабкість Греції. Османська імперія мала в своєму розпорядженні значну перевагу в силах. Турецкая армія завдала грецьким військам важкої поразки. Турки приблизились до воріт Аттіки. Проте, за ініціативою Уайтхоллу відбулось втручання держав. Уряди Російської імперії, Франції і Британської монархії запропонували воюючим сторонам посередництво при укладенні греко-турецкого перемир'я і введенні на Кріті автономії.

Німецькому кайзеру вдалося досягти попередньої згоди Греції відкликати всі свої збройні сили з острова і погодитися на його автономію у складі Османської імперії. Але Абдул Хаміду II тепер вимагав передачі Стамбулу Фесалії і сплати контрибуції. Ці претензії Порти викликали протест Росії, Франції та Великобританії [54, 373].

Микола II надіслав султану особистого листа, закликаючи його до поступок. Абдул-Хамід II погодився з цією вимогою. 19 травня 1897 р. було заключено перемир'я і через два дні військові дії між Грецією і Портою були припинені. Над Крітом був установлений контроль шести європейських держав, а турецькі гарнізони залищали острів. За пропозицією російського уряду, підтриманого султаном, послам європейських держав у Стамбулі було доручено розробити підстави майбутньої організації острова [43, 345-347].

За миром, підписаним 18 вересня 1897 р. Греція сплачувала Османській імперії військову винагороду в розмірі 4 млн. лір; для спостереження за правильним та своєчасним надходженням державних боргів в Афінах створювалася міжнародна контрольна комісія; із Фессалії виводились грецькі війська. Порта визнала широку адміністративну автономію Кріту при гарантії життя і майна мусульман, збереженні турецького прапора на острові [46, 525].

Таким чином, у результаті Близькосхідної кризи 1894-1897 рр. становище народів,  які  проживали  в  Османській  імперії практично  не  змінилося.

Дотримуючись принципу збереження цілісності Порти, європейська дипломатія обмежилася формальними напівзаходами при вирішенні вірменського та крітського національних питань.

Проте, у цей час виявилися певні зміни в зовнішньополітичному курсі Великобританії та Росії. Незважаючи на те, що англійський кабінет зайняв провідну позицію у розв'язанні вірменської та крітської проблем, британський істеблішмент у цей час відходить від своєї звичної політики конфронтації з Санкт-Петербургом. Відстоюючи власні державні інтереси, Лондон поряд із цим, намагається знайти компромісні варіанти вирішення спірних питань. У свою чергу російські урядові кола з обережністю сприймають зміни в британській зовнішній політиці. У зв'язку із загостренням вірменського питання на перший план перед російськими можновладцями знову виступає проблема статусу Чорноморських проток. Тому Санкт-Петербург проводить складну та виважену політику під час врегулювання Близькосхідної кризи 90-х рр. XIX ст. Але, незважаючи на це, складається парадоксальна ситуація: переслідуючи різні цілі уряди обох країн, чи не вперше, проводять дипломатичну діяльність у спільному напрямку.

 

висновки

 

 

Протягом усього XIX ст. в основі зовнішньої політики Британської імперії лежало прагнення, спираючись на економічну і військово-морську потужність, зберегти за собою роль «арбітра в Європі» і тим самим у всьому світі. Але у 80-90-х рр. XIX ст. поряд із пожвавленням англійської експансії у всіх районах, спостерігається загострення відносин Великобританії з Німеччиною, Францією і Росією на ґрунті поділу світу на сфери впливу.

У цей час російські війська продовжують завойовувати Середню Азію. Санкт-Петербург стає головним супротивником Лондона, та його конкурентом у цьому регіоні.

Наприкінці 1884 р. чергова стадія переговорного процесу між Росією та Великобританією стосовно російсько-афганського розмежування, який тривав з 1872 р., зайшла у глухий кут. Дії Російської імперії в Середній Азії викликали різке загострення її відносин з Великобританією. Виникла реальна загроза війни.

Значною мірою завдяки дипломатичному сприяню Берліна, для якого була вигідною політика Росії в Середній Азії, афганську пробему вдалося врегулювати мирним шляхом. Зіткнення, що здавалося, неминучим, закінчилося 10 вересня 1885 р. підписанням у Лондоні угоди між урядами Російської імперії та Великобританії, відповідно до якої були встановлені російсько-афганські кордони в Середній Азії.

У середині 80-х рр. XIX ст. відбулися події, які перемістили увагу провідних європейських кабінетів з Азії та Африки на Балкани та до Європи. Нове напруження міжнародних відносин було викликане черговим загостренням Східного питання.

У зв'язку з тим, що уряд Османської імперії, спираючись на підтримку Австро-Угорщини, Великобританії та Німеччині в їх антислов'янській політиці на Балканах, не виконав умов Берлінського договору 1878 р. стосовно Східної Румелії, у вересні 1885 р. в Пловдиві, столиці адміністративної автономії,


 

відбулося народне повстання. Турецьку владу було скинуто й проголошено об'єднання Східної Румелії з Болгарським князівством під скіпетром князя Олександра Баттенберга.

Румелійський переворот призвів до різкого загострення протиріч між провідними європейськими країнами і викликав гостру реакцію Порти та балканських держав, ускладнивши ситуацію в Південно-Східній Європі. Виникла криза, яка тривала з вересня 1885 р. по квітнь 1886 р. У дипломатичному листуванні й пресі того часу, а пізніше в історичній літературі вона отримала назву «болгарської», іноді «балканської» кризи. її стрижнем стала проблема визнання Європою та Османською імперією проголошеного об'єднання Болгарії.

Оскільки на час державного перевороту в Східній Румелії Росія не лише не мала вирішальни позицій в Болгарії, але навіть втратила колишні здобутки, то офіційною позицією Санкт-Петербурга стала вимога відновлення статус-кво в Болгарії.

Позиція Лондона визначалася підтримкою болгарського князя з тим, щоб послабити вплив Російської імперії на Балканах. Віденьський кабінет намагався локалізувати болгарский національний рух і не допустити його поширення на нові території. Тому хоча Австро-Угорщина й була солідарна з Уайтхоллом в питанні посилення позицій О. Баттенберга, відкрито проявляти до нього симпатії не могла.

Болгарське питання обговорювалося на Стамбульській конференції в листопаді 1885 р. Головним її змістом була боротьба російської та британської дипломатії за позицію Порти. У результаті тривалого обговорення Росії вдалося настояти на прийнятті резолюції про відновлення статус-кво в Болгарії, але домогтися від султана рішення про усунення від влади О. Баттенберга Санкт-Петербург не зміг.

У результаті діяльності прем'єр-міністра Великобританії Р. Солсбері у лютому 1886 р. було укладено турецько-болгарський договір. Цим документом підтверджувалося, що Румелія є турецькою провінцією. Але губернатором Східної Румелії султан, згідно з турецько-болгарською угодою, мав призначити болгарського князя. Таким чином, у Північній і Південній Болгарії встановлювалося одне управління. Договір було схвалено усіма провідними європейськими країнами, крім Росії.

На початку квітня 1886 г. в султанському палаці Топхане посли шести великих держав і представник Порти підписали акт, який представляв собою змінений відповідно до російських вимог турецько-болгарський договір. Таким чином, підписання Топханейського акта означало міжнародне визнання об'єднання двох частин Болгарії.

Але визнання Європою воз'єднання Болгарського князівства і Східної Румелії в єдину державу не призвело до врегулювання політичної обстановки як на міжнародній арені, так і внутрішньополітичного становища країни. Серпневий воєнний переворот 1886 р. і наступні події, поклали початок новій балканській кризі, котра також носила міжнародний характер.

Після контрперевороту та невдалої місії генерала М.В. Каульбарса у листопаді 1886 р. офіційні дипломатичні стосунки російського кабінету з болгарським урядом були розірвані.

Між тим, ситуація на міжнародній арені продовжувала загострюватися. У лютому-березні 1887 р. за сприяння Німеччини між Великобританією, Італією та Австро-Угорщиною була укладена Середземноморська Антанта, спрямована проти Франції та Російської імперії на випадок, якщо перша почне діяти на Північно-Африканському узбережжі, а інша - в Протоках.

У свою чергу, керуючись бажанням забезпечити нейтралітет Німеччини вразі ймовірного зіткнення з Британською імперією, Росія в червні 1887 р. підписала новий союзний російсько-німецький договір, без участі Австро-Угорщини, який отримав назву «Договору перестраховки».

Після підписання перестраховочної угоди боротьба між великими силами у болгарському питанні вступала у більш гостру фазу. Питання визнання Фердинанда Кобурга болгарським князем стало тією основою, навколо якої розгорнулася боротьба між великими європейськими державами на завершальній фазі кризи 1886-1888 рр.

Єдиним наслідком складних дипломатичних переговорів у Берліні та тамбулі з болгарського питання було надіслання в березні 1888 р. великим ізирем безрезультатної ноти протесту до болгарського уряду.

На початку 90-х рр. XIX ст. у зовнішньополітичному курсі Російської імперії відбулася переорієнтація. Враховуючи розстановку сил на міжнародній арені, Росія пішла на зближення з Францією. У 1891 р. між державами був підписаний договір, котрий отримав в історії дипломатії назву Консультативного пакту. Наслідком подальших переговорів стала військова конвенція 1892 г., яка здобула обов'язкову силу в січні 1894 р.

У 1894-1897 рр. відбулося чергове загострення Східного питання. Внутрішні ускладнення в Османській імперії кінця XIX ст. привели до нової міжнародно-політичної кризи, одним із важливих аспектів якої стало вирішення питання про статус вірмен.

За Сан-Стефанським і Берлінським договорами 1878 р. «вірменське питання» отримало своє юридичне оформлення, стало важливим аспектом міжнародних відносин, розмінною монетою та знаряддям впливу провідних європейських держав на султанський уряд.

Скориставшись порушенням норм міжнародного права на Даунінг стріт в 1894 р. вирішили втрутитися у внутрішні справи Порти. Втручання Великобританії в діяльність султанського уряду могло привести до вторгнення британського флоту до Дарданелл, що представляло загрозу для Російської імперії та Франції. Перед Росією виникла б небезпека захоплення Проток. Для Франції активізація англійської політики в цьому регіоні ставила під загрозу її торгівлю по Суецькому каналу, і без того ослаблені позиції в Єгипті, а також долю французьких капіталовкладень в Османській імперії. Тому протягом 1894-1896 рр. між трьома державами, зацікавленими у цій ситації, зав'язалася боротьба: британський уряд прагнув посилити натиск на султана, а російський і французький - звести вимоги до нього до мінімуму.

Зважаючи на погіршення англо-німецьких відносин, у Лондонського кабінету в цей час спостерігалася тенденція до пом'якшення суперечностей з анкт-Петербургом. Британський естеблішмент прагнув досягти угоди з осійською стороною про сумісні дії проти султана і, можливо, про озділ Османської імперії. Але реалізувати ці задуми Великобританії не далося.

У грудні 1896 р. в Стамбулі розпочала роботу конференція послів з врегулювання внутрішньополітичної кризи в Османській імперії. За основу рішень конференції була прийнята французька пропозиція про розробку реформ і можливість введення англійського флоту в Протоки відпала.

2 лютого 1897 р. між учасниами конференції була досягнута угода, згідно з якою мала бути створена Верховна рада для поліпшення стану турецької адміністрації. Хоча проект реформ був вироблений послами, проте, так і не вручений султану - розпочалася греко-турецка війна 1897 р., і великі держави виступили спільно з Портою проти повстанців о. Кріт.

Після того як турецкая армія, завдавши грецьким військам важкої поразки, наблизилась до воріт Аттіки, за ініціативою Уайтхоллу відбулося втручання великих держав. Уряди Російської імперії, Франції і Великобританії запропонували воюючим сторонам посередництво при укладенні греко-турецкого перемир'я і введенні на острові автономії.

Під час Близькосхідної кризи 90-х рр. XIX ст., частиною якої був національний рух на Кріті, Санкт-Петербург спільно з провідними європейськими кабінетами виступив за примирення крітських повстанців із Портою на основі виконання султаном міжнародних угод відносно острова. Російські можновладці побоювалися того, що вірогідна поразка греків у війні спричинить ультиматум держав Порті та спровокує введення британського флоту до Дарданелл, тому підтримали принцип «європейського концерту».

За миром, підписаним 18 вересня 1897 р. Греція сплачувала Османській імперії військову винагороду в розмірі 4 млн. лір; для спостереження за правильним та своєчасним надходженням державних боргів в Афінах створювалася міжнародна контрольна комісія; із Фессалії виводились грецькі війська. Порта визнала широку адміністративну автономію Кріту при гарантії життя і майна мусульман та збереженні турецького прапора на острові.

Таким чином, у результаті Близькосхідної кризи 1894-1897 рр. становище народів, які входили до складу Османській імперії практично не змінилося. Дотримуючись принципу збереження цілісності Порти, європейська дипломатія обмежилася формальними напівзаходами при вирішенні вірменського та крітського національних питань.

Проте, у цей час виявилися певні зміни в зовнішньополітичному курсі Великобританії та Росії. Незважаючи на те, що Уайтхолл зайняв провідну позицію у розв'язанні вірменської та крітської проблем, британський істеблішмент відходить від своєї звичної політики конфронтації з Санкт-Петербургом. Відстоюючи власні державні інтереси, Лондон намагається знайти компромісні варіанти вирішення спірних питань. У свою чергу російські урядові кола з обережністю сприймають зміни в британській зовнішній політиці. У звязку із загостренням вірменського питання на перший план перед російськими можновладцями знову виступає проблема статусу Чорноморських проток. Тому Санкт-Петербург проводить складну та виважену політику під час врегулювання Близькосхідної кризи 90-х рр. XIX ст. Але, незважаючи на це, складається парадоксальна ситуація: переслідуючи різні цілі уряди обох країн, чи не вперше, проводять дипломатичну діяльність у спільному напрямку.

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

  1. Авантюры русского царизма в Болгарии. Сборник документов / Сост. П. Павлович. М.: Государственное социально-экономическое издательство, 1935. - 240 с.
  2. Айрапетов О. Внешняя политика Российской империи (1801-1914). - М.: Европа, 2006. - 668 с.
  3. Аргайльский, Джорж-Джон-Дуглас Ответственность Англии в Восточном вопросе (факты и воспоминания за сорок лет). - СПб.: Типография Бенке, 1908.- 178 с.
  4. Афганское разграничение. Переговоры между Россией и Великобританией, 1872-1885. - СПб.: Типография A.C. Суворина, 1886. -381 с.
  5. Бантыш-Каменский H.H. Обзор внешних сношений России (по 1800 г.). -М: Изд. комиссии печат. гос. грамот и договоре, 1894. - Ч. 1. Австрия, Англия, Венгрия, Голландия, Дания, Испания. - 304 с.
  6. Бейлиз A.C. К вопросу о русско-болгарских отношениях в 80-е гг. XIX в. Уч. зал Львовского университета, 1949 - Т. XVII. - Вып. 4 - С. 77-129
  7. Биржевые ведомости. - 1892. - 10 января.
    1. Британски дипломатически документи по българския национален въпрос. / Сост. В. Трайков и др. - София, 1993. - Т. 1. 1878-1893. - 380 с.
    2. Булхак Н.В. Военно-дипломатическая деятельность государственных органов России по обеспечению приоритета своей страны в решении «Восточного вопроса» в XIX в.: Автореферат дисертации на соискание ученой степени доктора исторических наук: 07.00.02 - М., 2006. - 37 с.
    3. Вельтман М.П. Советская Россия и капиталистическая Англия (от эпохи царизма до правительства Чемберлена-Болдуина 1925 г.). - М.: Прометей, 1925.-202 с.
    4. Вербовський В.В. Західна Вірменія в зовнішній політиці Великої Британії, 1914-1923 рр.: Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук: 07.00.02 / Східноукраїнський національний університет ім. Володимира Даля. - Луганск, 2006. - 20 с.
    5. Виноградов В.Н. Британский лев на Босфоре. - М.: Наука, 1991. - 160 с.
      1. Виноградов К.Б. Мировая политика 60-80 годов XIX века: События и люди. - Л.: Издадельство Ленинградского университета, 1991. - 168 с.
      2. Виноградов К.Б. Очерки английской историографии нового и новейшего времени / Изд. 2-е, переработ и доп. - Л.: Государственный университет им. A.A. Жданова, 1975. - 224 с.
      3. Вопросы историографии новой и новейшей истории. Сборник трудов. / Отв. ред. Е.А. Кургиян. - М.: Московский областной педагогический институт им. Н. К. Крупской, 1973. - 229 с.
      4. В «Пороховом погребе Европы» 1878-1914 / Отв. ред. В.Н.Виноградов. - М.: Инрик, 2003. - 537 с.
      5. Геноцид армян в Османской империи. Сборник документов материалов. / Под. ред. проф. М.Г. Нерсеняна. - Ереван.: Издательство АН Армянской ССР, 1966.-562 с.
      6. Гончаренко A.B. Боснія та Герцеговина в зовнішній політиці Великобританії та Росії у період Східної кризи 1875-1878 рр.: Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук: 07.00.02 / Східноукраїнський національний університет ім. Володимира Даля. - Луганск, 2004. - 20 с.
      7. Гончаренко A.B. Британська історіографія британсько-російських відносин у Східному питанні в 70-80-х рр. XIX ст. // Вісник Луганського національного університету імені Тараса Шевченка. - Луганськ: ЛНУ імені Тараса Шевченка. - 2009. - червень . - С. 18-21
      8. Гончаренко A.B. Позиція Великобританії та Росії у Східному питанні на Берлінському конгресі 1878 р. // Історичні науки: Збірник наукових праць Сумського державного педагогічного університету ім. A.C. Макаренка. -Суми: СумДПУ ім. A.C. Макаренка, 2009. - С. 13-23
  8. Гончаренко A.B. Російська дореволюційна та радянсько-російська історіографія британсько-російських відносин в контексті Східного питання у 70-80-х рр. XIX ст. // Сумська старовина. - Суми: - СумДУ. -2008.-№ XXV.-С. 54-60
  9. Гончаренко A.B. Сан-Стефанський прелімінарний мирний договір 1878 р. в контексті британо-російських протиріч у Східному питанні // Вісник Луганського національного університету імені Тараса Шевченка. -Луганськ: ЛНУ імені Тараса Шевченка. - 2008. - № 15. - С. 38-50
  10. Гончаренко A.B. Українська історіографія британо-російських протиріч у Східному питанні у 50 рр. XIX - 20 рр. XX ст. // Матеріали VII Сумської наукової історико-краєзнавчої конференції. - Суми: СумДПУ ім. A.C. Макаренка. - 2007. - С. 120-123
  11. Горяинов С. Босфор и Дарданеллы. - СПб.: Тип. И.Н. Скороходова, 1907.-355 с.
  12. Горяинов СМ. Разрыв России с Болгарией в 1886 г.- Пг.: Тип. И.Н. Скороходова, 1917. - 156 с.
  13. Грицьких І.В. Експансія і демократія: еволюція британського суспільства (др. пол. XIX - поч. XX ст.): Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук: 07.00.02 / Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля. - Луганськ, 2004. - 24 с.
  14. Дебидур А. Дипломатическая история Европы от Венского до Берлинского конгресса (1814-1878). В 2-х т. - М.: Иностранная литература, 1947. - Т. 1. Священный союз. - 484 с.
  15. Дебидур А. Дипломатическая история Европы от Венского до Берлинского конгресса (1814-1878). В 2-х т. - М.: Госполитиздат, 1947. -Т. 2. Революция. - 544 с.
  16. Деборин Г.А. Международные отношения в период складывающегося монополистического капитализма. 1871-1893 гг. - М.: Академия, 1940. -88 с.
    1. Дегоев B.B. Внешняя политика России и международные системы: 1700-1918 гг. -М.: РОССПЭН, 2004.-496 с.
    2. Дранов Б.А. Черноморские проливы. Международно-правовой режим. -М.: Госюриздат, 1948. - 239 с.
    3. Жигарев С. Русская политика в Восточном вопросе (ее история в XVI-XIX веках, критическая оценка и будущие задачи). - М.: Университетская типография, 1896. - Т. 1. - 465 с.
    4. Жигарев С. Русская политика в Восточном вопросе (ее история в XVI-XIX веках, критическая оценка и будущие задачи). - М.: Университетская типография, 1896. - Т. 2. - 532 с.
    5. Ерусалимский A.C. Внешняя политика и дипломатия германского империализма в конце XIX века. Изд. 2-е, доп. - М.: АНСССР, 1951. -604 с.
    6. Ерусалимский A.C. Борьба держав за проливы в конце XIX века // Вопросы истории. - 1947. - № 9. - С. 84-104.
    7. Золотухин М.Ю. Россия и болгарский кризис 1885-1886 гг.: Автореферат дисертации на соискание ученой степени кандидата исторических наук: 07.00.02 / Московский государственный университет имени М.В.Ломоносова.-М., 1983.-22 с.
    8. Золотухин М.Ю. Россия, западноевропейские державы и Османская империя в период международных кризисов на Балканах (1885-1888 гг.). - М.: Наука, 1993. - 320 с.
    9. История XIX века / Под. ред. Лависса и Рамбо. Пер. с фр. - М.: ОГИЗ, 1938.-Т. 7.-467 с.
    10. История XIX века / Под. ред. Лависса и Рамбо. Пер. с фр. - М.: Государственное социально-економическое издательство, 1937. - Т. 8. -340 с.
    11. История внешней политики России (конец XV в. - 1917 г.): В 5 т. / А.Н. Сахаров (отв. ред.). - М.: Международные отношения., 1999. - Т. 4. Вторая половина XIX века (от Парижского мира 1856 г. до русско­французского союза) / Отв. ред. В.М. Хевролина. - М: Международные отношения, 1999. - 384 с.

41.    История внешней политики России (конец XV в. - 1917 г.): В 5 т. /
А.Н. Сахаров (отв. ред.). - М.: Международные отношения., 1999. - Т. 3.
Первая половина XIX века (От войн России против Наполеона до
Парижского мира 1856 г.). - 447 с.

42.    История дипломатии: В 5 т. / Под. ред. А.А Громыко, И.Н. Земскова,
В.А. Зорина, B.C. Семенова, С.Д. Сказкина, В.М. Хвостова. Изд. 2-е
переработ, и доп. - М.: Госполитиздат, 1959. - Т. I. Дипломатия с древних
времен до 1871 г. - 896 с.

43.  История дипломата: В 5 т. / Под. ред. А.А Громыко, И.Н. Земскова,
В.А. Зорина, B.C. Семенова, СД. Сказкина, В.М. Хвостова. Изд. 2-е
переработ, и доп. - М: Госполитиздат, 1963. - Т. И. Дипломатия в новое
время 1871-1914 гг. - 820 с.

44.    История международных отношений и внешней политики СССР
(1870-1957) / Ред. Зуева Ф. Г. - М., 1957. - 580с.

45.    Карамян К.Н. Положение западных армян. «Армянский вопрос» и
международная дипломатия в последней четверти XIX в. и начала XX в.:
Автореферат дисертации на соискание ученой степени доктора
исторических наук. - Ереван, 1972. - 80 с.

46.    Кареев Н.И. История западной Европы в новое время. - СПб, 1910. - Т.6.:
Последняя треть XIX в. - Ч. 2. 1880-1900 гг. - 630 с.

47.    Кареев Н.И. Новейшее время (от 1859 до 1914 гг.). - П.: Наука и школа,
1923.- 121 с.

48.    Карцов Ю.С. Семь лет на Ближнем Востоке. 1879-1886. Воспоминания
политические и личные. - СПб.: Экономическая типолитография, 1906. -
393 с.

49.    Киняпина Н.С. Кавказ и Средняя Азия во внутренней политике России
(вторая пол. XVIII - 80-е гг. XIX в.) / Н.С. Киняпина, М.М. Блиев,
В.В. Дегоев. - М.: Издательство МГУ, 1984. - 328 с


 

  1. Киняпина Н.С. Внешняя политика России второй половины XIX века. -М.: Высшая школа, 1974. - 280 с.
  2. Киняпина Н.С. Восточный вопрос во внешней политике России (конец XVIII - начало XX в.). - М.: Наука , 1978. - 434 с.
  3. Киракосян А.Д. Английская политика в отношении Западной Армении и общественное мнение Великобритании (90-е годы XIX века).: Автореферат диссертации на соискание ученой степени кандидата исторических наук: 07.00.02 / Армянский ордена Трудового Красного Знамени государственный педагогический институт им. X. Абовяна. -Ереван, 1981. - 26 с.
  4. Кожекина М.Г., Федорова И.Е. Политика Великобритании и США на Среднем Востоке в английской и американской историографии. (Очерки) / АН СССР, Институт востоковеденья. - М: Наука, 1989. -174 с.
  5. Колониальная политика и национально-освободительные движения (из новой и новейшей истории Балкан, Ближнего и Среднего Востока). Сборник статей / Отв. ред A.C. Силин. - Кишинев, 1965. - 363 с.
  6. Королев А.Г. Международные отношения 1870-1918 гг. Сборник документов. / Под ред. В.М. Хвостова. - М.: Академия, 1940. - 408 с.
  7. Косев Д. Новая история Бьлгарии. - М.: Издательство иностранной литературы, 1952. - 523 с.
  8. Кургиян Е.А. Внешняя политика и общественное движение в странах Западной Европы в кон. ХІХ-ХХ вв.: К вопросу историографии и источников. Сборник трудов. / Московский обласной педагогический институт им. Н. К. Крупской. - М.: Б. н., 1977. - 131 с.
  9. Ламздорф В.Н. Дневник В.Н. Ламздорфа (1886-1890) / Под ред. Ф.А. Ротштейна. - М.-Л.: Гос. изд., тип. Печатный Двор в Ленинграде, 1926.-396 с.
  10. Лісов О.С. Зовнішньополітичний курс Російської імперії щодо відміни нейтралізації Чорного моря (1856-1871 pp.) // Історичні науки: Збірник наукових праць Сумського державного педагогічного університету ім. A.C. Макаренка. - Суми: СумДПУ ім. A.C. Макаренка, 2008. -С. 75-82.

60.    Лісова В.О. Болгарське питання в російсько-британських відносинах у
1878-1886 рр. // Матеріали IV міжнародної науково-практичної
конференнції. - Полтава: «ІнрерГрафіка», 2008. - С. 56-58.

61.    Лісова В.О. Роль Російської імперії та Великобританії у врегулюванні
Близькосхідної кризи 1894-1897 рр. // Історичні науки: Збірник наукових
праць Сумського державного педагогічного університету
ім. A.C. Макаренка. - Суми: СумДПУ ім. A.C. Макаренка, 2009. -
С. 56-67.

62.    Манфред А.З. Внешняя политика Франции. 1871-1891. - М.: АН СССР,
1952.-591 с.

  1. Манфред А.З. Образование русско-турецкого союза. - М.: Наука, 1975. -375 с.
  2. Мартене Ф.Ф. Собрание трактатов и конвенций, заключенных Россией с иностранными державами. В XV т. - СПб.: Типография министерства путей собщения, 1888. - Т. VIII. Трактаты с Германией. 1825-1888. -748 с.

65.    Мартене Ф.Ф. Собрание трактатов и конвенций, заключенных Россией с
иностранными державами. В XV т. - СПб.: Типография министерства
путей собщения, 1898. - Т. XII. Трактаты с Англией. 1832-1895. - 504 с.

66.    Мартене Ф.Ф. Собрание трактатов и конвенций, заключенных Россией с
иностранными державами. В XV т. - СПб.: Типография министерства
путей собщения, 1909. - Т. XV. Трактаты с Францией. 1822-1906. - 836 с.

67.  Международные отношения и внешняя политика СССР. Сборник
документов. (1871-1957) / Сост. Л.А. Харламова. - М.: , 1957.-430 с.

68.    Международные отношения на Дальнем Востоке (1840-1949) / Под. общ.
ред. Е.М. Жукова. Изд. 2-е, испр. и доп. - М.: Госполитиздат, 1956. -
784 с.

дисертации на соискание ученой степепи доктора исторических наук: 07.00.03 / Институт всеобщей истории АН СССР. -М., 1981 - 36 с.

84.    Парфенов И.Д. Монополия и империя : Английские привелегированые
компании и колониальня экспансия 80-90-х гг. XIX в. / Под. ред.
А.Ф. Остальцевой. - Саратов.: Издательство Саратовского университета,
1980.- 193 с.

85.  Писарев Ю.А. Великие державы и Балканы накануне Первой мировой
войны / Отв. ред. Т.М. Исламов. - М.: Наука, 1985. - 285 с.

  1. Переписка Вильгельма II с Николаем И, 1894-1914 гг. С предисловием М.Н. Покровского. - М - Пг.: Гос. изд-во Моспограф, 1916. - 212с.
  2. Петросян Ю.А. Зарождение идеологии национально-освободительного движения (XIX - нач. XX в.). Очерки по истории общественной мысли народов Востока. - М.: Наука, 1973. - 488 с.

88.    Петросян Ю.А. Младотурецкое движение. Вторая пол. XIX - нач. XX в. -
М.: Наука, 1971.-328 с.

89.  Петросян Ю.А. Внешнеэкономические связи Османской империи в новое
время (конец XVIII - начало XX в.). - М.: Наука, 1989. - 232 с.

  1. Петросян И.Е., Петросян Ю.А. Османская империя: реформы и реформаторы (конец XVIII - начало XX в.). - М.: Наука, 1993. - 186 с.
  2. Покровский М.Н. Дипломатия и войны царской России в XIX столетии. -М.: Красная новь, 1923. - 392 с.

92.    Россия и Черноморские проливы (XVIII-XX столетия) / Отв. редакторы
Л.Н. Нежинский, А.В. Игнатьев. - М.: Международные отношения,
1999.-557 с.

93.    Россия: Международное положение и военный потенциал в середине
XIX - начале XX века: Очерки / Отв. ред. И.С. Рыбачёнок. - М.: ИРИ
РАН, 2003.-363 с.

94.    Ротштейн Ф.А. Международные отношения в конце XIX века - М.:
АН СССР, 1960.-708 с.


 

  1. Руир М.Ф. Англо-русское соперничество в Азии в XIX в. / Пер. с. фр. A.M. Сухотина. - М.: Красная новь, 1944. - 180 с.
  2. Русаков К.А. Проблема Чорноморських проток у зовнішній політиці Великобританії, 1892-1920 pp.: Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук: 07.00.02 / Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля. -Луганск, 2003.-22 с.
  3. Савенков B.B. Великобританія та проблема будівництва Суецького каналу: Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук: 07.00.02 / Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля. - Луганск, 2005. - 22 с.
  4. Самчук В.Л. Болгарське питання у політиці Союзу трьох імператорів (від Берлінського конгресу 1878 р. до вирішення династичного питання 1888 р.) / Н.Г. Галун. - Рівне: , 1999. - 50 с.
  5. Самчук В.Л. Південно-слов'янські країни у політиці європейських держав періоду балканських криз 80-х pp. XIX ст.: Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук: 07.00.02 / Чернівецький державний університет ім. Ю. Федьковича. - Чернівці, 1999.-20 с.
  6. Сборник договоров России с другими государствами 1856-1917 / Под. ред. Е.А. Адамова. - М.: Политиздат, 1952. - 464 с.
  7. Сказкин С.Д. Конец австро-русско-германского союза. Исследавание по истории русско-германских отношений в связи с восточным вопросом в 80-е гг. XIX ст. - М.: Наука, 1974 - 272 с.
  8. Скальковский К. Внешняя политика России и положение иностранных держав. Изд. 2-е переработ, и значит, доп. - СПб.: Типография A.C. Суворина, 1901 -640 с.
  9. Станевь Н. История на нова Бьлгария (1878-1941). - София.: Издательский центр «Иван Вазов», 1992. - 413 с.
    1. Руир М.Ф. Англо-русское соперничество в Азии в XIX в. / Пер. с. фр. А.М. Сухотина. - М.: Красная новь, 1944. - 180 с.
    2. Русаков К.А. Проблема Чорноморських проток у зовнішній політиці Великобританії,  1892-1920 рр.:  Автореферат дисертації на здобуття наукового     ступеня     кандидата     історичних     наук:     07.00.02     / Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля. Луганск. 2003. - 22 с.
    3. Савенков B.B. Великобританія та проблема будівництва Суецького каналу: Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук: 07.00.02 / Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля. - Луганск, 2005. - 22 с.
    4. Самчук В.Л. Болгарське питання у політиці Союзу трьох імператорів (від Берлінського конгресу 1878 р. до вирішення династичного питання 1888р.)/Н.Г. Галун.-Рівне: , 1999.-50 с.
    5. Самчук В.Л. Південно-слов'янські країни у політиці європейських держав періоду балканських криз 80-х рр. XIX ст.: Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук: 07.00.02 / Чернівецький державний університет ім. Ю. Федьковича. - Чернівці, 1999.-20 с.
    6. Сборник договоров России с другими государствами 1856-1917 / Под. ред. Е.А. Адамова. - М.: Политиздат, 1952. - 464 с.
    7. Сказкин С.Д. Конец австро-русско-германского союза. Исследавание по истории русско-германских отношений в связи с восточным вопросом в 80-е гг. XIX ст. - М.: Наука, 1974 - 272 с.
    8. Скальковский К. Внешняя политика России и положение иностранных держав. Изд. 2-е переработ, и значит, доп. - СПб.: Типография A.C. Суворина, 1901 - 640 с.
    9. Станевь Н. История на нова Бьлгария (1878-1941). - София.: Издательский центр «Иван Вазов», 1992. - 413 с.

104.  Стецюк A.B. Політичні аспекти національно-визвольної боротьби
слов'янських народів Османської імперії 50-70 pp. XIX ст у тогочасній
Російській періодиці: Автореферат дисертації на здобуття наукового
ступеня кандидата політичних наук: 23.00.02 / Чернівецький
національний університет ім. Ю. Федьковича. - Чернівці, 2006. - 20 с.

105.  Тамашев И. Политическая судьба Константинополя, Балканских народов
и отношение их к России и западноевропейским государствам. / Сост.
И. Тамашев по своему соч., изд. в 1887 г. в Вене: (Борьба за
Константинополь). - СПб., 1887. - 112 с.

106.  Тарле Е.В. Европа в эпоху империализма 1871-1919 гг. / Изд. 2-е, доп.
-М.-Л.:Госиздав, 1928.-511 с.

107.  Татищев С.С. Из прошлого русской дипломатии. - СПб.: Типография
A.C. Суворина, 1890. - 469 с.

108.  Тэйлор А.Дж.П. Борьба за господство в Европе 1848-1918. - М.:
Издательство иностранной литературы, 1958. - 644 с.

109.  Тэйлор А.Дж.П. Габсбурзька монархія 1809-1918: Історія Австрійської
імперії та Австро-Угорщини. - Львів: ВНТЛ-Класика, 2002. - 268 с

110.  Хевролина В.М. Власть и общество. Борьба России по вопросам внешней
политики. 1878-1894 гг. - М.: РАН Институт российской истории,
1999.-316 с.

111.  Хвостов В.М. Франко-русский союз и его историческое значение - М.:
Издательство АН СССР, 1955. - 80 с.

112.  Хвостов В.М. Проблемы истории внешней политики России и
международных отношений в кон. XIX - нач. XX вв. Избранные труды. -
М.: Наука, 1977.-403 с.

113.  Хидоятов Г.А. Из истории англо-русских отношений в Средней Азии в
конце XIX в. - Ташкент: Фан, 1969. - 456 с.

114.  Черно море и борбата за Дарданелите / Редактирать Стайне Крьстевь,
Тено Стояновь. - София, 1940. - 31 с.


115. Хопкирк П. Большая игра против России: Азиатский синдром / Пер. с англ. И.И. Кубатько. - М: РИПОЛ КЛАССИК, 2004. - 640 с.

116. Циммерман М.А. Босфор и Дарданеллы. Историко-юридический очерк с
приложением географ, карт и конвенции о Проливах. - СПб.: Издание
Н.К. Мартынова, 1912. - 79 с.

117. Чихаев П.А. Великие державы и Восточный вопрос - М.: Наука, 1970. -
224 с.

118. Широкорад А.Б. Россия-Англия: неизвестная война, 1857-1907. - М.:
ACT, 2003.-512 с.

119. Юлдашбаева Ф.Х. Английская агрессия в Средней Азии и Русско-
Афганское разграничение 70-80 гг. XIX в.: Автореферат диссертации на
соискание ученой степени кандидата исторических наук: 07.00.02 /
Среднеазиатский государственный университет - Ташкент, 1953. - 20 с.

120. Anderson M.S. The Eastern question. 1774-1923. A Study in International
Relations. - L.: Macmillan; N.-Y.: St. Martin's press, 1966. - 436 p.

121. Anderson M.S. The Great powers and the Near East. 1774-1923. - L.: Arnold;
N.-Y.: St. Martin's press, 1970. - 181 p.

122. Buxton S. Finance and politics 1789-1885. A historical study. 2 vols. - New
York: Augustus M. Kelley, 1966. - Reprint 1888-ed. - Vol. 1. - 366 p.

123. Buxton S. Finance and politics 1789-1885. A historical study. 2 vols. - New
York: Augustus M. Kelley, 1966. - Reprint 1888-ed. - Vol. 2. - 394 p.

124. Burrows M. The History of the Foreign Policy of Great Britain. - New York:
G.P. Putnam's Sons, 1895. - 372 p.

125. Cambridge History of British Empire / R. Robinson. - Cambridge: At the
University Press, 1958. - vol. III. - 568 p.

126. Clayton G.D. Britain and the Eastern Question: Missolongi to Gallipoli. - L.:
University of London Press Ltd., 1971. - 256 p.

127. Jelavich B. St. Petersburg and Moscow: Transist and Soviet foreing policy,
1814-1974. -Bloomington: Indiana UP, 1974.-480 p.


 

  1. Jelavich B. Russia's Balkan Entanglements. 1806-1914. - Cambridge, 1991. -538 p.
  2. Medclicott W.N. The Powers and Unification of the Two Bulgarias, 1885 // English Historical review. - 1939. - V.54. - P. 67-82, 263-284.
  3. Mowat R.B. A history of European diplomacy 1815-1914. - London: Edward Arnold, 1922.-308 p.
  4. Liven D. The Russian Empire and Its Rivals from the sixteenth century to the present. - New Haven, Conn: Yale University Press, 2001. - 690 p.
  5. Rothstein A. British Foreign Policy and Its Critics 1830-1950. - London: Lawrence and Wishart, 1969. - 197 p.
  6. Puryear V. International Economics and Diplomacy in the Near East. -Standford: University Press; L.: Milford; Oxforg: University Press, 1935. -264 p.
  7. Seton-Watson R.W. Britain in Europe, 1789-1914: A Survey of Foreign Policy. - New York: The Macmillan Company, 1937. - 716 p.
  8. Temperly H.W.V. Foundations of British foreign Policy from Pitt (1792) to Salisbury (1902) or Documents old and new. - Cambridge: At the University Press, 1938.-573 p.
  9. The Cambridge History of British Foreign Policy 1783-1919. 3 vols. / Edited by Sir A.W. Ward and G.P. Gooch. - New York: The MacMillan Company, 1923.- 1 vol.-628 p.'
  10. The Cambridge History of British Foreign Policy 1783-1919. 3 vols. / Edited by Sir A.W. Ward and G.P. Gooch. - New York: The MacMillan Company, 1923.-2 vol.-688 p.
  11. The Cambridge History of British Foreign Policy 1783-1919. 3 vols / Edited by Sir A.W. Ward and G.P. Gooch. - New York: The MacMillan Company, 1923.-3 vol.-664 p.
  12. Trevelyan M. British history in the nineteenth century. 1789-1901. - L.: Longmans, Green and Go, 1922. - 450 p.

 

 


ДЕТАЛИ ФАЙЛА:

Имя прикрепленного файла:   Еволюція російсько-британських відносин 1885-1897 рр.zip

Размер файла:    130.56 Кбайт

Скачиваний:   126 Скачиваний

Добавлено: :     10/28/2016 12:33
   Rambler's Top100    Š ⠫®£ TUT.BY