Міністерство освіти і науки України

Київський славістичний університет

Кафедра міжнародних відносин та світової політики

ДИПЛОМНА РОБОТА

за ОКР Бакалавра

Українсько-турецькі відносини на сучасному етапі

Київ - 2013

Реферат

Об’єкт дослідження: українсько-турецькі відносини в умовах становлення постбіполярної системи міжнародних відносин.

Предмет дослідження: українсько-турецьке співробітництво у розбудові системи регіональної безпеки та економічна співпраця.

Мета роботи: розгляд та аналіз сучасного стану українсько-турецької співпраці.

Методика дослідження: базується на принципах історизму та об’єктивності. Автор використав загальнонаукові та міждисциплінарні методи: системно-структурного, системно-функціонального та системно-ситуаційного аналізу; проблемно-хронологічний; ретроспективний.

Результати дослідження можуть бути застосовані як навчальний матеріал при написанні курсів лекцій, у процесі підготовки, викладання у вищих навчальних закладах та вивченні курсів міжнародних відносин, новітньої історії, проблем безпеки, регіонознавства та країнознавства.

Одержані висновки та новизна: сьогодні Україна і Туреччина розглядають один одного як стратегічно необхідних партнерів, а також намагаються розвивати між собою конструктивний діалог та взаємовигідні політико-військові, економічні, культурні та інші відносини.

Результати досліджень: проаналізовано велика кількість тематичних джерел та літератури з даного питання; розкрито основні вектори українсько-турецької співпраці; проаналізовано розвиток українсько-турецьких політичних, економічних, військових та культурних відносин; розглянуто перспективи подальшого розвитку співпраці у різноманітних сферах між Україною та Туреччиною.

Ключові слова: українсько-турецькі відносини, регіональна безпека, євроінтеграція, Організація чорноморського економічного співробітництва, економічна співпраця, культурні зв’язки, туристичні відносини.

Анотація

Дипломна робота студента четвертого курсу Яцуна Сергія Миколайовича (Київський славістичний університет, кафедра міжнародних відносин та світової політики) присвячена становленню та розвитку політико-військових, економічних та культурних відносин між Україною та Турецькою Республікою.

Результати дослідження можуть бути використані при підготовці курсів лекцій та практичних занять з міжнародних відносин, сучасної історії Туреччини та новітньої історії України.

Аннотация

Дипломная работа студента четвертого курса Яцуна Сергея Николаевича (Киевский славистический университет, кафедра международных отношений и мировой политики) посвящена становлению и развитию политико-военных, экономических и культурних отношений между Украиной и Турецкой Республикой.

Результаты исследования могут быть использованы при подготовке курсов лекций и практических занятий по международным отношениям, современной истории Турции и новейшей истории Украины.

Библиография - 59 позиций, источники - 13 позиций.

Resume

The graduation research of the four-year student Iatsun Sergei Nikolaevich (Kiev Slavonic University, Department of Foreign Relations and World’s Politics) deals the formation and development of the political, military, economic and cultural relations between Ukraine and Turkey Republic.results can be used for the preparation of the lectures and student seminars on Foreign Relations, Contemporary History of Turkey and Ukraine.- 59 positions, sources - 13 positions.

Зміст

Вступ

Розділ 1. Встановлення та перспективи розвитку українсько-турецьких відносин

1.1    Історіографія, джерельна база та методологія дослідження

.2      Етапи формування зв’язків між Україною та Туреччиною

.3      Роль і місце України в зовнішньополітичних концепціях Туреччини

.3.1   Ставлення Туреччини до проекту Спільноти демократичного вибору

Розділ 2. Військова співпраця України з Туреччиною та участь двох держав у міжнародних організаціях ― як об’єднуючий фактор

.1      Військове партнерство між Україною і Турецькою Республікою як складова регіональної безпеки

.2      Проблемні питання українсько-турецьких відносин і безпеки у Чорноморсько-Каспійському регіоні

.3      Україна та Туреччина на шляху до ЄС: основні проблеми євроінтеграційного процесу та перспективи їх подолання

.4      Співпраця України і Туреччини в рамках ОЧЕС

.5      Стан і перспективи військово-технічної співпраці між Україною і Туреччиною

Розділ 3. Українсько-турецька співпраця в галузях економіки та культури

.1      Торгівельно-економічне співробітництво України та Туреччини

.2      Туреччина як енергетичний союзник України

.3      Інвестиційна політика України і Туреччини та їх співпраця у виробничій сфері

.4      Українсько-турецьке співробітництво в культурній і туристичній галузях

.5      Стратегія розвитку українсько-турецьких відносин у контексті пріоритетних завдань української держави

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Вступ

туреччина політика економічний торгівельний

Актуальність теми дослідження. Співробітництво з Турецькою Республікою має особливе значення для самоствердження України на регіональному і глобальному рівнях. Обидві держави є взаємодоповнюючими сторонами транспортно-комунікаційного коридору, який зв’язує Європу з Азією в єдину магістральну систему. Саме тому українсько-турецькі відносини співробітництва висуваються на першорядні позиції. Перспективи і наслідки такої взаємодії настільки важливі, що роблять Україну бажаним політичним і економічним партнером для будь-якої держави - учасника міжнародного співтовариства.

Крім того, національні інтереси України і Туреччини суттєво співпадають у формуванні оптимального балансу сил у новій геополітичній ситуації, що склалася в регіоні після розпаду СРСР. Туреччина - ключова держава для України у розвиткові взаємин із країнами Східного Середземномор’я та Близького Сходу. Зустрічний рух України і Туреччини зумовлений також комплементарністю їхніх економік, співпрацею у форматі Організації чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС).

Головними стратегічними інтересами України в Чорноморському регіоні є диверсифікація джерел енергопостачання за рахунок ресурсів Каспію, вихід на великі ринки країн регіону через розбудову зручних та безпечних трансрегіональних транспортних комунікацій. Водночас Київ зацікавлений в усуненні загроз власній безпеці зі Сходу, особливо з конфліктних районів (нелегальна міграція, міжнародний криміналітет, наркобізнес та ін.), шляхом створення спільних регіональних механізмів. Турецька Республіка в цьому разі є одним із найперспективніших партнером України.

Співробітництво з Туреччиною задля підтримання безпеки в Чорноморському регіоні суттєво допоможе Україні реалізувати власні потенційні природні можливості в розвиткові економічних зв’язків Заходу зі Сходом. Київ має серйозний шанс відіграти помітну роль на пострадянському просторі в організації нової системи безпеки і стабільності в Чорноморському регіоні, створенні сучасних моделей міждержавного партнерства.

Мета бакалаврської роботи полягає у з’ясуванні причин, факторів і особливостей процесу становлення партнерських відносин між Україною й Турецькою Республікою.

Зазначена мета дослідження передбачає вирішення наступних завдань:

-            з’ясувати концептуально-теоретичні засади дослідження;

-       розкрити становлення партнерських відносин між Україною і Туреччиною та розвиток політичного діалогу;

-       проаналізувати військове партнерство України та Туреччини як складову регіональної безпеки;

-       визначити проблемні питання українсько-турецьких відносин і безпеки Чорноморського регіону;

-       дослідити участь України та Туреччини в міжнародних організаціях ― як об’єднавчого фактору двосторонніх зв’язків;

-       охарактеризувати українсько-турецькі відносини з 1990 р. до сьогодення;

-       зазначити роль і місце України в зовнішньополітичних концепціях Туреччини;

-       з’ясувати українсько-турецьку економічну співпрацю, а саме: інвестиційну політику України та Туреччини та стратегію розвитку українсько-турецьких відносин у контексті пріоритетних завдань української держави.

Об’єктом дослідження є українсько-турецькі відносини в умовах становлення постбіполярної системи міжнародних відносин.

Предметом дослідження є українсько-турецьке співробітництво у розбудові системи регіональної безпеки та економічна співпраця.

Методи дослідження. Методологічною основою бакалаврської роботи є загальнонаукові принципи історизму та об’єктивності, що передбачають усебічне висвітлення і комплексний аналіз відносин між двома країнами на основі науково-критичного використання різноманітних джерел та дослідницької літератури. Це сприяє прогнозуванню подальшого розвитку українсько-турецьких відносин та дозволяє виробити певні рекомендації, що становить наукову новизну та практичну доцільность даного дослідження.

У роботі використані загальнонаукові та міждисциплінарні методи дослідження: системно-структурного, системно-функціонального та системно-ситуаційного аналізу; проблемно-хронологічний; ретроспективний.

Наукова новизна дослідження визначається, передусім, міжнародно-політичним підходом до аналізу формування і розвитку партнерських стосунків між Україною й Туреччиною на сучасному етапі.

Теоретичне значення роботи. Обґрунтовані в роботі наукові положення створюють підґрунтя для оптимізації подальшого дослідження партнерських відносин між Україною й Турецькою Республікою в рамках загального розроблення категорії міждержавного співробітництва.

Практичне значення. Можна виділити такі аспекти практичного значення бакалаврської роботи:

-     прикладний - у діяльності зовнішньополітичних та інших державних відомств України при розробленні практичних питань двостороннього співробітництва регіональної та глобальної безпеки; при підготовці нової концепції зовнішньої політики України, зокрема, при визначенні ефективних шляхів реалізації національних інтересів і досягнення головних зовнішньополітичних цілей України - інтеграції до ЄС і НАТО;

-       теоретичний - результати дослідження можуть бути використані, зокрема, при написанні курсів лекцій - у процесі підготовки та викладання у вищих навчальних закладах курсів та спецкурсів з міжнародних відносин, проблем безпеки, регіонознавства і країнознавства, навчальних посібників з дисциплін «Міжнародні відносини та зовнішня політика», «Зовнішня політика України», «Геополітика України», «Зовнішня політика країн Азії», «Країнознавство» тощо.

Структура бакалаврської роботи відповідає характеру визначених цілей, завдань і предмета дослідження та складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних джерел та літератури.

Розділ 1. Встановлення та перспективи розвитку українсько-турецьких відносин

.1 Історіографія, джерельна база та методологія дослідження

Перш за все слід визначити літературу, яка присвячена історії українсько-турецьких відносин, бо без з’ясування цього питання неможна оцінити зміст сьогоденних стосунків між нашими країнами. Дуже цікавою у цьому плані є стаття С. Бєляєвої «Такий невідомий відомий сусід...: Сторінки українсько-турецької історії» [15]. Загальні аспекти історичного минулого у відносинах двої країн розглянув у своїй статті «Украина и Ближний Восток» провідний вітчизняний сходознавець Ю. Скороход [54]. Певні відомості про турецько-українські відносини містить академічне видання «Історія Туреччини», автором якого є А.Ю. Кримський [38]. Аналогічне питання розкриває М. Знаменська у статті «Анкарський українсько-турецький договір» [29] тощо.

Загальна характеристика сучасних українсько-турецьких відносин, переважно на рівні кількісних макроекономічних показників, подана в статтях вітчизняних дипломатів і керівників МЗС, що свого часу були послами в Анкарі, - І. Долгова, О. Моцика та І. Турянського, а також колишнього першого секретаря Посольства України в Турецькій Республіці В. Побережного [24; 46; 51]. З огляду на офіційний статус авторів цих публікацій, у них свідомо оминаються гострі кути й вузькі місця двосторонніх відносин, передусім щодо транзитного транспортування енергоносіїв.

Питанням налагодження та розвитку стосунків України та Туреччини на сучасному етапі присвячені праці І.О. Долгова «Не лише Чорне море єднає нас. Посольству України в Туреччині 10 років: минуле, сьогодення, майбутнє» [24], статті «Мости дружби. Україна - Туреччина» [44], «Україна - ГУУАМ - Турция: состояние и перспективы дальнейшего развития отношений» [63], О. Моцика «Чорне море єднає нас: Українсько-турецькі відносини» [46] та ін.

Аналіз історико-політичних підстав українсько-турецького партнерства та стану сучасних українсько-турецькі відносини надається у статтях В. Шишкіної [70; 71; 72]. Основні напрямки зовнішньополітичної діяльності України вісвітлюють А. Караосманоглу у допису «Для України важливо використати турецький шанс» [33] та В. Побережний у статті «Туреччина у зовнішній політиці України» [51].

Частина праць висвітлює ставлення Туреччини до України. Зокрема, у статті П. Варбанеця «У повітрі запахло змінами: Регіональні пріоритети зовнішньої політики Туреччини» [20] аналізується політична лінія турецького уряду стосовно нашої країни.

Історію та сучасний стан українсько-турецьких економічних зв’язків висвітлив колектив авторів під керівництвом В. Козика в фундаментальній праці «Міжнародні економічні відносини» [35] та у монографії «Мировая экономика» за редакцією А.С. Булатова [42]. М. Нікітіна у роботі «До питання про державну політику Туреччини у зовнішньоекономічній сфері» [49] визначає, що для Туреччини еканомічні зв’язки з Україною є бажаними через певну комплементарність наших економік

Торгівельні відносини між двома країнами розкриває А.Б. Яценко у праці «Міжнародні ринки ресурсів» [44], М. Мусієнко у статті «Торгувати активно і цивілізовано» [47], М.Г. Никитина у статтях «До питання про державну політику Туреччини у зовнішньоекономічній сфері» та «Украино-турецкие экономические отношения: инвестиционный аспект» [49; 50].

Історичного й геополітичного обґрунтування південного вектора зовнішньої політики України торкалися у своїх публікаціях одеський політолог С. Василенко, який у праці «Чорноморській доктрині України» [21] підкреслив спільність інтересів України та Туреччини в цьому регіоні. Аналогічну думку висловив ветеран вітчизняної дипломатії, орієнтолог Ю. Кочубей у статті «Відповідно до «чорноморської орієнтації» [37]. Стретегічні інтереси нашої країни в Чорноморському регіоні пов’язують з проблеми національної безпеки - автори колективної монографії під керівництвом Б.О. Парахонського [59], а також відомий вітчизняний фахівець Н. Пророченко [52].

Найменша кількість праць торкається пітань культурних зв’язків наших країн та питань туризму. В. Кифяк у роботі «Організація туристичної діяльності в Україні» надав певні відомості стосовно обміну України та Туреччини групами туристів [34]. Цікаві відомості містять стаття «Туреччина чекає, що кількість туристів з України збільшиться на 10%» [61] та праця О. Шаптали «Рекреація і туризм: взаємозв’язки, відносини і проблеми» [69].

Культурні аспекти розкриті в монографіі за редакцією В.І. Сергейчука «Українство у світі: традиційність культури та спільнотні взаємини» [65].

Зауважимо, що на пострадянському просторі центром політологічних досліджень із сучасної тюркології виступає Інститут вивчення Ізраїлю і Близького Сходу Російської Академії Наук. Останніми роками він опублікував серію наукових збірників, що містять статті з аналізом окремих аспектів зовнішньополітичного курсу Турецької Республіки, та особливостей політичної системи держави, які впливають на вироблення нею міжнародного курсу [14; 16; 17].

На жаль, українсько-турецьке політичне зближення, інтенсифікація військової співпраці та підвищення рівня міждержавних стосунків розцінюються російськими політологами, переважно, в контексті прагнення Анкари послабити стратегічні позиції Москви в регіоні, взяти під сумнів домінуючий статус Росії в СНД. Стосовно ж геополітичних інтересів України в Причорномор’ї та Закавказзі, російські наукові публікації, здебільшого, мовчать, уникаючи розгляду такого делікатного для Кремля питання, як участь України у регіональних проектах безпеки.

Незважаючи на накопичений протягом останніх двох десятьолітть багатий фактичний матеріал і ґрунтовну міжнародно-правову базу українсько-турецького співробітництва, воно ще не стало предметом окремого наукового дослідження. Нові практичні інструменти міждержавного співробітництва, які почали використовуватися в умовах становлення та розвитку постбіполярної системи міжнародних відносин, до яких відноситься і «конструктивне партнерство» між Україною й Туреччиною, наразі не знайшли достатнього теоретичного відображення у вітчизняній та зарубіжній політологічній літературі.

Слід зазначити, що дослідження українсько-турецьких відносин було найбільш інтенсивним наприкінці 1990-х - у середині 2000-х рр. В останні роки кількість наукових праць із проблеми зменшилась. Такий стан наукового вивчення проблеми обумовлює необхідність комплексного дослідження процесу становлення і розвитку українсько-турецького партнерства.

Документальну основу для вивчення політичного, дипломатичного, військового й економічного виміру українсько-турецького співробітництва склали, передусім, чинні міжнародні договори, міжурядові й міжвідомчі угоди, офіційні заяви, інші документи двосторонніх відносин, укладені між Україною й Турецькою Республікою на різних рівнях [1-13]. За своїм змістом і формою матеріали міжнародно-правової бази двосторонніх взаємин є достатніми для з’ясування параметрів і якісного рівня українсько-турецьких відносин, дозволяють змоделювати науково обґрунтовані варіанти їхнього розвитку в найближчій перспективі. Окреме місце серед міжнародних договорів як джерел дослідження посідають багатосторонні угоди та інші документи.

До цієї групи джерел за сутністю наближаються законодавчі акти й доктринально-концептуальні документи вищих органів державної влади України, зокрема Договір про дружбу і співробітництво між Україною і Турецькою Республікою [1]. Офіційні заяви й виступи вищих посадових осіб України та Турецької Республіки складають наступний джерельний блок дослідження. Нарешті, останньою за переліком, але не за значенням у джерельній базі дослідження є блок матеріалів щодо угод із окремих галузей співробітництва, зокрема Постанова Кабінету Міністрів України вiд 05.11.2005 «Про затвердження Угоди між Урядом України та Урядом Турецької Республіки про співробітництво в галузі енергетики» [6]; Меморандум про взаєморозуміння між Міністерством оборони України і Міністерством національної оборони Турецької Республіки [2]; Спільний план дій між Кабінетом Міністрів України та Урядом Турецької Республіки з розширеного співробітництва [8]; Угода між Урядом України та Урядом Турецької Республіки про співробітництво в галузях військової підготовки, технологій та науки [12]; Постанова Кабінету Міністрів України від 25.04.2012 №329 «Про затвердження Угоди між Кабінетом Міністрів України та Урядом Турецької Республіки про умови взаємних поїздок громадян» [5] та ін. Зазначені документи містяться на сайті Офіційного Інтернет-порталу Верховної Ради України (режим доступу: <http://zakon1.rada.gov.ua>) та сайті

Офіційного представництва Президента України (режим доступу: http://www.president.gov.ua/news/?cat=1) [13]. Опрацьовані у процесі дослідження документи дозволяють визначити основні напрямки співробітництва України та Туреччини.

Таким чином, наявна джерельна база та масив дослідницької літератцри є достатніми для виконання даного дипломного проекту.

.2 Етапи формування зв’язків між Україною та Туреччиною

Туреччина і Україна, як самостійні держави, народилися на уламках імперій, що розпалися. Ряд соціально-економічних і політичних чинників, зокрема, національно-визвольна боротьба народів, що входили до складу Російської та Османської імперій, призвели зрештою до їх занепаду.

Після повалення Російської імперії, голова Центральної Ради М. Грушевський, перший президент УНР, прагнучи побудувати суверенну демократичну Українську державу, підкреслював особливу важливість «економічного й культурного співробітництва, кооперації народів Чорного моря».

Османська імперія на кінець XIX ст. втратила значну частину своїх територій у Європі, Північній Африці та Азії. Вступивши в Першу світову війну на боці австро-німецького блоку, імперія зазнала поразки. За умовами перемир’я, нав’язаними Антантою, Османська імперія фактично припинила своє існування. 29 жовтня 1923 р. Туреччина була проголошена республікою. Так, на руїнах Османської імперії виникла нова суверенна держава. У той час Україна здійснювала активну зовнішньополітичну діяльність щодо підтримки Туреччини, хоча ситуація тут також була досить складною. В Україні в результаті подій жовтня 1917 р. та проголошення Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР) на певний час встановилося двовладдя, розпочалася громадянська війна. Таке внутрішньополітичне становище не сприяло широкому розгортанню зовнішньополітичних відносин України і Туреччини. Проте вони мали місце. Туреччина, одна з перших країн світу, визнала незалежну Українську державу (УНР) і встановила з нею дипломатичні відносини. Першим послом УНР у Туреччині був призначений М. Суховкін, якого пізніше змінив О. Лотоцький. У Туреччині султанський режим змінився республіканським. У той же час, була ліквідована УНР і на території України встановився режим радянської влади.

Уряд УСРР продовжував розвивати і зміцнювати дружні відносини з урядом Туреччини. Початком цих відносин стало підписання представником УСРР Ю. Коцюбинським (сином визначного українського письменника М. Коцюбинського) та надзвичайним посланником Ангори (Анкари) Алі-Фуад-пашою конвенції про репатріацію турецьких військовополонених та громадян, інтернованих під час Першої світової війни.

У 1922 р. в Анкарі було підписано Договір про дружбу і братерство між Україною і Туреччиною [29]. Він відповідав життєвим інтересам обох країн, став правовою основою зміцнення і подальшого розвитку добросусідських відносин, закріпивши, зокрема, оформлення політичного союзу і започаткувавши досить активне торговельно-економічне і культурне співробітництво. В умовах дипломатичної та економічної блокади Туреччини з боку країн Антанти цей договір значною мірою сприяв військовим перемогам турецьких патріотичних сил.

З утворенням 30 грудня 1922 p. CPCP, союзні республіки втратили безпосереднє право на участь у міжнародних відносинах. Тоталітарний режим обмежив, але не припинив добросусідські відносини України з іншими країнами. Україна займала важливе місце в загальносоюзному експорті у країни зарубіжного Сходу, в тому числі Туреччину. Туреччина ввозила в Україну свої традиційні товари - вовну, тютюн, бавовну, цитрусові, горіх-фундук тощо. До Туреччини експортували чавун, різні види сталі, електродвигуни, а також вугілля, ліс, борошно, цукор. Частка України в зовнішньоторговельному обороті СРСР з Туреччиною у другій половині 20-х pp. складала 45%.

Починаючи із 30-х рр., а потім і далі у наступних роках, була надана значна допомога Туреччині в спорудженні велетнів текстильної промисловості - комбінатів у Кайсері і Назіллі, заводів по виробництву скла поблизу Стамбула та ряду інших підприємств.

Складалися добрі традиції в українсько-турецьких відносинах у галузі культури і науки. Значна роль тут належить Всеукраїнській науковій асоціації сходознавства, створеній у 1936 р. за ініціативою академіка А.Ю. Кримського (1871-1942). Велике значення у зближенні українського і турецького народів, поглибленні їх культурних зв’язків мав обмін делегаціями діячів культури, візити на різних рівнях.

Проте весь потенціал розвитку українсько-турецьких відносин на той час не був використаний. Ситуація змінилася у 1944 p., коли Верховною Радою СРСР був прийнятий Закон про надання союзним республікам повноважень у зовнішній політиці. Україна стала однією із засновниць ООН, членом багатьох інших міжнародних організацій, що де-факто означало міжнародне визнання статусу України як суб’єкта світової політики. В українсько-турецьких відносинах це призвело до посилення економічних, науково-технічних, культурних зв’язків.

Новий період в історії українсько-турецьких відносин пов’язаний з відновленням незалежності України 1991 р. Проголошення незалежності України значно активізувало українсько-турецькі відносини, піднявши їх на якісно новий рівень. 16 грудня 1991 р. Туреччина однією з перших країн світу офіційно визнала Україну як незалежну державу. З лютого 1992 р. між країнами були встановлені дипломатичні відносини на новому рівні. Базовим документом цих відносин став Договір про дружбу і співробітництво між Україною і Турецькою Республікою [1], який укладено строком на 10 років з автоматичним продовженням його чинності на наступні п’ятирічні періоди. В Анкарі та Києві діють посольства обох країн, а в Стамбулі - Генеральне консульство України.

Перші кроки Туреччини та України у справі розвитку двосторонніх стосунків у нових історичних умовах продемонстрували взаємну зацікавленість, наміри досягнути якісно нового рівня міждержавної взаємодії. Про це свідчать високі темпи зближення позицій України й Туреччини з широкого кола актуальних проблем, вирішення яких може відіграти важливу роль в економічному, соціальному та культурному житті обох країн. Подальша активізація контактів між обома державами сформувала по суті новий вектор у їхніх зовнішньополітичних курсах, спроможний радикально змінити пріоритети міжнародних орієнтацій держав Близького та Середнього Сходу, Центральної та Східної Європи.

Турецько-українські зв’язки у сфері туризму починаються з підписанням 30 квітня 1994 р. Договору про співробітництво. Згідно і ним договором сторони зобов’язуються виконувати таке:

-       надавати пріоритетного значення розвитку та розширенню туристичних Ликів між двома країнами:

-       заохочувати близьке співробітництво між туристичними організаціями та установами двох країн;

-       організовувати тури, молодіжний туризм та різного роду культурні і спортивні заходи з мстою збільшення потоку туристів;

-       заохочувати проведення виставок туризму в обох країнах і збільшення обміну основними статистичними даними, дослідницьким матеріалом, туристичними виданнями та досвідом.

квітня 2002 р. у Києві було проведено другу конференцію з питань туристичного потенціалу двох країн. За результатами конференції було підписано протокол, згідно з яким сторони дійшли згоди в такому:

-       співпрацювати в таких сферах, як розширення туристичних пропозицій в обох країнах, організація належного інформування та реклами, реалізація проектів щодо збільшення ваш туризму и економічному та соціальному житті, у сфері туристичної освіти, шляхом обміну студентами та спеціалістами ціп сфери па додаток до існуючих освітніх програм, і метою збільшення потоку туристів;

-       надавати пріоритет пожвавленню обміну туристами та потенційним можливостям сфери для збільшення туристичного потенціалу обох країн у рамках співробітництва на рівні приватного та державного секторів;

-       ознайомлювати міжнародний ринок із продукцією місцевого туризму, встановлювати безпосередні зв’язки між туристичними фірмами, збільшення продуктивності у сфері пролажу туристичних послуг, збільшувати суму коштів, отримуваних з туризму, в бюджеті країни та заохочувати до участі у цьому спеціалістів обох країн;

-       інформувати один одного про всі туристичні заходи, що проводитимуться на території обох країн;

-       Забезпечувати взаємну підтримку в питанні полегшення портових закордонних формальностей і. згідно з цим, надаючи особливого значення чорноморському ралі «Кайра», підтримку зацікавлених організацій у реалізації цього заходу;

-       розглядати спільні можливості входу в базис розвитку міжнародних транспортних коридорів, разом зі спрямованими інвестиціями включно, а також обмінюватися технічною Інформацією стосовно можливості реалізації інвестиційних проектів;

-       періодично проводити засідання збірної комісії з метою врегулювання проблем, що можуть виникнути в ході виконання умов договору;

-       забезпечити участь представників туристичних, готельних, страхових, транспортних організацій та фірм обох країн у роботі збірної комісії [70, с.84-86].

.3 Роль і місце України в зовнішньополітичних концепціях Туреччини

В цілому, потрібно констатувати велику увагу, яку приділяють турецькі дослідники та політична еліта Україні та її місцю в зовнішньополітичних пріоритетах країни. Туреччина розглядає свої взаємини з Україною з точки зору більш широкої структури безпеки, яка пов’язана із збереженням балансу сил у Східній Європі та Чорноморському регіоні.

Анкара часто підкреслює, що, завдяки спільним прагненням, а також географічній близькості та багатьох сторінок спільної історії, Туреччина і Україна повинні об’єднати зусилля у формуванні безпеки та економічної динаміки у великому регіоні від Європи до Середньої Азії.

На думку турецьких дослідників, демократична, стабільна, орієнтована на Захід Україна є для Туреччини союзником проти експансіоністських устремлінь Росії та в справі забезпечення стабільності в Чорноморському регіоні і на Кавказі [25, с.54].

Позитивним є те, що і Туреччина, і Україна заради стратегічних інтересів демонструють вміння не загострювати окремі проблеми, такі як конкуренцію України і Туреччини в діяльності енергетичних коридорів і випадки з затриманням турецьких рибалок прикордонними військами України.

.3.1 Ставлення Туреччини до проекту Спільноти демократичного вибору

Створення СДВ розглядається турецькими аналітиками як таке, що має чітке антиросійське та прозахідне спрямування. Це начебто є випадом проти СНД з сторони її західно орієнтованих членів. Здається, що головним лейтмотивом створення цієї організації турецькі аналітики вважають бажання країн-членів вийти зі сфери впливу Росії, якщо не протистояти їй, так хоча б зрівноважувати її вплив. Україна та Туреччина знаходяться на межі європейської та азіатської культур і володіють потенціалом, який може дозволити їм стати мостом співробітництва між Чорним, Балтійським та Середземним морями. Турецька сторона підтримує Україну у її прагненнях стати частиною євроатлантичної системи безпеки, а також архітектури безпеки Чорноморського регіону, як і її відносини з міжнародними організаціями. Завдяки спільним прагненням Туреччина і Україна повинні об’єднати зусилля у формуванні безпеки та економічної динаміки у великому регіоні від Європи до Середньої Азії, підкреслює Анкара [25, с.58].

Тобто Туреччина розглядає свої взаємини з Україною з точки зору більш широкої структури безпеки, яка пов’язана із збереженням балансу сил у Східній Європі та Чорноморському регіоні. Саме тому, що Україна займає центральне положення в цій структурі, її безпека так само важлива для турків, як і для народу України.

Важливою точкою дотику між Україною та Туреччиною є їх європейське зовнішньополітичне спрямування. Приємно, що Туреччина підтримує прагнення України вступити до ЄС, надає всіляку підтримку в цьому процесі.

Підводячи підсумки, можна зауважити, що українсько-турецьке співробітництво ще не стало предметом окремого наукового дослідження ані у вітчизняній, ані в зарубіжній фаховій літературі. Проте стосунки між двома державами мають довгу і не завжди позитивну історію. У новітній час вони набули нового змісту. Вже у 1922 р. було підписано Договір про дружбу і братерство між Україною і Туреччиною. УРСР займала важливе місце в економічному та культурному житті Туреччини.

Із відновленням незалежності України відносини між двома країнами стали будуватися на новій основі. Вже 16 грудня 1991 р. Туреччина офіційно визнала Україну як незалежну державу. З лютого 1992 р. між країнами були встановлені дипломатичні відносини. Перші кроки Туреччини та України у справі розвитку двосторонніх стосунків продемонстрували взаємну зацікавленість, наміри досягнути якісно нового рівня міждержавної взаємодії. Подальша активізація контактів між обома державами сформувала по суті новий вектор у їхніх зовнішньополітичних курсах, спроможний радикально змінити пріоритети міжнародних орієнтацій держав Близького та Середнього Сходу, Центральної та Східної Європи.

До того ж інтереси України та Туреччини збігаються в їх європейському зовнішньополітичному спрямуванні. Туреччина послідовно підтримує прагнення України стати членом ЄС і надає нашій державі підтримку в цьому процесі.

Розділ 2. Військова співпраця України з Туреччиною та участь двох держав у міжнародних організаціях - як об’єднавчий фактор

.1 Військове партнерство між Україною і Турецькою Республікою як складова регіональної безпеки

Завдяки особливостям свого геополітичного положення Чорноморський регіон перманентно знаходиться у фокусі зіткнення стратегічних інтересів різних держав. З історичного погляду він завжди був ареною економічного, політичного й культурного спілкування народів та цивілізацій і водночас складним вузлом суперечностей між блоками і країнами. Тому, безумовно, одним з найбільш ефективних шляхів подолання протиріч, а, відповідно, і покращання військово-політичного клімату не тільки в Чорноморському регіоні, але й у цілому в Європі, є створення регіональної чорноморської системи колективної безпеки.

Основними функціями системи колективної безпеки у Чорному морі можуть бути:

-            об’єднання зусиль щодо збереження стабільності у Чорноморському регіоні;

-       забезпечення безперешкодного функціонування існуючих та перспективних транспортно-енергетичних коридорів;

-       спільна реалізація міжнародних акцій військового і гуманітарного характеру з локалізації та ізоляції зон конфліктів у басейні Чорного моря, що проводяться під егідою ООН або ОБСЄ;

-       вчасне інформування про аварії морських суден (літальних апаратів), наслідки яких становлять, або можуть становити загрозу забруднення територіальних вод, економічних зон, повітряного простору та прибережної смуги однієї із сторін;

-       проведення спільних пошуково-рятувальних операцій [72, с.14-15].

Присутність України в Чорноморському регіоні, безперечно, можна розглядати як одну з можливих її ідентифікацій, поряд із центрально- чи східноєвропейськими схемами ідентичності. Україна як спадкоємець частини інтересів, цілей і проблем колишнього СРСР, може й повинна відігравати помітну роль в організації нової системи порядку і в цьому регіоні. Для Києва життєво важливо мирне врегулювання конфліктних ситуацій на Балканах, у Придністров’ї, на Кавказі, формування моделей рівноправного партнерства з Туреччиною й Росією як регіональними лідерами в цій частині світу.

Головними стратегічними інтересами України в Чорноморському регіоні є:

-            диверсифікація джерел енергопостачання за рахунок ресурсів Каспію;

-       вихід на ринки країн Близького Сходу й Центральної Азії шляхом створення зручних і безпечних трансрегіональних транспортних комунікацій;

-       ліквідація загроз власній безпеці східного походження (міжнародний тероризм, нелегальна міграція, міжнародний криміналітет, наркобізнес) за допомогою організації регіональних механізмів протистояння цим загрозам;

-       підвищення геополітичного значення України через зміцнення її впливу в країнах регіону й формування регіональної системи стабільності, можливе отримання Києвом статусу регіонального лідерства [72, с.16].

Військове співробітництво між Україною й Турецькою Республікою перетворилося на важливу складову двостороннього партнерства й виступає органічним доповненням політичного діалогу на міждержавному рівні. У цій якості воно спирається на засади прагматизму і взаємної економічної вигоди, а в регіональному сенсі слугує підґрунтям і базовим елементом бажаної системи колективної безпеки в Причорномор’ї. Інтенсифікація українсько-турецької військової співпраці не лише сприяє зміцненню клімату довіри у двосторонніх взаєминах й безпеки в Чорноморському регіоні, але й цілком узгоджується з курсом України на євроатлантичну інтеграцію, наповнює його реальним змістом і відкриває нові конструктивні перспективи.

2.2 Проблемні питання українсько-турецьких відносин і безпеки у Чорноморсько-Каспійському регіоні

Доводиться констатувати, що на сьогодні між Україною й Туреччиною існує конфлікт інтересів, і транспортні енергетичні коридори входять до їх числа. Ухваленням маршрутів нафтопроводу Баку-Тбілісі-Дхейхан і Транскаспійського газопроводу для транспортування туркменського газу завершився політичний етап оформлення енергомосту Каспій-Туреччина-Європа. Цим були створені об’єктивні передумови для посилення позицій Турецької Республіки в Чорноморському регіоні. Таким чином, Анкара - певною мірою є конкурентом Києва в питаннях зміцнення ГУАМ і транспортування енергоносіїв (у цьому контексті не випадкова турецька ініціатива щодо вироблення Пакту зі встановлення миру і стабільності на Кавказі).

Але час вимагає знайти спільне розв’язання проблем і співпрацювати разом. І, якщо у своїй зовнішній політиці Україна тривалий час вимушена була балансувати між Сходом і Заходом, то на Півдні могла б знайти твердий ґрунт під ногами і стати потужною регіональною силою. Для цього вона має проводити в Чорноморському регіоні активну зовнішню політику, спрямовану на розвиток економічного співробітництва, зміцнення взаємодовіри в політичній та воєнній сферах.

Водночас очевидно, що Анкара намагається посилити інформаційний вплив в Україні та створити позитивний образ Турецької Республіки в сприйнятті як пересічних громадян, так і політичної еліти нашої держави. Для цього Туреччина вдається до акцій гуманітарного характеру, одним із прикладів яких є фінансова й моральна підтримка кримськотатарського народу в його стосунках з офіційним Києвом та на міжнародній арені. Поки що, внаслідок цілої низки об’єктивних причин, найбільш підтримують партнерські відносини з Україною Туреччина і Грузія. Азербайджан традиційно розвиває співробітництво з Туреччиною, яка, у свою чергу, проявляє себе дедалі ініціативніше і стає об’єктом притягання інших країн [37, с.23; 59].

А загалом і Україну, і Росію, і Грузію, і Туреччину мусять об’єднати спільні інтереси щодо освоєння природних багатств регіону, реалізації перспективних економічних проектів, гарантування безпеки і стабільності в Причорномор’ї. Останнім часом тут відбувається процес переструктурування геополітичного простору, яке пов’язане зі зменшенням впливу Росії й посиленням ролі Туреччини. Своє належне місце прагне зайняти в Чорноморському регіоні й Україна, що також сприятиме формуванню нової системи міждержавних зв’язків у Європі, посиленню інтеграційних процесів.

Хоча можна спостерігати, що Туреччина та Росія співпрацюють в енергетичній сфері дуже часто за рахунок українських інтересів, все ж таки є потенціал і для українсько-турецької співпраці в енергетичній сфері. Крім того, потрібно співпрацювати чи хоча б обмінюватись досвідом з питання інтеграції в ЄС, в чому Туреччина демонструє велику наполегливість.

Крім того, потрібно вказати і регіональні ініціативи. Саме Україна та Туреччина виступили за те, щоб зробити ОЧЕС дійсно ефективною та функціональною, а не просто форумом. Що стосується Blackseafor, Україна підтримує цю ініціативу. Але в той же час Україні хотілося б бачити, що Туреччина підтримує більш сильну позицію НАТО в регіоні. Українській владі не хотілося б, щоб Туреччина вважала, що для Чорноморського регіону достатньо і Blackseafor. Розширення впливу НАТО в Чорноморському регіоні, вступ України, Молдови, Грузії до цієї організації стануть основою для створення стабільної архітектури безпеки в Чорноморському регіоні. Українська влада хоче бачити домовленість та узгоджену позицію Туреччини та України конкретно по цьому питанню, адже безпеку не можна звести до звичайних озброєнь. Є багато прикладів, коли Туреччина та Україна співпрацюють по проблемам soft security - нелегальна міграція, контрабанда зброї та наркотиків і т. д. Україна позитивно сприймає дуже активну турецьку позицію щодо привертання уваги всіх держав Великого Чорноморського регіону до цих проблем [56, с.46].

Стосовно Криму, Туреччина та Україна хочуть бачити його стабільним, процвітаючим та в рамках України. Тому що будь-який неспокій у Криму, що, на жаль, є одним із можливих сценаріїв розвитку подій, був би дуже небезпечний для інтересів обох держав.

2.3 Україна та Туреччина на шляху до ЄС: основні проблеми євроінтеграційного процесу та перспективи їх подолання

Мало хто в середовищі політичних еліт в Україні та Туреччині ставить під сумнів важливість інтеграції обох країн до ЄС. У Туреччині вступ до ЄС розглядається як логічне завершення тієї політики модернізації, що розпочалась ще за часів Ататюрка. В Україні курс на інтеграцію до ЄС став ключовим питанням діяльності з часів «помаранчевої» команди.

Однак, незважаючи на очевидну бажаність для України та Туреччини вступу до ЄС, на значні успіхи українських і турецьких демократичних перетворень, на успішність євроінтеграційної політики обох держав, на сьогодні існують певні труднощі на шляху прийняття України та Туреччини до ЄС. Ці труднощі викликані культурними, економічними та політичними особливостями цих країн, а також складною внутрішньополітичною ситуацією в ЄС, що виникла внаслідок розширення Євросоюзу на схід [71, с.53].

В цілому можна виділити дві великі групи проблем, що стоять на шляху євроінтеграційного процесу в Україні і Туреччині. Перша група проблем пов’язана з об’єктивними чинниками, а саме - з необхідністю модернізації економік, політичних систем та законодавства країн - кандидатів на вступ до ЄС. Друга група проблем пов’язана з суб’єктивними причинами, такими як внутрішньополітична ситуація всередині ЄС.

Отже, до першої групи проблем належать проблеми економічного характеру, що пов’язані з доволі низьким рівнем розвитку економік України та Туреччини у порівнянні з країнами ЄС. Сюди ж слід віднести проблему адаптації законодавства до європейських стандартів. До цієї групи відноситься і проблема готовності суспільної думки до вступу до ЄС, адже, якщо для політичних еліт це питання вже є вирішеним, то згідно з даними соціологічних досліджень, певна частина пересічного населення в Україні і Туреччині ставиться до євроінтеграції негативно [71, с.54].

До другої групи проблем слід віднести неготовність європейського законодавства до включення України та Туреччини до ЄС, оскільки, у разі прийняття цих країн, вони отримають одні із найбільших представництв у Європарламенті, а отже - стануть його найвпливовішими членами. Сюди ж відноситься і неготовність європейської громадської думки до прийняття нових членів. На сьогодні лише 37% населення 27 країн-членів ЄС бажають бачити Туреччину у своїх рядах (щоправда щодо України, то тут європейці більш поблажливі).

Водночас незрозумілі і самі перспективи ЄС, адже європейську конституцію так і не було прийнято. Все це свідчить, що питання вступу України та Туреччини до ЄС - це питання довгострокової перспективи, яке не виглядає визначеним, навіть для Туреччини.

2.4 Співпраця України і Туреччини в рамках ОЧЕС

На сучасному етапі процеси регіональної інтеграції все активніше охоплюють транзитивні країни, і створення ОЧЕС стало реалізацією цієї тенденції. Первинними мотивами формування ОЧЕС була необхідність усунення перешкод у використанні транспортних артерій та вирішення екологічних проблем, а основною ознакою функціонування організації - превалювання двосторонніх зв’язків над багатосторонніми. Феномен ОЧЕС полягає в тому, що це перше велике інтеграційне угруповання країн постконфронтаційного етапу розвитку, яке поєднало держави, що до останнього часу розвивались, орієнтуючись на принципово різні економічні й політичні моделі.

Інтереси України в ОЧЕС полягають в адаптації цієї організації до сучасних реалій та спрямуванні її діяльності на посилення євроінтеграційних процесів, економічного розвитку та забезпечення економічної безпеки в регіоні. Перспективи діяльності нашої країни полягають у досягненні конкретних результатів в окремих сферах співробітництва (енергетика, транспорт, зв’язок, туризм, охорона навколишнього середовища) за рахунок використання можливостей Фонду розвитку проектів ОЧЕС та взаємодії з ЧБТР. Формуючи власну інтеграційну політику, Україні необхідно визначитися з відповідними середньо- та довгостроковими пріоритетами, виходячи з сучасних умов ефективного функціонування національної економіки [59, с.56].

Провідну роль у розвитку Чорноморського регіону має відігравати економічний сектор. При цьому першочерговими завданнями мають бути такі: створення єдиних або взаємозалежних транспортних, комунікаційних і енергетичних систем, які, у свою чергу, мають активізувати співпрацю у сфері торгівлі, туризму, екології. Слід зазначити, що загальний стан інфраструктури держав-членів ОЧЕС, на жаль, на даний час не відповідає високим вимогам Євросоюзу. Виходячи з цього, пріоритетними завданнями країн ОЧЕС в найближчий період є:

-            забезпечення сприятливих умов для виходу країн-членів ОЧЕС на світові ринки;

-       підтримка вітчизняних експортерів;

-       створення ефективної банківської і кредитної систем, гарантування прав власників валютних коштів їх вільного використання;

-       створення інфраструктури зовнішньої торгівлі і нової системи її інформаційного забезпечення;

-       стимулювання розвитку малих підприємств з виробництва товарів з місцевої сировини і сприяння їх виходу на зовнішні ринки;

-       реалізація режимів вільної торгівлі між країнами СНД і ЧЕС.

Слід зазначити, що серед інтеграційних об’єднань Європи (СНД, ЄЕП, ЄС-25, ГУАМ) ОЧЕС посідає передостаннє місце за обсягами торгівлі - 7% [59, с.57].

Значне місце в рамках діяльності ОЧЕС приділяє двосторонній співпраці з країнами чорноморського басейну, зокрема з Туреччиною. Оскільки Росія займає окреме місце в зовнішній торгівлі України, то при розгляді співпраці України з країнами чорноморського басейну потрібно виключати Росію в деяких сферах. Експорт України в країни ОЧЕС у 2002-2004 рр. складав: Туреччина - 50,2%, Румунія - 13,4%, Молдова - 13,1 %, Болгарія - 12, 2 %, Греція - 5,8 %, Азербайджан - 4,3 %, Грузія - 0,3 %, Вірменія - 0,1% [59, с.58].

В 2002-2004 рр. на Туреччину припадало 11% від інвестицій із країн ЧЕС (разом з Росією - 59 %).

Імпорт в Україну із країн ОЧЕС в 2002-2004 рр. (без врахування Росії) складав: із Туреччина - 46,2%, Молдова - 15,2%, Болгарія - 13,9 %, Греція - 9,9 %, Румунія - 7,1 %, Грузія - 4,2 %, Вірменія - 2,0 % [59, с.61].

Таким чином, наведені дані свідчать, що після Росії Туреччина є головним партнером України в ОЧЕС.

.5 Стан і перспективи військово-технічної співпраці між Україною і Туреччиною

Військове співробітництво України з Турецькою Республікою здійснюється на основі Меморандуму про взаєморозуміння між Міністерством оборони України і Міністерством Національної оборони Турецької Республіки від 14 липня 1993 р. [2], Угоди про співробітництво в галузях військової підготовки, технологій та науки від 27 липня 1994 р. [12] та Угоди між Міністерством оборони України та Генеральним штабом Збройних Сил Турецької Республіки про двостороннє співробітництво в галузі військової освіти і підготовки військ від 28 січня 1997 р. [9]. Зазначена договірно-правова база на цей час у цілому відповідає задачам військового партнерства обох країн, передусім у сфері безпеки Чорноморського регіону.

У воєнно-політичній площині, починаючи з 1994 р., головною формою українсько-турецького співробітництва стали регулярні зустрічі на вищому рівні - міністрів оборони та начальників генеральних штабів. Їхня активізація припала на 1997-2003 рр., коли офіційний Київ активно пропагував свій курс на євроатлантичну інтеграцію [37, с.14].

Віховим у розвитку українсько-турецького військового партнерства став офіційний візит в Україну 12-15 травня 2003 р. міністра національної оборони Туреччини М. Гьонюля, що підбив підсумки першого десятиріччя співпраці двох держав у безпековій і оборонній сферах [24]. В ході переговорів М. Гьонюль відзначив, що його країна ніколи не відступиться від своєї принципової позиції щодо підтримки України на всіх рівнях у всіх міжнародних організаціях. Турецький міністр зазначив, що військово-технічний потенціал України і Туреччини досить потужний, і якщо Київ і Анкара об’єднають свої зусилля, то досягнуть набагато кращих результатів.

Останніми роками помітно активізувалася й українсько-турецька співпраця за програмою «Партнерство заради миру». 6 квітня 2001 р. в рамках навчань «Морська зірка - 2001» в Одесу з триденним візитом прибули два фрегати Військово-Морських Сил Туреччини «Саліхрейс» та «Муавінет» під командуванням контр-адмірала М. Більгеля. Він мав зустріч з командувачем військами Південного оперативного командування Сухопутних військ України генерал-полковником О. Затинайком і міським головою Одеси Р. Боделаном. Щорічно в дусі програми «Партнерство заради миру» ВМС Турецької Республіки проводять у її територіальних водах міжнародні навчання «Чорноморське партнерство» [37, с.15].

Один із найкрупніших танкових тендерів останніх десятиріч (4 - 4,5 млрд дол.) офіційно почався 4 лютого 2000 р. і стосувався реалізації проекту зі спільного виробництва з Туреччиною 1 000 танків. Причому бронетехніка мала виготовлятися в Туреччині з використанням технологій і комплектуючих поставника. Перші 250 танків, за розрахунками Генерального штабу турецьких Збройних сил, повинні були зійти з конвеєра не раніше 2006 р. Серед претендентів на перемогу в тендері було Харківське конструкторське бюро ім. Морозова. Танковий проект був включений до 30-річної програми модернізації Збройних сил Туреччини (1996-2025 рр.), на яку Анкара планує витратити 150 млрд. дол. Вартість виготовлення (не більше 2,5 млн. дол.) і компліментарність (як з натівською 120-мм гарматою, так і з українською 125-мм) робили український танк Т-84 найвигіднішим варіантом [37, с.15].

Паралельно 2 січня 2001 р. стартував новий турецький тендер (більше 1,5 млрд дол.) на виробництво восьми патрульних корветів типу MILGEM. Активну участь у тендері від України взяли миколаївський Казенний дослідно-проектний центр кораблебудування та суднобудівельний завод «Океан». Але помірковані ціни на українську бойову техніку і успішні результати її випробувань не стали головними факторами успіху. При ухваленні рішення турецький Генштаб керувався переважно політичними мотивами, а тендери супроводжуються великим політичним торгом і закулісними інтригами.

Таким чином, військове співробітництво між Україною й Турецькою Республікою перетворилося у важливу складову двостороннього партнерства й виступає органічним доповненням політичного діалогу на міждержавному рівні. У цій якості воно спирається на засади прагматизму і взаємної економічної вигоди, а в регіональному сенсі слугує підґрунтям і базовим елементом системи колективної безпеки в Причорномор’ї.

У 1993 р. Україною була висунута ініціатива щодо розроблення та впровадження у життя багатосторонньої домовленості політичного характеру, спрямованої на зміцнення довіри і безпеки у військово-морській галузі між причорноморськими державами - Україною, Болгарією, Грузією, Росією, Румунією й Туреччиною. Зі свого боку Туреччина у квітні 2007 р. також висунула ініціативу про створення багатонаціонального оперативного з’єднання ВМС «за викликом» у Чорному морі - BLACKSEAFOR. Урочиста церемонія підписання Угоди про створення Чорноморської групи військово-морського співробітництва відбулася у Стамбулі 2 квітня 2001 р. [7; 56, с.59].

Чорноморська група військово-морського співробітництва формується з одного флагманського корабля і 4-6 суден від шести чорноморських держав, які діють під єдиним командуванням. Кораблі знаходяться тільки в оперативному підпорядкуванні командира з’єднання і можуть бути відкликані у будь-який час за рішенням міністерств оборони своїх країн. Діяльність Групи не спрямована проти жодної країни і не має на меті створення будь-якого військового союзу проти будь-якої держави або групи держав.

Політичні аспекти діяльності BLACKSEAFOR і керівні політичні принципи роботи Комітету командувачів ВМС на Чорному морі розглядаються на щорічних зустрічах глав зовнішньополітичних або оборонних відомств держав-учасниць. Ці зібрання уповноважені також затверджувати програму діяльності Групи на черговий рік і на основі консенсусу ухвалювати рішення щодо членства в Групі нових держав.

Успішний старт діяльності BLACKSEAFOR завдяки поглибленню українсько-турецького військового партнерства відкрив шлях до довгоочікуваного підписання керівниками зовнішньополітичних відомств причорноморських держав 25 квітня 2002 р. у Києві Документа про заходи зміцнення довіри і безпеки у військово-морській галузі на Чорному морі [4].

Інтенсифікація українсько-турецької військової співпраці не лише сприяє зміцненню клімату довіри й безпеки у двосторонніх взаєминах та в Чорноморському регіоні, але й цілком узгоджується з курсом України на євроатлантичну інтеграцію, наповнює його реальним змістом і відкриває нові конструктивні перспективи.

З огляду на суттєву й багато в чому вирішальну роль турецьких військових у політичній системі «Третьої республіки», конструктивна співпраця двох держав у воєнній сфері сприяє їх порозумінню й на міжнародній арені, передусім, у справі гарантування миру і безпеки в Чорноморському регіоні. Попри певні політичні обмеження й зобов’язання, зумовлені членством Туреччини в НАТО, Анкара зацікавлена в поглибленні військового співробітництва з Києвом, розглядаючи його в якості однієї з базових структур безпеки в регіоні [72, с.18].

Отже, сучасні взаємини між Україною і Туреччиною носять характер стратегічного партнерства і ґрунтуються на принципах добросусідства, толерантності та взаємодопомоги.

Через протоки Босфор і Дарданелли, контрольовані Туреччиною, Україна має вихід у Середземне море, тому підтримка добросусідських відносин з Туреччиною є стратегічним завданням України.

Обидві країни дуже тісно співпрацюють в політико-воєнних галузях. Вони належать до спільних регіональних організацій, що дуже сприяє покращенню відносин у різноманітних сферах, їх економічному, міжнародному, військовому становищу.

Також Україна і Туреччина мають спільні інтереси стосовно євроінтеграційної політики. Це об’єднує країни на шляху к досягненні спільної мети - членства в Європейському Союзі.

Розділ 3. Українсько-турецька співпраця в галузях економіки та культури

3.1    Торгівельно-економічне співробітництво України та Туреччини

Розпад СРСР і відновлення незалежності України 24 серпня 1991 р. визначили сучасний етап розвитку дружніх і добросусідських відносин між Україною та Турецькою Республікою.

У січні 1992 р. було відкрито Посольство Турецької Республіки в Києві, і в січні 1993 р. Посольство України розпочало свою діяльність в Туреччині.

Слід зазначити загальну залежність як Туреччини, так і України від світового ринку й міжнародної торгівлі. Зовнішньоторговельний баланс обох країн гостродефіцитний. У двосторонніх зв’язках залежно від різних методів підрахунку дефіцит у зовнішній торгівлі спостерігається для обох сторін, загальним підсумком є незбалансованість торгово-економічних відносин Туреччини й України. З висоти минулих понад 20-ти років незалежних відносин двох країн, більше виграла від торгівлі Туреччина, ніж Україна. І це закономірний підсумок економіки Туреччини, яка динамічно розвивається, на тлі стагнації економічного розвитку в Україні [39, с.276; 55].

Пасивне сальдо зовнішньоторговельного балансу Туреччини погашається за рахунок зовнішніх позик або кредитів МВФ. Експортується Туреччиною насамперед сільськогосподарська продукція. В останні 15 років спостерігалося бурхливе зростання виробництва й експорту споживчих товарів у країни СНД. Туреччиною також продається промислова сировина: хроміти, марганець, мідний концентрат, шкіри, неопрацьована шкіра, бавовна, вовна, тютюн і ін. [40, с.195].

Імпорт Туреччини становить та ж нафта, промислова сировина, машини й устаткування для підприємств, продукти харчування.

Основними торговельними партнерами Туреччини сьогодні є країни Європейського Співтовариства, США, а також арабські країни, що експортують нафту.

Станом на 1 січня 2006 р. товарообіг склав 2 826 000 000 доларів. Є певні інвестиційні проекти як турецького капіталу в Україні, так і українського капіталу в Туреччині. Станом на 1 січня 2006 р. в Україні діяло 356 підприємств з турецькими інвестиціями. Туреччина займає лише 26 місце серед 117 країн-інвесторів в Україні. Половина турецьких інвестицій припадає на обробну промисловість, харчову, нафтохімічну та металургію. За даними казначейства Туреччини, в країні діє 30 різноманітних представництв та підприємств з українським капіталом в основному у сфері транспорту та торгівлі. Загальна сума українських інвестицій в Туреччині складає понад 2 млн дол. - це, звісно, надзвичайно мало [27, с.9; 28, с.19-21].

Проте, вагома частка українського бізнесу так чи інакше пов’язана із зовнішньоторговельними операціями. Це випливає з того, що зовнішньоторговельний обіг України практично збігається з її внутрішнім валовим продуктом (ВВП). Серйозні побоювання викликає зростання негативного сальдо зовнішньої торгівлі товарами, що не припиняється. За перший квартал 2013 р. він склав мінус 2,027 млрд. дол. Хоча в 2011 р. був зріст позитивного сальдо зовнішньої торгівлі послугами до 13,7 млрд дол. [31; 66]. Зараз експорт падає, і кількісний баланс товарів на вітчизняному ринку відновлюється за рахунок збільшення імпортних товарів. З одного боку, енерговитрати на їхнє виробництво лягли на плечі їхнього закордонного виготівельника. Але, з другого боку, величина цих витрат поширюється на нашого споживача, оскільки закладена у вартість продукту, який нам привозиться. При цьому страждає вітчизняний виробник, оскільки не витримує боротьби з іноземним конкурентом, що, без особливих зусиль, завойовує наш ринок [50, с.37].

Це своєрідний підсумок переорієнтації торговельних зв’язків із СНД на ЄС. Крім того, Україна віддає сировину, натомість в Україну везуть товари, зроблені із цієї сировини. Ступінь прибутку, що добувається з цього, адекватний ступеня обробки. Потенційні збитки зовнішньоторговельних відносин більш-менш вдається вирівнювати тільки за рахунок транспорту, - на його послуги не щез попит іноземних виробників.

Зараз Україна і Туреччина переживають період нової інтенсивної співпраці без будь-яких політичних проблем. Важливою умовою, що вносить свій вагомий внесок у подальший розвиток стосунків між Україною і Туреччиною є Чорне море, яке не розділяє, а поєднує обидві держави з практично подібними стратегічними цілями, які в основному зорієнтовані на інтеграцію в Європейські та Євроатлантичні структури.

Обидві країни мають велику користь від взаємної співпраці. Одним із найважливіших результатів співробітництва за понад двадцятирічний період стало те, що українсько-турецькі стосунки виведені на рівень конструктивного партнерства.

Під час офіційного візиту Прем’єр-міністра Туреччини Реджепа Тайипа Ердогана до України 1-3 квітня 2004 р. був підписаний Спільний план дій між Кабінетом Міністрів України й Урядом Турецької Республіки з розширеного співробітництва [8], що визначає основні напрямки українсько-турецької практичної співпраці на наступні роки.

Двосторонні торговельні відносини постійно розвиваються по висхідній. Наприклад, якщо обсяги взаємної торгівлі в 1992 р. був лише близько 126 млн дол. США, то вже в 2003 р. вони зросли майже у 14 разів і досягли позначки 1,7 млрд дол. США [37, с.46-47].

Рушійна сила розвитку українсько-турецьких відносин - торговельно-економічне співробітництво, основою якого є промисловий, сільськогосподарський і науково-технічний потенціал. Проте за останнє десятиріччя цей потенціал катастрофічно знизився. Україна втратила значну частину зовнішніх ринків, а внутрішній заповнився імпортним «ширпотребом». За індексом людського розвитку, визначеного ООН, Україна опустилася на 102 місце серед 175 держав-членів ООН. Врахування цього фактору необхідне для правильного розуміння динаміки розвитку українсько-турецьких відносин на сучасному етапі.

На сьогоднішній день Туреччина є третім за обсягом споживачем українських експортних товарів після Росії та Німеччини.

Проте існуючий рівень торговельних стосунків все ще не повністю відповідає потенціалу України й Туреччини. Існує велика потреба в диверсифікації двосторонньої співпраці та реалізації широкомасштабних спільних проектів у сфері високих технологій, спільного виходу на ринки третіх країн, а також заохочення зростання потоку взаємних інвестицій [35].

Торговельно-економічне співробітництво двох країн є важливим чинником їх відносин. Туреччина є потенційно великим торговельним партнером України, враховуючи близькість кордонів та відносну дешевизну шляхів транспортування товарів. За підсумками 1999 р. Туреччина посіла п’яте місце серед країн - торговельних партнерів України. Зовнішній торговельний обіг між двома державами склав майже 876 млн дол. (за турецькими даними, він перевищив 1 млрд дол.) при позитивному сальдо для України в 500 млн дол. [17]. Стратегічним завданням на перспективу, як його визначила турецька сторона, є доведення двостороннього річного товарообігу до 2 млрд дол.

Експорт з України в Туреччину - це, в першу чергу, прокат чорних металів, залізо, чавун, сталь, металовироби, а також олія, спирт, добрива, хімічна продукція, вугілля тощо. Постачання з Туреччини в основному складаються з продуктів харчування, цитрусових, одягу, тканин, шкіряних виробів тощо [23; 28].

Обидві сторони шукають взаємовигідні шляхи розширення співробітництва. Серед проблемних питань - певний дисбаланс у двосторонній торгівлі, запровадження турецьким урядом квотування для деяких видів металургійної продукції походженням із держав не членів ЄС та Європейської угоди про вільну торгівлю, підвищення митних ставок на імпорт гарячого і холодного прокату, що обмежує експорт до Туреччини металу з України [44].

3.2 Туреччина як енергетичний союзник України

Парадоксально, але в пошуку енергетичних партнерів Україна чомусь не зауважує Туреччину, що на сьогоднішній день упевнено вийшла на позиції регіонального лідера по транзиту енергоносіїв. Замкнувши на своїй території основні нафтогазові артерії, турецька держава повинна представляти один з найбільших інтересів для України в рамках рішення питання диверсифікованості енергетичних поставок.

Стратегічно важливим для України є співробітництво з Туреччиною в галузі енергетики. У 2005 р. обидві держави підписали Угоду про співробітництво в галузі енергетики [6]. Геополітичне становище країн є передумовою для створення транспортних систем, які, за оцінками експертів, можуть потенційно забезпечити каспійськими та близькосхідними нафто- та газоресурсами європейський континент. Розроблюється рамкова міжурядова угода в цій сфері, зокрема, про можливість поставок української електроенергії в Туреччину кабелем по дну Чорного моря. Здійснюється реконструкція діючого газопроводу, по якому через територію України надходить газ в Туреччину і Балканські країни. Не виключається також і можливість в перспективі більш ніж удвічі скоротити шлях нафти із регіону Перської затоки в Європу через територію Туреччини і України з одного боку, і забезпечити надійне альтернативне джерело постачання енергоносіїв в Україну з іншого боку. З цього приводу обидві країни підписали міжурядову угоду про нафтопровідну систему Джейхан-Самсун [11], виконання якої сприятиме отриманню альтернативного джерела енергопостачання для нашої держави.

Багато експертів відзначають, що до 2011 р. рівень взаємодії між Україною й Турецькою Республікою в енергетичній сфері був низьким у порівнянні з іншими сусідніми країнами. Не в серйозному становищі знаходився «конструктивний» діалог між профільними державними компаніями «Нафтогазом» і «Боташ» і міністерствами обох країн [56, с.75]. Але у 2011 р. був підписан Меморандум про взаєморозуміння у галузі енергетики [3]. Це поліпшало рівень діалогу та зазначило нову основу спільного інституційного співробітництва у даній сфері.

Окремі пропозиції України щодо реалізації досить масштабних загальних проектів по будівництву трубопроводів передаються турецькій стороні без необхідного техніко-економічного обґрунтування й обліку реальної ситуації в регіоні. Адже загальновідомо, що в ході підготовки такого роду пропозицій необхідно, у першу чергу, здійснити ретельний аналіз можливих джерел наповнення нафтопроводів і кінцевих пунктів транспортування. Тільки після цього можна визначати схеми їхнього фінансування. Будівництво ж трубопроводу є чисто технічним завданням. Більш ніж наочним прикладом недотримання подібної стратегії служить український багатостраждальний нафтопровід Одеса-Броди [56, с.76].

У цьому контексті деякі заяви представників українських енергокомпаній часом дивують. Зокрема, коли співробітники компанії «Укрзакордоннафтогазбуд» висловилися про швидке будівництво разом з турками нафтопроводу Самсун-Джейхан, що теоретично може забезпечити Україну невеликими обсягами неросійської нафти. У той же час аналіз позиції турецької сторони показав, що для неї цей проект не є пріоритетним, оскільки на порядку денному стоїть питання транспортування нафти в район середземноморських портів, а не навпаки. Таким чином, бажання української сторони в цьому випадку не зовсім відповідають дійсності [56, с.77].

Слід зазначити, що, незважаючи на певний застій в українсько-турецькому енергетичному співробітництві, обидві сторони проявляють бажання поглиблення взаємного партнерства. Турки готові до налагодження конструктивної взаємодії в рамках діалогу на державному рівні. З огляду на специфіку й велике значення даної сфери взаємодії, необхідними умовами для результативного співробітництва є політична свобода керівництва обох країн і чітке техніко-економічне обґрунтування загальних проектів, у першу чергу, визначення джерел наповнення трубопроводів і схем їхнього фінансування.

На думку вітчизняних і закордонних експертів, однією з можливостей для України рішення проблеми диверсифікованості енергетичних джерел є використання потенціалу газопроводу «Набукко» [56, с.79]. По ньому планується транспортування газу в Австрію територією Туреччини, Болгарії, Румунії й Угорщині. Теоретично, підключення до цього каналу транспортування газу в Угорщині (геометрично мінімальна відстань до української границі) може забезпечити Україну певним обсягом газу неросійського походження.

Але в цьому випадку, при успішному українському приєднанні до «Набукко» закономірно виникає питання ціни, що ймовірно буде не менш 200 доларів за тисячу кубічних метрів, і початок реальної роботи газопроводу. Учасники проекту планували, що газопровід буде введений в експлуатацію в 2010-2011 рр. Але у кінці 2011 р. було повідомлено, що терміни запуску проекту зрушились до 2018 р.

У той же час поки відсутня чітка картина щодо джерел його наповнення. Попередньо планувалося, що будуть задіяні родовища Ірану, Близького Сходу, Азербайджану й інші. І хоча сама «труба» почне роботу не раніше 2018 р., вже зараз потрібно домовлятися про конкретні обсяги для України у випадку доцільності участі в проекті, оскільки бажаючих одержати газ по «Набукко» досить багато.

Що стосується реалізації Транскаспійського газопроводу, то даний проект виглядає цілком привабливо для турецької сторони. Ідею газопроводу підтримують Сполучені Штати, і вона цілком актуальна в рамках холодної енергетичної війни між Вашингтоном і Москвою. Проте, конкретики в Транскаспійскому газопроводі поки дуже мало. Це можна пояснити й невизначеною позицією туркменського лідера, і проблемою зі статусом Каспійського моря, і певними протиріччями в позиціях Азербайджану й Туркменістану, відношенням Росії до Ірану й деяких інших факторів. Якщо сам проект і буде здійснений, то лише в середньостроковій перспективі, не раніше чим через 5-7 років.

Таким чином, займаючись пошуками енергетичного союзника, Україні не слід забувати про Туреччину, що має й можливість і бажання допомогти в рішенні проблеми диверсифікованості енергетичних джерел. Природно, що українсько-турецьке енергетичне співробітництво не стане панацеєю від проблеми забезпечення нафтою й газом [44]. Але зміцнити фундамент енергетичного співробітництва України в Чорноморсько-Каспійському регіоні воно цілком може. Партнерство України й Туреччини в сфері енергетики цілком може стати важливої складовою більше глобальної стратегії забезпечення нашої держави вуглеводневими ресурсами. Крок за кроком цілком можна досягти бажаного кінцевого результату [49].

3.3 Інвестиційна політика України і Туреччини та їх співпраця у виробничій сфері

Українсько-турецьке інвестиційне партнерство починається з 1996 р., коли між двома країнами було укладено Угоду про взаємне сприяння та захист інвестицій [10].

Близько 800 іноземних і турецьких компаній мають ліцензії на роботу в чотирьох турецьких вільних економічних зонах (ВЕЗ), де вони одержали право на 100% репатріацію капіталу, 100% іноземних капіталовкладень і повне зняття митних обмежень.

Крім режиму ВЕЗ, з метою активізації інвестиційного процесу й стимулювання регіонального розвитку, законодавство Туреччини передбачає ряд пільг для іноземних інвесторів.

Так, іноземні інвестори можуть бути звільнені від митних платежів за устаткування, яке ввозиться в Туреччину з-за кордону; оплати ПДВ на імпортне або придбане в Туреччині устаткування або продукцію машинобудування, деяких податків та інших видів платежів [50, с.5].

Подібний режим поширюється на інвестиції залежно від регіону, обсягу й галузі інвестування. При цьому, інвестиції, здійснювані в значному обсязі в найменш розвинені турецькі провінції, користуються більшими пільгами. Відповідно до цього, залежно від рівня економічного розвитку вся територія країни була розділена на три мезорегіони:

-            розвинені регіони. Сюди відносяться зони Мармара, Егейська й Середземноморська, у т.ч. міста Стамбул, Коджаелі, Анкара, Ізмір, Бурса, Адан і Анталья. Як бачимо, райони Туреччини, які найбільше динамічно розвиваються розташовані на заході й півдні. Тут же сконцентровані й ВЕЗ;

-       регіони першорядної пріоритетності, що включають Східну й Південно-східну зони, у т.ч. 50 міст визначених Радою міністрів Туреччини;

-       регіони з нормальним рівнем розвитку, що охоплюють частину центральної Анатолії й Чорноморську зону [50, с.8-10].

Активне впровадження моделі тотального економічного лібералізму за останнє десятиліття посилило привабливість Туреччини для іноземного капіталу. У той же час, існує ряд факторів, що гальмують процес розвитку інвестиційного підприємництва та знижують інвестиційну привабливість країни.

Так, виділяються дві групи факторів:

1)           пов’язані із сучасною економічною ситуацією;

2)      обумовлені специфічними проблемами іноземних інвесторів у Туреччині [50, с.11].

За обсягами інвестицій в Україні Туреччина посідає 20 місце зі 114 зарубіжних країн. З 1998 р., коли набула чинності двостороння Угода про взаємне сприяння і захист інвестицій, рівень інвестицій з боку Туреччини в українську економіку помітно зріс і досяг 53,3 млн дол. США. В основному вони перерозподіляються між промисловим сектором, сільським господарством та харчовою промисловістю, будівництвом та транспортними послугами.

На даному етапі до 35% українських підприємств вкладено капітали турецьких підприємців, його можливості далеко не вичерпано. Найбільша кількість інвестицій припадає на долю українських транспортників. Високий відсоток внесків спостерігається до сфери торгівлі. 8% інвестиційних коштів (від загального їхнього обсягу з турецької сторони) одержали наші хімічні й нафтохімічні виробництва.

В Україні працюють 297 компаній з турецькими інвестиціями. Найвідоміші з них - «Евіяп-Україна», «Пізель-Баті-одеса», «Ютонг», «Ербауер», «Тур Укрейн», «Амтек», «Роше» тощо. Вони діють переважно в Одеській, Київській областях, Криму та на Донбасі [46, с.44].

Українські інвестиції в турецьку економіку на сьогодні є незначними і сягають близько 300 тис. дол. Зараз в Туреччині існує лише чотири українських компанії, діяльність яких пов’язана з нерухомістю і транспортними перевезеннями. Основною причиною низької присутності українського бізнесу на ринку Туреччини є брак вільного капіталу для інвестицій [47, с.10-11].

Традиційно домінуючим негативним фактором здійснення інвестиційної діяльності в Туреччині є високий рівень інфляції. У цих умовах іноземні фірми, що працюють на ринку Туреччині, змушені постійно займатися страхуванням курсових валютних ризиків, у т.ч. і регулярною конвертацією доходів в іноземну валюту, що знижує прибутковість підприємницької діяльності.

Серед інших факторів, що мають вплив на обсяги інвестицій, іноземні інвестори виділяють наступні:

-            функціонування «тіньової економіки», що за деякими оцінками становить до 40%. Закордонні фірми, які здійснюють свій бізнес легально, відчувають постійну недобросовесну конкуренцію з боку тіньового капіталу;

-       слабке забезпечення законодавства в сфері дотримання прав інтелектуальної власності й авторських прав;

-       відсутність договорів про усунення подвійного оподатковування з рядом країн;

-       традиційно сильний вплив бюрократичного апарата [50, с.14].

Рішення цих проблем можливо тільки на комплексній основі, що дозволить реально поліпшити інвестиційний клімат у Туреччині.

Проведена турецьким урядом політика лібералізації й економічної стабілізації дозволила залучити в країну понад 32 млрд дол. іноземних інвестицій.

Структура інвестицій по економічних секторах відповідає сучасним світовим тенденціям: промисловість - 54,4%, сфера послуг - 42,8%, сільське господарство - 1,8%, видобуткова промисловість - 0,97% [50, с.16].

Найбільше інвестиційно-привабливими галузями стали автомобілебудування, харчова промисловість, хімічна промисловість, електромашинобудування. Провідними галузями сфери послуг - банківсько-фінансова сфера, телекомунікації й туризм. Основними інвесторами турецької економіки стали Франція - 5,5 млрд дол. (17,6% від загального обсягу інвестицій); Нідерланди - 4,3 млрд дол. (13,6%); Німеччина - 4 млрд дол. (12,8%); США - 3,6 млрд дол. (11,6%) [25, с.119].

У цілому, серед груп країн найбільша частка доводиться на країни Євросоюзу - 6,8%, частка ісламських країн становить - 2%, східноєвропейських країн - 1% [25, с. 121].

Що ж стосується турецько-українського інвестиційного співробітництва, то його рівень не може задовольняти інтереси жодної зі сторін.

Обсяг прямих іноземних інвестицій, накопичених Україною, становить 5,3 млрд дол., тобто в шість разів менше, ніж у Туреччині. Основними інвесторами в економіку України є не європейські країни, а США й офшорні регіони. Відповідно - США - 890 млн; Кіпр - 599 млн; Віргінські острова - 334 млн дол. [28, с.27].

Найбільше інвестиційно-привабливими галузями української економіки стали галузі зі швидким зворотом капіталу - харчова промисловість і торгівля.

За станом на 2003 р. Туреччина інвестувала в економіку України 40,9 млн дол., що становить 0,7% від загального обсягу прямих іноземних інвестицій, отриманих Україною.

Обсяг українських інвестицій в економіку Туреччини склав відповідно 258,6 тис. дол. [25, с.128]. Кількість суб’єктів господарської діяльності з турецьким капіталом в Україні становить 258, в той час як кількість зареєстрованих у Туреччині підприємств за участю українського капіталу - 4. Домінуючою формою господарської діяльності в обох країнах є спільне підприємство [25, с.131].

Галузевий розподіл турецько-українських інвестицій виглядає в такий спосіб.

Таким чином, дані, наведені в таблиці, свідчать, що економічні відносини між Україною й Туреччиною, незважаючи на роки модернізації національних економік, базуються по-колишньому на природно-ресурсному факторі, у т.ч. вигідності сусідського транзитно-транспортного положення.

Отже, посилення турецько-українського двостороннього співробітництва повинно розглядатися в руслі проголошеного Україною європейського вибору. Активізація міждержавних відносин, у тому числі й у рамках ОЧЕС, дозволить Україні й Туреччині підвищити ефективність використання свого транзитного положення [49].

Особливу роль у цьому можуть і повинні зіграти ВЕЗ Туреччини й України. На наш погляд, створення класичних ВЕЗ у чорноморських портах України й Туреччини на уніфікованій організаційно-правовій основі стане стимулом не тільки торговельного й транспортного співробітництва, але й інвестування [50].

Перспективи подальших досліджень інвестиційного аспекту українсько-турецьких економічних відносин пов’язані з вивченням досвіду Туреччини в подоланні негативних тенденцій формування режиму інвестиційної привабливості, стосовно до умов сучасної України, а також в опрацюванні інструментів активізації багатобічного економічного співробітництва.

Співробітництво між Україною і Туреччиною в цих сферах буде неодмінно зростати. В Україні значно покращилися умови для залучення іноземних інвестицій завдяки швидкому економічному зростанню. Міста в Україні розширюються, впроваджується велика кількість проектів реконструкцій. Саме тут турецькі будівельні компанії можуть успішно себе проявити [45; 50].

На даний час 20 турецьких будівельних компаній залучені до 41 проекту, загальна вартість яких складає близько 500 млн дол. США. Київ, безперечно, займає перше місце за їхньою кількістю. Найвідоміші турецькі компанії в Україні у галузі будівництва - це «Тексер», «Догуш», «Айсель», «Ербек» та деякі інші. Висока якість і низькі, порівняно з європейськими, ціни є основною перевагою турецьких компаній при укладенні контрактів в Україні. Як правило, турецькі підприємці задіяні до будівництва і модернізації промислових заводів, нафтохімічних комплексів та нафтопереробних заводів, бізнес-центрів, готелів, масштабних житлових проектів тощо.

Українську сторону цікавить посилення співробітництва у виробництві обладнання для переробки сільськогосподарської продукції, організація спільного виробництва медикаментів, обладнання для пакування харчових продуктів, виробництво високотехнологічного устаткування з використанням сучасних досягнень та маркетингових можливостей Туреччини у просуванні спільної продукції на світові ринки.

3.4 Українсько-турецьке співробітництво в культурній і туристичній галузях

Регіональне співробітництво між Україною й Туреччиною відіграє важливу роль. Уряд України має намір надалі розвивати цю сферу регіонального співробітництва завдяки встановленню побратимських відносин між провінціями-областями та містами України й Турецької Республіки. Зараз вже існує десять партнерів в Україні та Туреччині. Серед найактивніших з них можна відзначити Київ та Анкару, Одесу та Стамбул, Суми та Муглу, Скадовськ та Зонгулдак, Подільський район міста Київ та Район Чанкая в Анкарі [65]. Залучення до цієї співпраці всіх рівнів від місцевої влади до торгово-промислових палат та університетів сприяє розвиткові дружніх відносин між двома народами шляхом реалізації нових спільних проектів в усіх сферах, включаючи торгівлю, освіту, культуру [45; 52].

Важливою формою співпраці є обмін дітьми. Щороку група у складі 80 дітей з міста Суми приїжджає у квітні до м. Мугла на свято Дітей, а турецькі школярі приїжджають до м. Суми на кілька тижнів під час літніх канікул. Стамбул і Зонгулдак теж організовують такий обмін [26].

Активно розвивається співпраця між Україною та Туреччиною в сфері культури. На постійній основі проводиться обмін творчими колективами, музикантами, драматичними групами, організовуються різноманітні конкурси молодих виконавців, виставки образотворчого мистецтва та фотографії. Крім того, українські та турецькі фольклорні групи беруть участь у міжнародних мистецьких фестивалях [65].

З метою подальшого наповнення двостороннього співробітництва у галузі культури розроблюють проекти щодо організації Днів культури, науки, Днів українського кіно в Туреччині і навпаки [65].

Відкриваються широкі перспективи співробітництва в галузі комунікацій і, особливо, в сфері міжнародного туризму. В Україні зацікавлені пропозицією турецьких компаній щодо розширення їх участі в розвитку туристичного та готельного секторів, інвестуванні коштів у розвиток інфраструктури великих міст, зокрема, Києва. Широке поле для взаємовигідного співробітництва у сфері туризму є також в Криму, де турецькі компанії можуть надати належну допомогу у створенні відповідної сучасної інфраструктури [26].

Міністр культури й туризму Туреччини Атилла Коч уважає реальної перспективу залучення в Крим 20 млрд дол. інвестицій за десять років. Турецькі інвестори виявляють велику цікавість до свого найближчого сусіда по чорноморському узбережжю й готові взяти участь у реалізації великомасштабних програм по розвитку туристсько-рекреаційного комплексу кримської автономії.

Туризм - основний сектор турецької економіки, що приносить дохід. От чому він не випробовує недоліку в регулярних інвестиціях. Туреччина відносно дешева країна для відпочинку [62].

Що стосується безпеки туристів у цій країні. По стандартах Міжнародної організації цивільної авіації (у тому числі враховуючої й безпека пасажирів) турецькі аеропорти відповідають першій міжнародній категорії. Не всі розвинені країни можуть похвалитися цим.

Двостороння співпраця в сфері туризму має значний потенціал, яка однак ще не досягла бажаного рівня. Численність українських туристів в Туреччині у десять разів перевищує кількість турецьких в Україні. Досягти рівноваги в цій галузі є одним з найважливіших завдань українсько-турецької взаємодії.

Туреччина є одним із найважливіших партнерів України у сфері туризму. Після набуття чинності безвізового режиму між Україною та Туреччиною у серпні 2012 р. [5] туристичні потоки у обох напрямках досягли максимальних показників. У 2012 р. Туреччину відвідало 635 тис. українців - це на 5% більше ніж у 2011 р. У свою чергу, за данними Державного комітету статистики України, у 2012 р. Україну відвідало 117 тис. турецьких громадян, що перевищує показники 2011 р. (76 тис. осіб) на 55%. Зараз очікується ще збільшення туристичних притоків з обох сторін [61].

3.5 Стратегія розвитку українсько-турецьких відносин у контексті пріоритетних завдань Української держави

Турецька Республіка, яка однією з перших визнала незалежну Україну, є для нашої країни важливим партнером. Підґрунтям для українсько-турецьких відносин є спільне історичне минуле, а також геостратегічні пріоритети наших держав. Туреччина є беззаперечним і надійним прибічником курсу України на європейську і євроатлантичну інтеграцію. Наші країни активно співпрацюють у рамках цілого ряду міжнародних організацій, таких як ООН, ОБСЄ, Рада Європи, ОЧЕС і т.п. [71, с.48].

Туреччина посідає 4 місце серед торгівельних партнерів України. Важливе місце у наших стосунках займає проблема адаптації та облаштування кримських татар, що повернулися після депортації [71, с.49].

Стратегія українсько-турецьких відносин у контексті пріоритетних завдань сучасного зовнішньополітичного курсу України повинна ставати більш активною, наступальною, базуватися, перш за все, на національних інтересах і не залежати від політичної кон’юнктури. Українсько-турецькі відносини базуються на дуже важливих стратегічних геополітичних і геоекономічних імперативах, тому вони мають тверду основу і передбачувану перспективу. Активізація цих відносин дозволить нашій державі вирішувати ряд актуальних для країни завдань, а саме:

-         з урахуванням досвіду Туреччини дозволить виробити більш чітку політику вступу до європейських та євроатлантичних структур;

-       у сфері геополітики та міжнародних відносин зміцнить позиції України у стратегічно важливому Чорноморсько-Каспійському регіоні, створить сприятливі умови для забезпечення національних інтересів нашої держави на Близькому і Середньому Сході та Північній Африці;

-       в економічній сфері тісне українсько-турецьке співробітництво надає реальну можливість диверсифікації енергоносіїв, забезпечить активну роль України у формуванні нової системи транспортних комунікацій на Євразійському просторі та транзиту енергоносіїв із Близького Сходу та Каспію до Європи; створює сприятливі можливості для надходження в Україну значних інвестицій за вигідними умовами; відкриває ринок збуту для багатьох видів української промисловості, військово-технічної, сільськогосподарської та інших видів продукції, вихід на ринки третіх країн [71, с.50-51].

Підбиваючи підсумок, треба сказати, що українсько-турецькі відносини, складаючись протягом багатьох сторіч, набирають оберти. Зараз поводження країн, враховуючи сучасні економічну та енергетичну ситуації визначається не суперницькими амбіціями, а раціональними принципами конкуренції й ділової співпраці, що диктуються ринком. На сьогоднішній день економічні зв’язки між Україною і Туреччиною розвиваються навіть у таких вузькопрофесійних сферах діяльності, як військово-технічна, ракетно-космічна галузь та суднобудування.

Туреччина разом з Україною та іншими приморськими державами утворили в 1992 р. Чорноморську економічну асоціацію країн - це дало змогу покращити економічне й політико-географічне положення країни. Але цим питанням потрібне більш досконале вивчення, а також і проблемам економічного співробітництва й відносинам у торгівельній сфері.

На сьогодні Україна і Туреччина мають нову та дуже активну співпрацю, при цьому їм не заважають ніякі політичних труднощі.

Основним потенціалом для розвитку українсько-турецьких торгівельних відносин є промислова, сільськогосподарська і науково-технічна сфери. Зараз Туреччина - це третій за обсягом споживач українських експортних товарів. Співробітництво двох країн у галузі торгівлі є дуже важливим елементом в їх стосунках, бо така співпраця дуже вигідна як для України, так і для Туреччини, якщо зважати увагу на близькість відносну близькість обох держав та дешеву ціну на транспортування товару.

Співпраця України і Туреччини має величезне значення в розвитку транзиту енергоресурсів. Доки Україна прив’язана до нафти Росії, вона не є повністю незалежною. Хоча всій Європі це не заважало розвиватися самостійно, не зважаючи, що вона «сидить» на російській нафтовій трубі.

Зараз у майже до 35% українських підприємств знаходяться турецькі капітали. Більша частина інвестицій надходить в українську транспортну сферу, також доволі не малий відсоток внесків - до сфери торгівлі та 8% від усіх інвестицій отримують хімічні й нафтохімічні виробництва.

Значне зростання спостерігається у двосторонній співпраці в сфері туризму. Принаймні чисельність українських туристів в Туреччині у десять разів перевищує кількість турецьких в Україні, але все ж таки існує потенціал у досяганні рівноваги в цій галузі. І цьому можуть свідчити статистики обох держав, які говорять о підвищенні потоків туристів, та очікування ще подальшого їх збільшення - як результат Угоди між урядами України і Туреччини про безвізовий режим між обома країнами, який набув чинності 1 серпня 2012 р.

Висновки

Проведене дослідження політичного та економічного виміру українсько-турецького співробітництва дає підставу для таких висновків:

1.      У сучасній зовнішній політиці України дедалі вагомішої ролі й помітнішого значення набуває її південний вектор. В усі періоди незалежного державного існування, починаючи з епохи княжої Русі та її станового хребта - шляху «із варягів у греки», яким спрямовувався головний колонізаційний потік східних слов’ян, наша країна намагалася суттєво впливати на військово-політичні, безпекові, торговельно-економічні й культурні зносини в Чорноморському регіоні, по-можливості утвердитися в ньому в якості регіонального «центру сили» - «Чорноморської фортеці». Після підписання Брестського мирного договору між УНР і Центральними державами Туреччина з гіпотетичного перетворилася в юридичного союзника України, встановивши з нею дипломатичні й консульські відносини. Але розпад Османської імперії внаслідок поразки у Першій світовій війні й утвердження радянської влади в Україні унеможливили на тому етапі реалізацію партнерської моделі двосторонніх відносин у Чорноморському регіоні.

2.      Аналіз, проведений у даному дослідженні, дозволяє стверджувати, що існують всі підстави для виділення Чорноморського геополітичного регіону, формоутворюючими факторами якого є наявність у відповідних держав виходу до Чорного моря, спільність сукупності інтересів та шляхів реалізації цілей щодо використання його вигідного географічного розташування, природних ресурсів та можливостей, які випливають зі статусу прибережних держав. Разом із тим, Чорноморський регіон є природною сферою тяжіння для багатьох країн, які безпосередньо не пов’язані з морем, але мають тут серйозні економічні й транспортні інтереси. Упродовж віків Чорноморський регіон, розташований на стику східно-християнського й ісламського світів, був конфліктним місцем змагання провідних держав Європи (Візантія, імперія Габсбургів, Німеччина, Росія) й Азії (Туреччина) за домінування в ньому. Під час «холодної війни» тут точилася стратегічна боротьба між Сходом (Організація Варшавського договору) і Заходом (НАТО), коли рішуча політика і військова присутність наддержав забезпечували стабільність, хоча й напружену. На початку 90-х рр. ХХ ст. навколо Чорного моря склалася принципово нова геополітична ситуація: вперше з часів Античності в регіоні можна було спостерігати дійсно численну міжнародну присутність (під час «холодної війни», за винятком Турецької Республіки, Чорноморський регіон був оточений СРСР та його сателітами і закритий для зовнішнього впливу). Це, поряд із виникненням регіональних організацій ГУАМ і ОЧЕС, які можуть компенсувати характерну слабкість ширших міжнародних колективних безпекових угод, збільшило сподівання на встановлення співробітництва і стабільності в Чорноморському регіоні. Водночас, після закінчення блокового протистояння Чорноморський регіон став важко керованим; розпад СРСР звільнив давні джерела напруги й претензій, які стримувала й маскувала «холодна війна». Фундаментальні геополітичні зміни після її завершення призвели до абсолютно нової конфігурації в регіоні. З одного боку, зростаюча кількість територіальних, національних, етнічних і релігійних суперечок сприяла появі «гарячих точок» у Молдові, Грузії, Росії й Вірменії, причому наявні миротворчі інструменти (ООН, ОБСЄ, НАТО, договори з розбудови безпеки та довіри) виявилися недостатньо результативними. Крім того, Чорноморський регіон має низку міжнародно-правових проблем, відкладання урегулювання яких здатне призвести до загострення міждержавних відносин:

-          невизначеність правового статусу російського Чорноморського флоту, що базується на території України, після припинення дії «Перехідних положень» її Конституції;

-       українсько-румунські суперечності щодо делімітації й демаркації міждержавного кордону та розподілу територіального шельфу;

-       запровадження Туреччиною нових правил проходження іноземними суднами Чорноморських проток, що суперечать Конвенції Монтрьо;

-       неврегульованість питання використання живих ресурсів Чорного моря, що призводить до незаконного виловлювання риби у виключній економічній зоні й територіальних водах інших держав;

-       неврегульованість питання захисту Чорного моря від забруднення внаслідок катастроф на морі чи промислового використання континентального шельфу;

-       захист міжнародних транспортних коридорів, що пролягають поблизу зон міжетнічних або міжрелігійних конфліктів.

3.      Для Чорноморського регіону властивий чітко виражений дуалізм міждержавних відносин, коли стосунки співробітництва й протиборства виявляються практично одночасно, існує переплетіння різних за своїм характером політичних проблем та протилежних тенденцій їхнього розширення, політичних відносин у цілому. Щоб об’єднати їх певним спільним напрямом, передусім у площині безпеки, потрібна низка умов суб’єктивного характеру, зокрема - спільне бачення майбутнього регіону та відповідна політична воля керівництва причорноморських держав. Але з об’єктивних причин і в перші роки після ухвалення Акту проголошення незалежності України чорноморському напрямкові зовнішньої політики молодої держави відводилося другорядне місце, порівняно із західним (трансатлантичним) та північно-східним. Істотними успіхами вітчизняної дипломатії в той час стали напрацювання міжнародно-правової бази українсько-турецького партнерства і конструктивне співробітництво двох держав.

4.      На середину 90-х рр. ХХ ст. Турецька Республіка перетворилася в потужного субрегіонального лідера з власними інтересами, що в умовах структурних змін у посткомуністичному світі виробляла окремий геополітичний ресурс. Звільнившись від комуністичної загрози з Півночі (СРСР) та Балкан (Болгарія), Анкара почала здійснювати подвійно зорієнтований зовнішньополітичний курс: з одного боку - на вступ до Євросоюзу, з іншого - на проекцію власної економічної й політичної потуги на Кавказький і Центральноазійський регіони. Отже, крім належності до транспортно-комунікаційного коридору, що зв’язує Європу з Азією в єдину магістральну систему, членства в НАТО, ОЕСР, СОТ, Чорноморському консорціумі та інших впливових міжнародних організаціях, значущість Турецької Республіки для України посилюється й завдяки досить міцним позиціям Анкари на всьому просторі Алтайсько-Карпатської дуги, до складу якої входять і тюркомовні країни центральноазійського та кавказького регіонів. Тому Туреччина тут може виступити надійним партнером України при лобіюванні її національних інтересів під час налагодження вигідних двосторонніх і багатосторонніх взаємовідносин, відіграючи для реалізації інтересів Києва на Кавказі й у Центральній Азії таку саму роль, як і Польща у Європі. Отримуючи сьогодні енергоносії переважно з Російської Федерації (близько 60 % їхнього імпорту), Україна не в змозі гарантувати власну енергетичну безпеку й потребує диверсифікації поставок нафти за рахунок енергетичної сировини з Каспійського регіону, що уможливлює проведення активнішої зовнішньої політики. Тому Київ особливо зацікавлений у транспортуванні каспійської «великої нафти» за маршрутом Баку-Супса-Одеса-Броди-Гданськ, що є найкоротшим і економічно найдоцільнішим при поставках каспійських енергоносіїв у Центральну й Західну Європу. Але в даному випадку Турецька Республіка завдяки тісним політичним стосункам із США, оформленим у моделі «представницького стратегічного партнерства», і непослідовності «багатовекторної» зовнішньої політики України виступила геополітичним конкурентом останньої. І все ж об’єктивних причин для конфлікту національно-державних (на відміну від бізнесових) інтересів України і Турецької Республіки у Чорноморському регіоні немає.

.        Стратегічні завдання, що постають у внутрішній і зовнішній політиці незалежної України, та урядові заходи, спрямовані на їхню реалізацію, знаходять розуміння, підтримку і всіляке сприяння з боку Турецької Республіки. Анкара розглядає свої відносини з Києвом з перспективи набагато ширших безпекових рамок, що мають утримати баланс сил у Східній Європі й навколо Чорного моря. Тому незалежність і територіальна цілісність України, яка посідає центральне місце в регіоні, якнайкраще відповідають національним інтересам Турецької Республіки. В міжнародній системі Анкара, керуючись політикою «відкритих дверей» у рамках НАТО й виступаючи за відкритість Європейського Союзу для всіх країн, які поділяють демократичні цінності й досягли відповідних критеріїв, є надійним прибічником курсу Києва на європейську і євроатлантичну інтеграцію. Українсько-турецьке партнерство в галузі безпеки відзначається гнучкістю, що є надзвичайно важливим в умовах глобалізації сучасних міжнародних відносин. Коли світовій і регіональній безпеці почав відкрито загрожувати міжнародний тероризм, Київ і Анкара налагодили консультативний механізм обміну досвідом і вироблення шляхів спільного протистояння епідемії тероризму. Міжнародно-політична значимість українсько-турецької безпекової співпраці зростає й тому, що на сьогодні зарано говорити про можливість формування регіонального інтеграційного угруповання для гарантування безпеки як головну консолідуючу ідею. Без копіткого й послідовного узгодження політичних та економічних інтересів різних держав Чорноморського регіону справа виглядає як утопія, про що свідчить приклад млявого та непевного розвитку системи ГУАМ, слабка ефективність ОЧЕС. Конструктивне партнерство, яке протягом останнього десятиліття характеризує стан взаємодії України й Туреччини в Чорноморському регіоні, охоплює практично всі можливі сфери двосторонніх відносин, і на кожному напрямі досягнуто суттєвих результатів. Українсько-турецьку співпрацю в безпековій, політико-дипломатичній, військовій та економічній галузях, без перебільшення, можна назвати одним із взірців продуктивної різноплановості у вітчизняній зовнішній політиці. Її вдалося досягти, значною мірою, завдяки зусиллям вищого керівництва двох держав, яке зуміло налагодити тісні контакти, визначити обопільні інтереси й намітити конкретні шляхи всебічної взаємодії. Можна стверджувати, що сучасні українсько-турецькі міждержавні взаємини загалом відповідають критеріям стратегічного партнерства, виходячи як з інтенсивності двосторонніх контактів, поступальності відносин співробітництва, високого рівня взаємодії та взаємної підтримки в рамках міжнародних організацій, так і з активної співпраці в політичній, торговельно-економічній, військовій, науково-технічній та гуманітарній сферах, однакового розуміння сторонами сутності відносин партнерства.

.        У найближчій перспективі розвиток партнерських відносин України з Турецькою Республікою у Чорноморському регіоні доцільно й далі вести переважно в рамках двостороннього співробітництва, уникаючи їх перетворення на формалізований стратегічний військово-політичний альянс. Суттєві елементи останнього посилюватимуться лише в межах інтеграції України в НАТО. Водночас у реалізації національних інтересів у близькосхідному напрямку Україна може поділити стратегічне співробітництво з основними учасниками базового трикутника США-Ізраїль-Туреччина. Як регіональний міжнародний актор, що займає надзвичайно вигідне геополітичне розташування, Україна здатна відігравати вирішальну стабілізуючу роль у Чорноморському басейні. Проте реалії кінця ХХ - початку ХХІ ст. абсолютно не відповідали потенціалові нашої держави з огляду на її внутрішню слабкість (незавершеність процесу формування політичної нації, суттєві регіональні відмінності політичної культури населення, відсутність загальнонаціонального консенсусу щодо пріоритетних державних інтересів, передусім, на міжнародній арені, полярність і атомізованість партійної системи та ін.) та непослідовність зовнішньополітичних пріоритетів владної еліти за президентства Л. Кучми. Виходячи з визначальних для подальшого розвитку України національних інтересів у сенсі державного будівництва й геополітичного утвердження, враховуючи політико-економічний стан і зовнішньополітичні можливості нашої держави, в її регіональній політиці у Причорномор’ї доцільно посилити прагматизм у вигляді доктрини україноцентризму, зосередитись на поглибленні партнерських відносин, передусім, з Туреччиною, Грузією й Азербайджаном. Це дозволить сформувати східний вектор європейської системи безпеки і розвине співробітництво в рамках євразійського «Шовкового шляху». Необхідною ж умовою формування безпекових структур у Чорноморському регіоні є чітке визначення концепції побудови спільної регіональної ідентичності причорноморських країн, що сприяло б їхньому входженню до Євросоюзу.

Список використаних джерел та літератури

1.      Договір про дружбу і співробітництво між Україною і Турецькою Республікою: Міжнародний документ від 04.05.1992 [Текст] [Електронний документ] // Офіційний Інтернет-портал Верховної Ради України: режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua

.        Меморандум про взаєморозуміння між Міністерством оборони України і Міністерством національної оборони Турецької Республіки: Міжнародний документ від 14.07.1993 [Текст] [Електронний документ] // Офіційний Інтернет-портал Верховної Ради України: режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua

.        Меморандум про взаєморозуміння у галузі енергетики між Міністерством енергетики та вугільної промисловості України і Міністерством енергетики та природних ресурсів Турецької Республіки: Міжнародний документ від 25.01.2011 [Текст] [Електронний документ] // Офіційний Інтернет-портал Верховної Ради України: режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua

.        Про забезпечення зміцнення довіри та безпеки у військово-морській галузі на Чорному морі: Розпорядження Кабінету Міністрів України від 2.10.2003 № 595-р [Текст] [Електронний документ] // Офіційний Інтернет-портал Верховної Ради України: режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua

.        Про затвердження Угоди між Кабінетом Міністрів України та Урядом Турецької Республіки про умови взаємних поїздок громадян: Постанова Кабінету Міністрів України від 25.04.2012 №329 [Текст] [Електронний документ] // Офіційний Інтернет-портал Верховної Ради України: режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua

.        Про затвердження Угоди між Урядом України та Урядом Турецької Республіки про співробітництво в галузі енергетики: Постанова Кабінету Міністрів України вiд 05.11.2005 № 1058 [Текст] [Електронний документ] // Офіційний Інтернет-портал Верховної Ради України: режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua

.        Про створення Чорноморської Групи Військово-Морського Співробітництва: Ратифіковано Верховною Радою України від 05.06.2003 № 948-IV [Текст] [Електронний документ] // Офіційний Інтернет-портал Верховної Ради України: режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua

.        Спільний план дій між Кабінетом Міністрів України та Урядом Турецької Республіки з розширеного співробітництва: Міжнародний документ від 02.04.2004 [Текст] [Електронний документ] // Офіційний Інтернет-портал Верховної Ради України: режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua

. Угода між Міністерством оборони України та Генеральним штабом Збройних Сил Турецької Республіки про двостороннє співробітництво в галузі військової освіти і підготовки військ: Міжнародний документ від 28.01.1997 [Текст] [Електронний документ] // Офіційний Інтернет-портал Верховної Ради України: режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua

. Угода між Україною та Турецькою Республікою про взаємне сприяння та захист інвестицій: Міжнародний документ від 27.11.1996 [Текст] [Електронний документ] // Офіційний Інтернет-портал Верховної Ради України: режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua

. Угода між Урядом України і Урядом Турецької Республіки про нафтопровідну систему Джейхан-Самсун: Міжнародний документ від 18.06.1997 [Текст] [Електронний документ] // Офіційний Інтернет-портал Верховної Ради України: режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua

. Угода між Урядом України та Урядом Турецької Республіки про співробітництво в галузях військової підготовки, технологій та науки: Міжнародний документ від 27.07.1994 [Текст] [Електронний документ] // Офіційний Інтернет-портал Верховної Ради України: режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua

13.    Ближний Восток и современность: Сборник статей (выпуск пятый) [Текст]. - М.: Институт изучения Израиля и Ближнего Востока, 1998.

.        Ближний Восток и современность. Сборник статей (выпуск девятый) [Текст]. - М.: Институт изучения Израиля и Ближнего Востока, 2000.

.        Близькість не лише географічна: Українсько-турецькі відносини [Текст] // Урядовий кур’єр. - 2003. - 4 грудня. - C. 3

.        Бочан, І. Глобальна економіка [Текст] / І. Бочан, І. Михасюк. - К.: Знання, 2007. - 401 с.

.        Варбанець, П. У повітрі запахло змінами: Регіональні пріоритети зовнішньої політики Туреччини [Текст] // Політика і час. - 2003. - № 7. - C. 51-58

.        Василенко, С. «Чорноморська доктрина» України та її сучасні виміри [Текст] / С. Василенко // Людина і політика. - 2002. - № 4. - С. 17-26

.        Всеукраїнська наукова конференція «Україна - Туреччина: історія культурних зв’язків і співробітництво на сучасному етапі» тези доповідей // Турецьке управління співробітництва та розвитку при Кабінеті Міністрів Республіки Туреччина. - [К.], [2007]. - 27 с.

20.    Голиков, А.П. Вступ до економічної і соціальної географії. Підручник [Текст] / А.П. Голиков, Я.Б. Олійник, А.В. Степаненко. - К.: Либідь, 2004. - 320 с.

21.    Долгов І.О. Не лише Чорне море єднає нас. Посольству України в Туреччині 10 років: минуле, сьогодення, майбутнє [Текст] / І. Долгов // Політика і час. - 2003. - № 1. - С. 5

22.    Досвід зарубіжних країн // Матеріали міжнародної конференції «Шляхи співробітництва» - К., 2006.

.        Дядечко, Л. Економіка туристичного бізнесу: Навчальний посібник [Текст] / Л. Дядечко; Мін-во освіти і науки України, Донецький державний ун-т економіки і торгівлі ім. М.І. Туган-Барановського. - К.: Центр навчальної літератури, 2007. - 223 с.

.        Експортна стратегія Туреччини [Текст] // Діловий вісник. - 2004. - № 4. - C. 9

.        Експортна стратегія Туреччини. [Текст] // Діловий вісник. - 2007. - №4. - С. 45-51

26.    Знаменська, М. Анкарський україно-турецький договір (від 2.01.1922) [Текст] / под ред. В. Смолій // Малий словник історії України. - К.: Либідь, 1997.

27.    Игнатов, В. Свободные экономические зоны. [Текст] / В. Игнатов, В. Бутов. - М.: Ось-89, 1997.

28.    Імпортери «вимивають» з України валюту [Текст] [Електронний документ] // сайт «Українська правда: Економічна правда»: режим доступу: // <http://www.epravda.com.ua/publications/2012/02/16/316138/>

29.    Історія екскурсійної діяльності в Україні: Навчальний посібник [Текст] / В. Федорченко, О. Костюкова, Т. Дьорова та ін.; Передм. В.А. Смолій; КУТЕП. - К.: Кондор, 2004. - 163 с.

30.    Караосманоглу, А. «Для України важливо використати турецький шанс» [Текст] // Діловий вісник. - 1999. - № 7. - C. 4-7

.        Кифяк, В. Організація туристичної діяльності в Україні: рекомендовано Мін.освіти [Текст] / В. Кифяк; Ред. О.В. Вілінська. - Чернівці: Книги-ХХІ, 2003. - 298 с.

.        Козик, В. Міжнародні економічні відносини: навчальний посібник [Текст] / В. Козик, Л. Панкова, Н. Даниленко,. - 6-те вид., стереотипне. - К. : Знання, 2006. - 405 с.

.        Корицкий, А. Турция: новый президент, новый парламент, новое правительство [Текст] / А. Коріцький // Азия и Африка сегодня. - 2007. - № 11. - C. 3-10

.        Кочубей, Ю. Відповідно до «чорноморської орієнтації» [Текст] / Ю. Кочубей // Політика і час. - 2003. - № 1. - C. 7-15, 44-51 [36]